Володимир - Скляренко Семен
Він велить тіло Фоки закопати, а голову одвезти й почепити на списі в Константинополі. Їдучи далі, Василь велить брата Варда Никифора закувати в кайдани й кинути у в'язницю, полководця Калокіра Дельфіна посадити на кілок...
А руські вої? Це ж вони на цей раз врятували Візантію, їм і тільки їм мусить завдячувати імператор-чернець тим, що зберіг корону й червоні сандалії, втік від смерті, живий.
О, імператор Василь не забуває про руських воїв, йому сповістили, що їхній воєвода тяжко, а може, й смертельно поранений, що тут, на полі бою, лежить дві тисячі їхніх трупів.
Він забуває про ряд, укладений з руським князем, про запрошення воєводи Рубача до Константинополя, про все...
— Я не хочу, аби руські вої потрапили до Константинополя, — кривить губи імператор Василь, — я не стану говорити з їхніми воєводами... Переправити їх через Босфор, послати в Болгарію... Я сказав усе. В Константинополь!.
Воєвода Рубач прокинувся темної ночі, довго дивився на зорі, що глибоко й дуже кволо тліли над ним, чув тупіт коней, голоси людей, довго думав і не міг зрозуміти, що ж з ним сталось?
— Люди, вої, де ж я? — хотів крикнути він, але з уст його зірвався ледве чутний шепіт.
Саме цього шепоту хтось, либонь, і ждав, бо одразу ж до вуха Рубача долетіло:
— Ми тут, воєводо...
— Хто ви?
— Безрук.. Щадило...
— Дяка богові! Де ж ми? Що сталось?
— Ми, воєводо, чесно й з славою боролись під Хрисополем, перемогли війська Варда Фоки...
— Скільки полягло наших воїв?
— Дві тисячі!
— О боже, боже! Довге мовчання.
— Тоді... я хочу говорити з імператором Василем... Ми зробили що могли, нехай імператор обіцяє... Везіть мене в Константинополь...
— Ти, воєводо, був поранений у груди місяць тому, нас не пустили до Константинополя, а переправили через Босфор і послали в Болгарію.
Рубачу пекло в грудях, нестямно колотилось серце, ні чим було дихати, проте він усе переміг, сказав:
— Це ж лжа, зрада... На Константинополь... Одразу ж!
— Ми далеко від нього, — долинула відповідь, — нині вночі проминули Адріанополь, вранці підемо на північ, у Родопи.
— Почекайте! — промовив воєвода. — Мовчіть... Дайте мені тільки води й вина... А я подумаю...
Але воєвода не думав. Дізнавшись про те, що сталось, він уже знав, що йому слід робити, Рубач хотів тільки полежати в тиші, спочити, зібрати сили.
Коли почало світати, він нібито прокинувся.
— Мужі мої, вої! Посадіть мене! — сказав Рубач.
— Не треба, воєводо, зараз ми рушаємо в дорогу, а ти лежи, спочивай!
— Ні, я вже спочив, годі, і в дорогу вам треба рушати... Тому й посадіть!
Його посадили, й якусь хвилину воєвода, важко віддихуючи, дивився перед собою. У полі світало, вдалині було видно стіни города, ближче — два шляхи, один з яких ішов до темних гір, інший — по долині.
— Пізнаю, — промовив Рубач. — Тут колись ми бились з князем Святославом супроти ромеїв і перемогли їх. Він помовчав, дихати йому було важче й важче.
— А тепер слухайте, — повів далі Рубач. — Ми зробили все, що могли... Ромеї зрадили нас, а тому іменем князів Святослава й Володимира велю: завертайте від Родопів, не йдіть супроти болгар, а рушайте до Дунаю, ідіть і скажіть про все Володимиру-князеві... Отак і приходить смерть... Прощайте!
Він хитнувся, впав головою на землю, був мертвий... Вої поклали його тіло на віз і в сірих туманах світанку завернули праворуч, до Дунаю...
