Прапороносці - Гончар Олесь

Ні, не голубий, не вальсовий!

З Буди німецькі гармати все частіше б'ють по Дунаю. Ворожі артилеристи вже бачать в біноклі своїх, припертих до берега. Збившись за рогом Парламенту, нашвидку перегрупувавшись, німці знову кидаються в контратаку. Протриматись хоча б до ночі!.. Свинцевий град сіконув повітря. Закресало в бронзу монументів. Шипучі трасуючі переснували сквер.

Черниш, виглядаючи з-за п'єдесталу, бачить, як нз штурмовиків лейтенанта Барсова кинулись десятки озвірілих фашистів.

— Гвардії старший лейтенант! — майже кричить Черниш до командира роти. — Дозвольте підтримати Барсова!.. Насідають...

Плитки густого рум'янцю на Чернишевих щоках жевріють, розпікаються, наче сонцем.

— Дозвольте, гвардії старший лейтенант! — гукають бійці.

Антонович дозволяє першому взводові. Черниш радісно махнув автоматом.

— Перший взводі За мною!

Як табун важких птахів, при самій землі летіли бійці, розгортаючись. З розгону Черниш наскочив на якогось пластуна-бійця. Він повз, волочачи на руці автомат, лишаючи на снігу свіжий слід крові. Слід був яскравий, здавалось, палав.

— Де санпункт? — підвів голову боєць. Він був без ватянки, в самій гімнастьорці, заправленій у штани. — Де санпункт?

— Там! — Черниш вказав рукою в тил, не зупиняючись.

— Давайте, "самоварники"! — гукнув поранений мінометник навздогін. — За Парламентом їх збилося до дідька. Давайте, брати...

Парламент, високий, темно-брунатного кольору, з готичними шпилями по боках і куполом, всадженим посередині, похмуро дивився на бійців. Він наче віддалявся в Дунай. Був схожий на великий середньовічний собор.

Без крику падали поранені; мінометники, перескакуючи від схову до схову, уже з'єдналися з штурмовиками лейтенанта Барсова.

— Євгене, ти тут? — почув Черниш голос десь збоку. Оглянувшись, він побачив Барсова, молодого, розпаленого боєм офіцера з автоматом на руці. Він уже, не дивлячись на Черниша, прицілився кудись з-за кам'яної тумби, дав чергу і стрибнув через огорожу до поруччя набережної. Знайомий Чернишеві парторг четвертої роти, літній високий сержант, підвівся на весь зріст, крикнув "ура" і повалився, поранений, ,на талий сніг. Але "ура" не згасло, воно спалахнуло, як з іскри, і покотилось берегом, підхоплене багатьма голосами. Напевне, його почули і по той бік широкого Дунаю.

Німці, шалено відстрілюючись, відступали за гранітні товсті колони. Ці колони з західного боку, від Дунаю, підпирали тисячотонний Парламент.

Хаєцький, прослизаючи попід стіною, підкрався до однієї з тих колон. За нею він угледів автоматника. Німець строчив, не помічаючи Хаєцького.

Мало у тебе очей, враже! Не знаєш ти, що довгі тижні міських боїв у лабіринтах Пешта багато чого навчили бійця Х'аєцького! 170 кварталів, що їх здобув у жорстоких боях батальйон Чумаченка, не пройшли для Хаєцького марно. Вони наклали новий відбиток на його бойову поведінку в різних умовах. Хома звик уже до цих лабіринтів, до підземель, до барикад на вулицях, до вікон-бійниць, до колон-схованок. Він уже знає, де йому треба бути обережним, а де — безстрашним стрибком плигнути вперед.

Так, як тут.

