Хлопчик і тінь - Близнець Віктор
А мені, коли я пролітаю над ними, пахтить від них риб’ячою лускою, черв’яками-наживкою, мокрими до колін штаньми, свіжим димком з-під хмизу (видно, палили вогонь і відганяли хмари комарів). А ще від них — здавна приємний мені дух і млість Десни, річкового глею, сміху, купання, піску на голові і за вухами. Я добре знаю цих хлопчаків: вони виросли на Десні, та й вродилися вони, як риби і як ми, лелеки, на деснянських просторах.
Буває влітку, коли ми гуртом збираємося на луги, на своє лелечине свято і починаємо танці (так, як люди танцюють і стрибають через вогонь на Івана Купала), тоді приходять на луг і оці двоє з своїми товаришами, і теж, дивлячись на нас (а може, передражнюючи нас), починають стрибати на одній нозі, та вимахувати руками-крилами, та сміятися, а тоді з гуком кинуться в наш гурт і давай ганятися за нами, та падати в траву, та качатися, та реготати. Ось тоді я думаю: чи я не переплутав щось? Може, я, старий лелека, підкинув комусь у город, в капусту, своїх буслят замість людських дітей? Бо однакові малі чортенята вони, що людські діти, що мої.
Лихо старому, забалакався сам з собою, а он, кру-крінь, гніздо моє на сосні чорніє, і буслята, вже зовсім сонні, вистромили голови, діда свого виглядають.
— Несу, несу вам гостинчик, мої цибаті, мої сіренькі цибики!
…Погодував я дітей, тепер стою на сосні і держу в дзьобі срібний обручик місяця, щоб над усім лісом лилося його ласкаве сутінне сяйво. Гарно у світі. Тихо. Лунко. І я думаю: ну що нам не вистачає на землі? Білих хмар? Голубих тіней від наших крил і від дерев? Гуку й дзвону над лугами? Чого ми не миримося, чого ворогуємо? Ріка воює з берегом, люди з рікою і птахами, вогонь з людьми і лісом. І всі ми кудись спішимо, штовхаємося, товпимося — дачники, мурашки, короїди, вітри, хмари. І всі тягнемо, запасаємося — до свого гнізда, для себе і для своїх дітей-онуків. Чи ми вічні? Чи переживемо себе і відпущений нам вік?
А життя? Воно як короткий зблиск зірниці — спалахнуло, пронеслося у небі вогнистим списом і щезло десь за горою. Скотилася душа чиясь, зітхають люди.
Чуєте? Б’є сторож ключем на баржі. Ніч перевалила за половину. Скоро світатиме. І от завирує тут щоденне метушливе життя — людське, риб’яче, пташине. Одні, з веселою душею, побіжать на луги ловити блакитні тіні під хмарами, а інші — насуплені, заздрісні… Та кру їм, та ще й крінь, бо очі в мене злипаються. Переміню я ногу, ліва чогось зомліла, та здрімну хоч трохи під ранок. А місяць повішу ось на цю суху гілочку, хай висить і світить до самого світання у дупла, і в нори і в житла людські.
Товариш Гаркавка відкриває літо
Коли настає справжнє літо у Верхній Дубечні? Санькова мати каже:
— Коли повно піску наносиш ти мені за своїм взуттям — і на кухню, і на веранду, і в свою постіль.
Ні, то ще не літо. Піску Санько наносить матері ранньою весною, як тільки протряхає земля над річкою. Не літо, якщо дід Яким витягує з-під навісу старенького човна-довбанку, просмолює його, латає рибальське начиння і виїжджає на деснянський рукав. І не літо, коли починають пищати малі шпаченята у Саньковому дворі на осокорі.
