Володимир - Скляренко Семен
Чому? Ні, пишіть: руські купці у Візантії, як і грецькі на Русі, їздять дозвільне, мита не платять, ставлять ціни свої, купують що хотять, і в усьому поміч, приязненство, місячне* (*Місячне — утримання за місяць.) мають.
Писці рипіли гусячими перами, василіки мовчки стверджували свою згоду.
— Ще хочу, — закінчив князь Володимир, — аби Візантія говорила з Руссю як рівна з рівними, а імператори її з руськими князями такожде... Ми за такі мир, любов, дружбу...
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
1
Князь Володимир держав своє слово — збирав воїв, готував їм коней, обоз, припас і зброю.
Сльозами обливався Київ. Не хотілось, дуже не хотілось людям, які вже так багато пролили власної крові, знову іти на брань, та ще й у чужу землю, прислужуватись імператорам ромеїв.
Але що знали ці люди? Усе вершить Гора, вони ж бажають миру, дбають про дітей і онуків. Князь Володимир велить воям іти в далекий Константинополь, і вони підуть, щоб принести честь і славу.
У ці дні ніби збісився купець-гречин Феодор. Сам він — старий, немощний — ледь плентав ногами, проте ходив і ходив до князя, бував у теремах воєвод і бояр і приходив туди не з порожніми руками...
Особливо ж наполягав син купця Іоанн — цей ходив, кормив, напував тисяцьких та сотенних, була потреба — ставив меди й ол простим воям.
У Києві навіть говорили, що не Візантія споряджає в дорогу руських воїв, а купець Феодор. Це була правда — він нічого не шкодував для руського воїнства, а чи своє витрачав, чи імператорське — хто міг знати?!
Довго думав князь над тим, кого поставити воєводою війська, кому вести тисячі? Воєводи й бояри Гори називали кількох тисяцьких — Слуду, Дарія, Нежила, що, на їх думку, сміливо й достойно повели б руське військо у Візантію.
Володимир уважно їх слухав, велів швидше готувати в похід дружину, коли ж вона була вже готова, сказав, що поведе її воєвода Рубач.
Це здивувало воєвод і бояр — воєвода Рубач, як це всі достеменно знали, був лютим ворогом Візантії, ходив супроти ромеїв ще з князем Святославом, привіз до Києва його меч і щит, та й старий він був, слутий на одно око. Про все це воєводи й бояри, звичайно, сказали Володимиру.
Але він не змінив слова, старий Рубач став головним воєводою руського воїнства, що вирушало у Візантію. Що керувало князем Володимиром, ніхто не відав: раз і другий увечері Рубач приходив у княжі тереми, до пізньої ночі сидів у Володимира, щось подовгу говорив з ним, виходив замислений, суворий...
У кінці місяця січня дружина, що мала вирушати до Візантії, зібралась біля Перевесищанських воріт. Перед нею був дуже далекий і важкий шлях, у чужу землю їхали кращі вої Русі, тут залишались їхні жони, діти.
Вої рушили, затупотіли коні, зарипіли на свіжому сніжку полозки саней — довго, довго доведеться їм їхати Червенським шляхом, пройти поле над Руським морем, землі тиверців і уличів, усю Болгарію.
Князь Володимир проводжав воїв, оточений боярами й воєводами, довго стояв на узліссі, де починалось поле, серед якого рівною стрічкою тягнувся шлях на південь.
Многі й важкі думи хвилювали душу князя Володимира. У одвічній борні з Візантією він, як і давні князі, блюдя Русь, по-новому стверджував любов і дружбу, посилав людей... Що ж готує їм доля?
2
Полки воєводи Рубача швидко подолали відстань між Києвом і землею уличів, біля Переяславця переправились через Дунай, у Болгарії путь їм перетинали гірські ріки, незабаром побачили стіни Константинополя.
Але, крім стін, вої і не побачили города, бо, коли зупинились у Перу, над Золотим Рогом, там уже ждали їх стратиги* (*Стратиги — полководці.) що веліли одразу ж сідати на хеландії, які стояли над берегом Золотого Рогу.
Поспішали вони немарне — Вард Фока стояв на малоазійському березі напроти Константинополя, з ним ішла величезна сила — легіони, що служили раніше Варду Скліру, а тепер йому, загони грузинського царя Давида, армія вірмен — кінне й піше військо.
Вард Фока розбив його на дві частини, одну з них, якою командували його брат Никифор і патрикій Калокір Дельфін, поставив в Хрисополі* (*Хрисополь — нині Скутарі.), сам, спираючись на легіони, які очолював Лев Парсакутинський, зупинився на висотах Абідоса* (*Абідос — азіатський бік Дарданелл.).
Мав Фока й морські сили — чимало кораблів прийшло до нього з Середземного моря; почувши про наближення Фоки, зрадили імператору Василеві, втекли з Золотого Рогу й приєднались до нього ще кілька кораблів, — всі вони стояли в протоках між Мармуровим і Середземним морями, готові рушити звідти на Константинополь.
Пізнього вечора руські вої сіли на кораблі, нав'ючені були їхні коні, скоро рушили, обминули півострів, попрямували до протилежного берега Босфору.
Цієї ж ночі переправився на рівнину перед Абідосом і імператор Василь з своїми легіонами, інші легіони стали в долині перед Хрисополем, — так імператор Василь зібрав на скелястих берегах Малої Азії всі свої сили, зійшовся віч-на-віч з Вардом Фокою.
Уночі воєвода Рубач побачився з імператором Візантії Василем. Це була їхня перша й остання зустріч. Добратись до імператора було нелегко: стан його оточувало множество полків, біля шатра імператора стояли плече в плече етеріоти-безсмертні, в шатрі було чимало військових начальників.