Хаєцький стрибнув збоку, вхопився прямо за гарячий ствол обома руками і рвонув його на себе. За автоматом з-за колони виволікся й німець. Здоровенний, вищий за Хому, в чорних навушниках, з блукаючими дикими очима. Він ніяк не хотів випустити автомата з рук, наче сам був теж часткою того автомата. Якусь хвилину вони, сопучи, водилися на руках, маючи намір один одного перехитрити і пхнути в Дунай. Обидва задкували від берега. Нарешті Хома, влучивши момент, щосили скрутнув автоматом убік. Руки німця хряснули в суглобах. Якийсь бойчага, зовсім не знайомий Хомі, пробігаючи мимо, луснув німця прикладом по голові. Німець вхопився за голову, поточився, але не впав. Він з жахом позадкував від високого берега. Дунай темпів унизу, як прірва.

— Не заточуйся! — важко дихаючи, вигукнув Хаєць-кий і стусонув німця його ж автоматом. — Підтримаю!

Німець заточився до берега. Хома, розігнавшись, піддав йому чоботом у спину. Німець полетів у воду.

Діялось це блискавично.

Весь берег клекотів і вихрився. Важкий, смердючий дим стелився над рікою. Штурмовики по всій набережній гранатами і врукопаш добивали противника.

Тим часом вулицями прилеглих до Парламенту кварталів уже плавом пливли колони полонених. Самі полонені тепер прискорювали ходу, щоб швидше вийти з-під вогню своєї ж артилерії. Вона без угаву садила по Пеш-ту з висот Буди.

Прочимчикувала колона угорців з білим прапором, із своїм полковником попереду.

— Де плен? — питався полковник.

Орловці та чернігівці показували йому без будапештських карт.

Німці брели в колонах, похиливши голови, ні на кого не дивлячись. Одні — ще в своїй уніформі, інші вже в пальтах, плащах, капелюхах, з шалями на шиях. Немов ведуть їх містом з в'язниці на роботу чи в лазню. Вони не мали в собі духу, морального права сміливо зустрітися поглядами з бійцями, які стояли на тротуарах ще спітнілі, розпашілі, радісні після бою. Було зовсім не холодно, проте в багатьох полонених під носами висіли краплі.

— Хоч би втерли свою арійську рідину! — гукали бійці.

Німці не втиралися.

Партію сотні на півтори гоном гнав Козаков. Сержант був сьогодні особливо збуджений.

— Чистокровна череда! —гукав він знайомим однополчанам. — Навіть два оберсти! Думаю, що майор Воронцов сьогодні нам дозволить сісти на коней.

— А Буда?

— Їй те саме буде!

Колони брели і брели.

— Було в сорок першому році,-— гомонів до товаришів на тротуарі якийсь тонконогий літній піхотинець в обмотках, накручених туго до самих колін. — Один було їхній автоматник десятьох наших гнав... А тепер один наш їхніх сотню жене. Отак діла обернулися, братці.

— Історія, братику, історія, — втрутився бас. — Колесо історії... Тютюн ван?

— Нинч. Сигари... гаванські.

— Ет, барахло, братику. Кременчуцької махорочки б!.. Ну та давай.

XXIV

Після бою на набережній мінометники, залетівши в приміщення Парламенту, зіткнулися біля входу з Ферен-цом.

— Ти вже тут, Ференц? — гукнув Вася Багіров. — Уб'ють! Ще ж стріляють!..

— Уже не вб'ють, — скидаючи капелюх, спокійно й урочисто відповів художник. — Уже ні.

Наблизившись до Черниша, Ференц взяв його за руку.

— Товаришу лейтенант... гвардії, — сказав він з акцентом. — За все... всім вам... армії вашій... спасибі.

Черниш міцно потис йому руку і, не затримуючись, подався разом з бійцями вгору по білих мармурових сходах. За гуртом радісних, збуджених бійців, розвіваючи йолами свого макінтоша, поспішав і Ференц. Він вказував на колони монолітного мармуру, що підіймалися обабіч.

— Це завезені з Швеції... Це з Феррари... Це з Німеччини... Моноліти...

А Чернишеві ввижалися інші моноліти — бескеття тих сірих скель, де зостався лежати Брянський.

— Приймальний зал... Червоне дерево... Бронза... Рожевий мармур... Перед вами — високе мистецтво! Шедеври!

