Віщий Олег - Іванченко Раїса

— Нас шукали... — Пощо? — Мовили, бояри київські із волхвом підняли м'ятеж. Обступили княжі палати — Ольгу з дітьми. Бо князь ізійшов із града, на печеніжинів пішов, А кияни сидять на валах. Просять бояри підмоги. — Го! Як ми до них доберемось? — Сказали: ідіть в обхід, до Хрещатих воріт. А вони їх відчинять. Свенельд замислився: хто вони, оті ворохобники? Чи не хитрість яка? — Хто стоїть за ними? Самі бояри влади не утримають. — Але ж коли кличуть, треба йти! — сказав Мстиша. — Вони сподіваються на нас. — Авжеж, їм потрібні наші мечі. Без них вони владу не візьмуть. А чи варто йти на смерть нам, аби якісь череваті бояри здобули собі владу? Мстислав від несподіванки змовчав. — Хіба ми для них владу здобудемо? Для себе! — Але ж вони добровільно не віддадуть її, сину. — А в кого мечі? — у нас! Ми — за себе. Великий витязь не поспішав. — Кажеш, і волхв з ними. Той віщун колись проклинав варязького Змія. — Тож колись. Тепер кличе тебе на підмогу.— Мстиша вже одягся, зігрівався, пританцьовуючи. Він так хотів показати свою відвагу і кмітливість у бою! Не розумів, чому батечко такий нерішучий. Певно, старіє великий витязь... Всихає сила в розумі, й відвага в серці вивітрюється. Страхи розтинають йому душу. — Ти боїшся, фатер?? — дратується Мстиша. Свенельд образився: дурний хлопчисько! Він вбачає в ньому боягуза?.. Розлючено вліпив йому по загривку. Рука у Свенельда ох яка важка! Аж присів Мстиша від того удару і від несподіванки. — Рушаймо до Хрещатої долини! До воріт!.. Краєм ока Свенельд побачив, як до Мстислава підскочив його дядько Асмуд, допоміг піднятися з землі. Тепер більше шануватиме свого батечка, слов'янська свиня!.. А він гадав, що в синовому тілі нуртує чиста урманська кров!.. Більше не оглядався. Зорі затремтіли зляканим блиском на чорноті хвиль дніпрових, з-за його крутих заломів виповзав білий туман. Він ковтав шерхіт гілок, глушив тупіт копит. Небо зсіріло, коли вони опинились перед високими дерев'яними воротами, обкованими залізними листами. Спинились під темними крислатими соснами. Вперед виїхало кілька мечників, вони грюкнули об ворота — і ті відразу ж здригнулися, загуділи, заскрипіли. Хтось там почав клацати засовами. Висунулась кудлата голова. — Гей, хто тут? Мовчанка. — Свенельде, се ти? Вийди на галяву! Трохи вичекавши, Свенельд виступив з-під сосен. — Заходь, бачу, що ти. Та швидше, бо світає.. Свенельд заклав два пальці в рот, пронизливо свиснув. Його мечники кинулись всередину града. Відразу ж їх зустрів старий волхв Перуна, той, котрого ще Олег вигнав з Києва. Поруч з ним невисока бояриня. Гордина! Се вона... — Хай поможуть Боги твого роду і нашого народу, славний витязю...— почав волхв Славута.— А ти поможи нам вигнати наших і твоїх ворогів. — Стольний град гідний іншого володаря, ніж оця... царівна...— солодкаво-вередливо промовила Гордина. — А Ігор? — схаменувся Свенельд. — Що він — все в походах і в походах. Країною кермує його жона... — Настав слушний час нині, витязю. На Горі немає раті. Бери владу! — вигукнув боярин Бодець. — Як-то "бери"? А ми? Хіба ми нездатні бути володарями свого града? — огризнувся до нього старий сивобородий боярин, підперезаний золотим поясом. Хто се? Невже таким став боярин Олій, одвічний зрадник усіх володарів, яких знав Київ!.. Свенельд здійняв меч. Ці київські бояри нагадали йому новгородських свавільців!.. — Вам треба влада — беріть її. — Не можемо самі — мечів нема. — Тоді я заберу владу, у мене є мечі. — Але ж ми тебе покликали! Ми тобі ворота одчинили! — Слухайте, що я скажу! — вийшла наперед Гордина.