За всіма законами літо у Дубечні починається тоді, коли з червоного цегляного будиночка, який нагадує старовинну сторожову башту або пожежну вишку, виходить комендант Гаркавка. Виходить, врочисто оглядається на вулиці (а він, як усі малорослі люди, голову держить високо й трохи вбік і все робить надзвичайно поважно: і ходить, і говорить, і здоровкається з людьми, і губу відстовбурчує ось так, приліпивши на самісінький її край цигарку). Зразу видно, що це не хтось, а комендант, і що жінка його носить широкі плюшеві спідниці, а в сина є модний сундучок-дипломат.
Одне слово, Гаркавка виступає з двору і на очах всього люду одягає синій льотчицький кашкет. Не просто одягає, а довго вмощує його на голові, поправляє, краєм ока слідкуючи, як усе селище і весь навколишній світ затаїли подих і вп’ялися очима в нього, в коменданта Гаркавку. Ось тоді він бере сигнальні прапорці під одну руку, а пошарпану й порожню поки що дерматинову сумку під другу. І робить перший крок до Десни.
З цієї миті можна на всю околицю оголошувати: у Верхню Дубечню прийшло справжнє літо.
Навіть не літо, а гарячий курортний сезон, коли сюди, на золоті деснянські піски й на цілющу йодисту воду Десни хлине тьма-тьмуща курортників. Сторож із баржі, мовчазний дід Яким щурить тоді очі й каже:
— У нас дві напасті — хмари комарів з болота і тучі курортників з города.
Всю Дубечню перед тим охоплює нервова підготовча гарячка: стукають молотками, ремонтують веранди й флігельочки, фарбують "кутки", щоб вигідно здати городянам, заглядають у парники, сваряться й прикидають, скільки можна вторгувати на ранніх огірках, на помідорах, на капусті. А метушливий Голованчик, батько нашого Майка, метушиться найбільше, всім заважає, попихкує цигаркою і розказує, як він геніально придумав. А придумав він таке: поїде і позичить на все літо на цементному складі величезний п’ятисотметровий брезентовий тент, і може, не один, а два, і напне їх на березі під свіжим вітерцем, і буде просто там, коло води, здавати курортникам ліжка і сімейні "кутки". Всіх до одного переманить курортників до себе!
Та все це — погода, наплив городян, а значить заробітки і добробут Дубечні, залежить від одного чоловіка, від Гаркавки… Бо він — володар небесних сил у Дубечні. Він приймає літаки з Києва, він випускає їх назад, він той міст, по якому пливуть у Дубечню ангінники, бронхітники, гайморитники, а з ними і в їхніх кишенях оті грішні пом’яті папірці, яких завжди не вистачає.
Кожен рейс охриплого від роботи, пошарпаного Ан-2 — це дванадцять пасажирів. Помножте дванадцять на п’ять, отож, скільки добра само пливе в руки дубечанам? А в ясну погоду, та в розпал деснянського літа, та при доброму настрої Гаркавки не менше п’яти рейсів намотують трудяги-ани туди й сюди, ганяючи вихор над лісами Дубечні і колисаючи в гніздах вже трохи оглухлих від гуркоту моторів лелек.
Гаркавка — не лише комендант місцевого аеродрому (завбільшки з долоню), який розкинувся на острові за Десною. Він хазяїн переправи через деснянський рукав, він начальник і всього острова, він і касир, і радист, і синоптик — сам бог-вседержитель, один у семи лицях!
Тепер ви розумієте, чого тріщать плоти: всі напирають, лізуть, товпляться, і котиться вулицею шепіт:
— Гаркавка, Гаркавка йде!
А Гаркавка став і дивиться в небо. Довго дивиться, значущо, ніби розмовляє з небесною канцелярією, ніби питає: яка сьогодні, без туману, без дощу буде погода, та й взагалі, чи вдалий випаде сезон йому і дубечанам цього літа? Хтозна, що він вивідав там нагорі, лице у нього глибокодумне й непроникливе, та от він пихнув цигаркою і рішучим кроком попрямував униз, до Десни.