Це слово боляче різонуло Черниша. Не раз він чув його від Сіверцева, коли мова заходила про Ленінград.

А то ж хіба не шедеври?

Чернишеві спирало груди. Кожне Ференцове слово ранило його.

Бійці якогось іншого полку групами спускаються назустріч з ручними кулеметами на плечах, бурхливі, сяючі. Поперед себе, жартуючи, женуть кількох обеззброєних фріців.

— Куди, брати слов'яни? — ймаються назустріч.

— До міністрів.

— Нема!

— Ще сидять у каналізаційних трубах!

— Го-го-го!

Зали, мов гулкі Альпи, відлунюють веселими голосами.

У вікна крізь різнокольорові шибки ллється м'яке райдужне світло, сповнюючи зали, фойє і коридори барвистим присмерком. Ніби вступаєш цими білими сходами у маревний фантастичний світ.

— Палата депутатів, — з гордістю пояснює Ференц, забігаючи до мінометників то з одного, то з другого боку.

Що вище підіймалися, то видніше ставало навкруги. Немов сходили на високі гори. Крізь проламаний снарядом купол світилося небо.

Палата депутатів... Похмурий величезний зал з ярусами стільців. Перед кожним стільцем столик з табличкою. На ній прізвище депутата. Де зараз ці депутати, які запродали фашистам свій народ? У Швейцарії, чи в Баварії, чи на острові Капрі?..

Внизу посеред залу, як на цирковій арені, круглий стіл під зеленим сукном. Навколо стола на підлозі порозкидані важкі старовинні фоліанти в шкіряних оправах. Стоягь крісла міністрів, оббиті червоним оксамитом.

— Трибуна оратора... Ложі дипломатів... Ложі журналістів.

Ференц завмирає від гордощів і пошани. Хаєцький втомлено сів на одному з крісел, жадібно розглядаючи навкруги прикрашені стіни. Тільки тепер відчув, як ноги гудуть після довгої напруги.

— Хомо! Хомо! — стривожено каже Ференц. — Це фотель міністраї

— Міністра? — Хома заглядає під себе. — То що ж... вломиться? Ні, здається, стілець не гірший за інші. Пухкий, саме для мене... Ти ж знаєш, Ференц, що допіру мене шпортонуло осколком в найделікатніше місце-Хома втирається рукавом. Бійці розсипались поміж депутатськими рядами, нишпорять, чи не причаївся часом де внизу зненацька застуканий фріц.

Художник збирає з підлоги важкі фоліанти і, витираючи, складає стопкою на стіл.

— Що це за книги?

— Закони, Хомо. Наші старі закони...

— А, це ті закони, що співали, як та скрипка. — Хома несподівано тонким вертлявим голосом імітує скрипку: — Йде весілля — нап'ємося й наїмося, йде весілля — нап'ємося й наїмося... Так! А наш бас їй відповідає, — Хома скандує повільно, басом: — Ще по-ба-чи-мо, ще по-ба-чи-мо... От і побачили. Хіба не так, Ференц?.. Та чого вони, твої закони, такі підтоптані, пилюкою припорошені?

— Перетру, Хомо.

— Перетри, перетри гарненько, Ференц, — повчає Хома, — та ще й перетруси. Бо там, либонь, уже й міль завелась. Які добрі, то залиш, а які погані, то — в піч. Натомість поклади нові. Такі, щоб воєн не було. Габору нем йов. Чуєш, Ференц?

— Але це в компетенції міністрів, Хомо.

— Як ти кажеш?

— Ну... це повинні наші міністри...

— Міністри... Гей, ви, міністри! — гукає боєць на пусті місця палати, ніби там уже справді стояли перед ним міністри. — Ходіть-но сюди, маю з вами бесідувати. Буду свого допевнятись. Отже, фашистів ми допіру виперли в Дунай. Місця вам вільні. Будь ласка, мерсі, займайте... Але знайте, що тепер Хома не захоче, щоб ви знову гнули фашистську політику і загинали її на війну.