— Зробимо так: на київському столі сидітиме витязь Свенельд і троє наших бояр — найзначніших. І спільно будуть кермувати землею. — Ніяких бояр, Гордино, не хочу. Сам візьму Київ і сам кермуватиму. — А ми ж? — Пощо потрібні мені безсилі боягузи і зрадники? Ану візьміть їх у мечі! — крикнув Свенельд до своїх воїв.— У мечі!.. Натовп бояр загудів, заверещав, коли мечники витязя оточили їх і поперед них стали зі своїми оголеними мечами... — Свенельде, але ж наша челядь при зброї! Зараз прийде сюди, і тоді... — Яка челядь? — скрикнув Мстиша Свенельдич.— Усіх під меч! Свенельд засміявся — його синок подав голос. Доречно! — Великий витязю, наша челядь оточила палати княгині. Заперли їх у дворі, — першою оговталась бояриня Гордина.— Треба поспішати туди... Покінчити з тим гніздищем поганським. Доки не прибули подоляни... Свенельд подумав. Поволі засунув меч у лагалище. Кивнув до боярині. Вона радо підбігла: — Слухаю тебе...— очі її сяяли зірчасто, медвяний голос — як і колись, тільки щоки обвисли, зчорніли передні зуби. І все ж ця бояриня палає вогнем владарювання ще більше, ніж колись!.. — Я відразу впізнав тебе, Гордино, хоч давно не бачив. Ти лишилась такою ж... мудрою... Веди! — Їх треба відразу ж... Щоб і духу отих хрестителів не було в Києві! Занапащують нашу віру. Храми свої ставлять... Свенельд знав, що й справді з приходом із Болгарії багатьох книжних людей серед киян побільшало прихильників грецького Бога. — Гине слава князя Олега, гине Київ, великий витязю. Ти один можеш підперти його велич! — Один не зможу. Лише з тобою і твоїми людьми. Я пам'ятаю, для Олега ти була мудрою порадницею. — Було...— Бояриня розправилась, однією рукою взялася в бік, другу поклала на плече отрока, котрий стояв поруч й уважно дослухався до розмови. — Тепер хочу з ліпшими боярами відродити славу Києва. Ось заради сина мого. Це мій Чуриня. Станеш нашим боярським князем — станемо всі за тебе міцно. Свенельд ніби пом'якшав душею. Мовчки рушив до Княжої Гори. Справді, озброєна челядь бояр живим кільцем обложила палати Ольги. Але і там не дрімали — повитягували з хоромин столи, лави, бочки, якісь колоди, хмиз — усе те горою лежало навколо Ольжиного терема. Час від часу боярська челядь посилала туди стріли. Звідти летіло каміння, горшки, паліччя. Свенельдові вої, збившись щільно докупи, піднявши мечі, приступом пішли на ті завали. На них рясно посипалося каміння й прокляття. Мечники відійшли. І знову — уже разом із боярською челяддю — рушили трощити оборону князівських палат. — Підпалити оте все — й край! — раптом гукнув Свенельдич. Він аж пританцьовував на своєму коні від нетерплячки. Тут же хтось із челядинів накрутив ганчір'я на смолисту дровиняку, хтось послужливо викресав іскру — і вже запалав смолоскип. Ним підпалювали хмиз, столи, лавиці. Скоро задиміли з усіх боків завали оборонців. Проте князівські палати були кам'яні. Ольжина челядь поховалась за дверима. Але дим наповнював усі світлиці. Плакали діти. Метались покоївки, шукаючи для дітей бездимного закутка. Ольга незрушно стояла у великій світлиці, вперто дивилась на вогонь, що ковзав уже по дерев'яному паркану, по звалених столах і лавах. Чи ж переметнеться той вогонь у палати? Скільки часу потрібно для того? Як подати звістку про