3
На множество браней, захищаючи рідну землю й людей її, ходила Русь, — літописець временних тих літ, оглядаючи минуле, дивлячись на швидкоплинний сучасний йому світ і намагаючись підняти запону над майбутнім, писав на пергаменті, що брані були прежде отців наших, брані будуть після нас, світ стоїть на брані.
Проте той же літописець і ми також знаємо, що, одбиваючи землі, ворогуючи з загарбниками, люди руські завжди повертались з поля бою переможцями, ніколи не схиляли голів перед ворогом.
Тим-то події, що стались у далекому Абідосі, у Візантії, так сколихнули Русь та й увесь тогочасний світ — це ж руські вої врятували Візантію, це ж вони були переможцями на полі бою, але що зробила Візантія з ними?
Город Київ ждав з походу своїх воїв — там були отці, сини, брати многих і многих киян: воєвод і бояр, ремісничого передграддя, земельного Подолу, холопської Оболоні, — їх ішло багато на брань, всі вони були міцні, дужі, їх вела вперед звитяга й надія.
І вже в Києві всі очі прогледіли, ждучи воїв з походу, — дні ідуть, тижні, місяці, а їх все немає й немає. Сторожа на стінах стояла — дивилась, люди виходили далеко за город — ждали, хто б не їхав Червенським шляхом, запитували: де ж, де ж забарились наші вої?
Нарешті в Києві почули, що вої ідуть додому, — їх бачили в землі уличів і тиверців, за городом Пересіченим вони перейшли Дністер, позад них лишився Гнилий Тіскот і Торчевськ, вони все ближче й ближче — вже на Росі.
І тільки одно дивувало киян — про воїв руських, які повертаються з Візантії до Києва, повідають випадкові подорожани, купці, заїжджі гості, чому ж самі вони не дають знаку про себе, не посилають попереду гінців?
Коли вої проминули Стугну й от-от мали з'явитись на околицях, весь Київ вийшов за стіни, став над Червенським шляхом, ждав...
Був пекучий, задушливий день. У небі ні хмаринки. Поле сяяло до самого обрію. Тихо. Вгорі дзвенять жайворонки, в травах стрекочуть коники.
Руда хмаринка куряви встала на півдні, вона все росла й росла. Що ж сталось? Воїв руських ішло в похід множество, вони їхали, мчали на баских конях, були міцні й дужі. Нині в полі ідуть пішо вої, на них убогі вретища, за ними не тягнеться на довгі поприща обоз, вони посуваються так повільно.
Наперед вийшли старці градські.
— Стійте!
Вої зупинились і стояли, похиливши голови.
— Хто ви? Чого йдете до города Києва?
— Ми вої руські, йдемо від города Константинополя, з походу...
— З походу? А чого ж ви такі? Невже посрамили честь Руської землі? Де ваші воєводи й тисяцькі? Де знамено ваше?
Наперед пройшли тисяцькі й сотенні — на плечах своїх вони несли видовбану з дерева корсту, що прикрита була згори знаменом князя Володимира. Дійшовши до натовпу, старшина стала.
— Ми не посрамили Руської землі, несемо з собою прах воєводи нашого Рубача, ось наше й знамено. Слухайте, отці, брати, сестри, жони, ми чесно боролись, як велів князь і ви, але гречини нас обдурили, скривдили, після брані за Константинополем хотіли нас послати на болгар, не дали дані, розірвали ряд...
Люди мовчали. З небагатьох слів, промовлених над корстою воєводи Рубача, всі зрозуміли, що сталось у далекій Візантії, не сором, а образа, гнів, розпач палили серця людей — плач великий залунав над полем, отці кинулись до синів, жони до чоловіків, діти до отців.
А далі сталося те, до чого неминуче йшлося, — образа, гнів, розпач і неймовірне людське горе прорвались, вибухнули, як гроза й буря, що проносяться часом серед ясного, пекучого літа, як скована льодами ріка, що рве береги й перепони...