За ним одразу вискакують на вулицю всі хлопчаки. Вибігає Санько з тінню буйвола за плечима, стрибає з верхньої дошки воріт рудий Майко, запихаючи на ходу півбатона за пазуху, за Майком викочується з усіх дірок і щілин одинадцятеро його братів і найменша сестричка Козета, або просто, як її називають дома, Коза. Хмари пилюги і тупіт ніг розгойдують вулицю.
Гаркавка ступає попереду, не оглядається, хоч знає, боса ватага з усієї Дубечні зараз товпиться за його спиною. Хлопчаки йдуть тісним гуртом, б’ють ногами в пісок, вони серйозні і теж дивляться в небо, і от несподівано Гаркавка змахує над головою прапором. І тоді разом, ніби з голубих висот, ударив крещендо оркестр.
Туш, марш літа! Гімн купанню, бездомництву, облупленим на сонці носам.
То граємо ми, гордо каже Санько, бачите: хто грає на губах, хто на мідних пряжках, хто на батарейках, на сірникових коробках, на насосних трубках, а патлатий рудий Майко навіть на батоні. Ах, послухайте, який це оркестр, яка музика! Білі хмари пливуть над нами, каже Санько, і ми пливемо за Гаркавкою — відкривати літо.
Ось проходимо повз старі, до самих вершин голі сосни, які потроху всихають; на їхніх вершках високими купами намощено гнізда. Ач, усі лелеки встали, загледівши нас; труби наші й валторни загриміли сильніше, і в гніздах бузьки відгукнулися клекотом — застукотіли дзьобами, над лісом покотився барабанний перестук. Салют вам, лелеки, ад’ю, ми йдемо далі!
А ось темна й густа застава дубів, яку підмиває Десна. Тихіше, труби, не треба так голосно, пом’янемо печальним трісте нашого доброго сивого дідугана, під яким ми грали в папуасів і який впав недавно, підмитий водою. Прощавай, старий, і пливи до турків, де в морі блукають тіні затонулих галер. А ми поміж городами, вузькою стежкою спускаємося вниз до рукава, до зруйнованої кладки.
Та раптом! Що ми бачимо, що лицезримо! Коли і як це утнув Гаркавка! Ми всі притишуємо крок, стовплюємося на березі. Тут щовесни зносило кладку, бо ми так хотіли, бо ми намовляли, на вухо нашіптували Десні: "Зламай, знеси кригою цю трухляву кладку, ти ж така дужа і бистра!" І Десна слухала нас, зносила, а ми припливали сюди човнами, ставали під берегом і гуртом вичікували: ану, де ж вони забарилися, наші пасажири?
І от вони тюпали від літака з торбами, з авоськами, з сундучками і, звичайно, простісінько до нас. Як ми раді, просимо вас, любі городяни, сюди, сюди, в цю і в цю посудину, по п’ятачку, по гривеничку з брата — і ми вас одним духом перекинемо на той берег!
Так було щоліта. А тепер? Не те що кладку, а новий місток постелив Гаркавка. В три дошки, з перильцями по одній стороні, щоб пасажири йшли і трималися за поручні руками. А які стовпці виглядають з води, просто золоті свіжовитесані солдатики, а не дерев’яні підпори. Одразу видно — довго стоятимуть!
"Ото ж бо й воно, — почухав потилицю практичний Майко. — Пропали наші гривеники, пропали заробітки на котушки, на гачки, на нові ніпелі до велосипедів. Ну Гаркавка! Невже не буде грози і доброї зливи на твою мудру голову і на твій місток!"
Та ми, каже Санько, вдарили дужче ногами, торохнули в дошки од усього серця, як тільки ступили на Гаркавчин міст. Труби наші злилися й заспівали помпозо, аж луна покотилася в небо. Що нам якісь дрібні печалі, коли ми виходимо на луг, на острів, на вільний зелений простір.
— Глянь, Саньковський, глянь! — штовхає під бік друга-сусіда Майко і показує на воду.
Та Санько і сам побачив.