Воєвода Рубач, старшина якого лишилась за станом і який стояв тепер один, привітав імператора, вклонився йому.
— Я чув про тебе, хоробрий воєводо, — почав Василь, — і хотів би більше поговорити... Але зараз гарячий час, самозванець Вард Фока несподівано з'явився тут, хочу й мушу з допомогою бога швидше його покарати.
Воєвода єдиним своїм оком пильно дивився на імператора, бліде, виснажене обличчя якого, сухі стиснуті уста, довга гостра борідка, темний одяг нагадували священика чи ченця.
— Я певен, що битва з Фокою триватиме недовго, — продовжив Василь, — ми почнемо її самі, своїми силами, тут — пішо й кінно, в морі — на кораблях... Ти ж, воєводо, сховаєшся в лісі за нашим станом, комонно рушиш на поле бою, коли одержиш моє гасло... Полководці зараз покажуть тобі, де ставити твої тисячі, вони ж визначають, куди і як націлити твій удар. Ти зрозумів, воєводо?
Воєвода Рубач багато хотів сказати імператору ромеїв — як важко було його полкам добитись сюди, до берегів Малої Азії, які надії покладають нині на Візантію князь Володимир і руські люди...
— Я хотів говорити з тобою, василевсе, від імені руського князя про ряд, мир, дружбу, — каже воєвода.
Але імператорові, видно, не до розмов — ніч гаряча, воєвода помітив, що у василевса навіть тремтять руки.
— Коли закінчиться битва, запрошую тебе, воєводо, до Константинополя, там у Великому палаці будемо говорити про ряд, мир, дружбу, я щедро подякую твоїм воям.
Квітневий ранок. З узлісся за Абідосом видно голубі води Мармурового моря, острови Проту, що, мов табун заблуканих чайок, застигли на його лоні, зелений півострів, на якому золотом блищали бані Софії, височіли стіни, дахи теремів, сади.
Скрізь було тихо — на землі, в морі; тільки зграя воронів з криком перетинала Босфор, ширяючи в повітрі, прямувала до рівнини за Абідосом, біля Хрисополя.
Ворони летіли немарне — там, біля Абідоса, вже стали легіони, що переправились сюди з Константинополя, й ті, що прийшли сюди з пустель Малої Азії, стан стояв проти стану й біля Хрисополя, дві темні армади кораблів притаїлись у берегах Мармурового моря: одна у горловині проток, ще одна — на виході з Золотого Рогу й у чорних тіснинах Босфору.
Бій почався, тільки сонце випливло із-за далекого Перу, він почався біля Абідоса, швидко перекинувся до Хрисополя, із Золотого Рогу й Босфору тоді ж випливли, як морські чудища, й стали посуватись голубими водами Мармурового моря кораблі ромеїв.
Наступало військо імператора Василя, полководці його керувались старим і однаковим правилом: пустивши вперед на ворога невеликі сили й приголомшивши його першим ударом, вони почали відходити, щоб заманити полки в засади, а там, уже більшими силами, і не з чола, а з боків і з спини, вдарити на них, нищити й убивати.
Проте полководці імператора забували, що малоазійські війська ведуть такі ж, як і вони, ромейські полководці, що повтікали з Константинополя й тепер підтримали Варда Фоку; переслідуючи легіонерів Василя, вони не кидались урозтіч за ними, а йшли єдиною фалангою, плече в плече, не даючи змоги військам Василя бити їх з боків або ж зайти в спину, і самі не раз і не два, відступаючи, заманювали їх у засади.
Так тривало кілька годин — кров'ю щедро полилась земля біля Абідоса, трупи вкрили поле бою навкруг Хрисополя, на морі кораблі, що вийшли з Золотого Рогу й Босфору, зіткнулись з кораблями Варда Фоки й почали їх палити грецьким вогнем, але й на них самих полилась лавина того ж самого вогню.
І тоді, як це звичайно буває, почалося безумство бою — війська імперії й Варда Фоки, його полководці, два імператори — один з яких сидів на Соломоновім троні в Константинополі і другий, що недавно одягнув корону у Вірменії, в домі Євстафія Мелаїна, — всі вони розуміли, що перед ними одно — життя або смерть; тому, зібравши всі сили, рушили — до загибелі або перемоги!
В цьому останньому бою доля зрадила імператорові Василеві — кремезний, широкий у плечах Вард Фока, сидячи на коні, сам вів легіони, на чолі легіонів їхав і Василь, легіони Фоки зломили військо імперії; імператор Василь завернув назад коня — сила перемогла силу, Мала Азія мстилась імперії, саме небо, здавалося, не могло вже врятувати імператора Василя.
Але поміч імперії йшла — у найстрашнішу годину бойовища під Абідосом з лісів за рівниною вирвалось множество вершників, яких вів одноокий, сивоусий, похилий віком воєвода Рубач.
Все сталось надзвичайно швидко — минули короткі хвилини, й руські вої опинились близько від раті Варда Фоки, ще якісь хвилини — й вони врізались у легіони; це була буря, що налетіла серед білого дня, грім, що впав з ясного неба. За одну годину тут, на полі бою під Абідосом, переможці стали переможеними, переможені стали єдиними господарями поля...
Перемога, правда, далась руським воям нелегко — легіони Фоки одбивались несамовито, майже дві тисячі руських воїв поклали голови на чужій гарячій землі, сам воєвода Рубач був поранений у груди, звалився, обливаючись кров'ю, з коня.
Та хіба імператор Василь думав про це? Сп'янілий від крові, захоплений перемогою, їхав він полем, довго стояв над трупом Варда Фоки, одрубана голова якого з втупленими в небо очима лежала в поросі й крові.