біду туди, на волю? Де вони, її рятівники? Певно, Свенельд виманив Ігоря з Києва, навмисне підговорив ханів половецьких заманити його подалі... Сподіватись могла тільки на Бога і на киян. Молитви застрявали в пам'яті. Перед очима все жагучіше розгоралось вогнище. За її спиною кашляли, задихались, плакали діти — дим роз'їдав їм очі й горло. А під серцем билося немилосердно ще одне дитя. Хотіло вирватись у цей жахний, підступний і лукавий світ... Яка несправедливість очікує людину на землі!.. Ось вона, жінка-мати, нікому не зробила зла ні на краплю, а має померти тяжкою смертю зі своїми народженими і ненародженими дітьми. За віщо? За ніщо. Тільки тому, що вона волею долі стала київською володаркою, а нею хотіла бути інша — бояриня Гордина! Чи Свенельд-варяжин, який багато років уже ворожив навколо київського княжого стола. А хіба вона, київська княгиня, просила цієї влади у долі? Вона ж просила тільки щастя для себе і для дітей... вона хотіла дати людям, які її щиро прийняли, світло віри й глибінь пізнання... І ні в кого нічого не відбирала... Ні, вона мусить вистояти. Мусить щось зробити. Знайти вихід із цієї безвиході... І раптом почувся пронизливий голос... знайомий голос!..— там, за палаючими завалами. Повз неї пробігла одна покоївка, друга... Забились у віддалені кутки палат. — Волхв-чародій повернувся!..— кинула котрась із них... — Старий Славута! Леле... Ольга ніби прокинулась. Звідки тут об'явився цей вигнанець? Чи хтось його сюди привів? Прийшов сам чи й біду за собою якусь притяг? Тим часом волхв верещав гучніше, кружляв у диму, простягував руки догори, повертаючись до терема, плював, кидав прокльони і кликав за собою воїв. Взряжини стежили за Свенельдом: який знак подасть? Челядь боярська підступила ближче до своїх хлібодавців, що стояли осторонь. Тоді вихопилась Гордина з криком до своїх служків: — Чого рачкуєте? Убоялись княгині зловорожої? Вона привела нам чужого Бога! Ондечки храм йому вже ставить! Кам'яний! Обсіли Княжу Гору її чорні волхви! Ідіть і підпаліть її терем! Ідіть за волхвом!.. Але челядь похмуро тупцювала на місці. — Паліть палати! Чого дивитесь! Ану вперед! — вибіг наперед Мстиша Свенельдич, розмахуючи мечем так, як учив його Асмуд — легко, грайливо, від плеча до плеча. І враз усі завмерли. На диміючих колодах побачили жінку — страшну, розхристану, у довгій білій сорочці. Вона тримала за руки двох білявих дівчаток в довгих білих сорочечках. Леле! Княгиня... Немовби вітер дихнув подивом: — Ольга... Челядь з острахом спостерігала, як до княгині дряпався по обвуглених колодах старий Перунів волхв. Княгиня безстрашно дивилась на нього — бліда, рішуча. — Геть із Києва зі своїми святителями! Геть, клята, зі своїм Богом! Прокляття твоєму роду і тобі, лукавице окаянна! Кров твоя хай порятує нас. Кров!..— Волхв добирався до неї ближче й ближче. За ним підступав Мстиша. — Бий її! Чого дивишся! — верескнула Гордина.— Тягни за коси у вогонь! Підсмажимо на вогнищі...— підхопили й бояри. Вереск, улюлюкання несамовитістю наповнювали передніх челядників. Дехто й собі поліз слідом за волхвом. Раптом княгиня відкинула рученята дітей, виверицею стрибнула до волхва, вхопила його за бороду і штовхнула до палаючого вогнища. — Крові хочеш моєї? Бери! — волхв упав у вогонь, а вона вмить обернулась до сторопілого Свенельдича, який тримав в одній руці меч, вирвала обома руками той меч і з усієї сили опустила його на шию волхва.