Вої, які ходили в чужу далеку землю, й люди київські, що так довго нетерпляче їх ждали, в мовчанні посувались до города, дійшли до стін Гори, обминули їх, стали посуватись стезею, що доходила до Боричевого узвозу. Крок їх прискорювався, з натовпу виривались стогони, плач, прокляття. Над головами людей коливалась, пливла вкрита знаменом корста з прахом воєводи Рубача.
Вони зупинились напроти терема купця-гречина Феодора. Звідти вискочили, побачивши натовп, але одразу й сховались за частоколом кілька.слуг. У вікнах на верху терема на мить виткнулись і зникли обличчя купця та його сина Іоанна.
— Виходь, купчино, хочемо говорити з тобою! — чулись збуджені голоси.
— Іди сюди, відповідай за смерть людей наших!
— Не ховайся, слуго імператорів! Це ж ти намовляв нас, ставив меди, посилав у Константинополь!
— Ідіть, ідіть сюди, пси ромейські!..
Натовп шумів, кричав, волав багатьма голосами, серця людей палали від помсти. Одна іскрина, один удар — і вдарить блискавиця, люди київські стояли біля терема купця Феодора, але бачили перед собою всіх ромеїв, всіх імператорів, всю Візантію, що віки робила, а нині ще раз содіяла їм кривду, зло, забрала життя рідних, близьких людей.
— Виходь, гречине, відповідай за діла Візантії!
І може бути, якби старий Феодор разом з сином Іоанном вийшли з терема, стали перед людьми, повинились у злих своїх діяннях, схилили коліна перед корстою з прахом воєводи Рубача, може, все сталось би інакше.
Але купець з сином не вийшли до людей, веліли слугам брати рогатини, самі схопили топори...
Гнів людський був навальний, нищівний, справедливий. Око за око, зуб за зуб, — ні, й цього було мало, щоб загасити помсту, образу, душевний біль, — люди кинулись до стін терема, навалились плечами на дубові колоди — впали стіни, як гниле павутиння, тріснув, розсипався, впав, здіймаючи стовп куряви, терем, під руїнами його зник купець, син його Іоанн.
— Смерть гречинам! — лунали крики. — На Візантію! До князя, до князя Володимира!
4
Князя Володимира не було в цей час у Києві — цілий тиждень він сидів у Родні, де навкруг старої фортеці між Дніпром і Россю копали рови, насипали вали, воздвигали стіни, вежі. Родня була тільки останньою ланкою споруд і валів, що ставились з півночі до півдня. Полянська земля, вся Русь тепер міцно відгородилась від Дикого поля й Руського моря, звідки все частіше виходили нові й нові орди, де, притаївшись, чатувала Візантія.
Там, у Родні, князь Володимир одержав через гінців вість про те, що трапилось з руським воїнством у Візантії. Ця вість приголомшила його. Він велів дружині сідлати коней, їхати додому.
Увечері шляхом, що вився над самим берегом Дніпра, Володимир повертався до Києва. Город зустрів його тишею й мовчанням, на концях не було видно людей, ніде не куріли димки, в передградді чорніли згаслі домниці* (*Домниці — древні саморобні печі-домни.).
У цій тиші коні піднялись Боричевим узвозом, проминули ворота. Зарипіли жеравці, поволі опустився й упав на край валу міст, одразу ж зачинились ворота, вся сторожа стояла на городницях.
Біля терема князя ждало багато бояр, воєвод, тіунів — всі ліпші й нарочиті мужі Гори. Коли князь пішов на верх, вони посунули слідом, збились у Золотій палаті.
Боярство й мужі одразу загомоніли:
— Загинуло наше воїнство у Візантії, княже! Горе велике у Києві настало.
— Чув уже, бояре й мужі, істинно, горе велике, болить моє серце, стенить душа.
— Не токмо вої.
