Прапороносці - Гончар Олесь

На деяких пластинках ще були ярлики з комісійними цінами.

— "Есть на Волге утес" — двісті пенго! — вигукував батальйонний радист.

— "Ой гай, мати" — теж двісті!

— А румба?

— Сто!

— Іштенем, що ж це таке? Свої дешевше цінують, аніж наші!

— Ось диви, "Побратався сокіл".

— Далеко наші соколи залетіли!

— Над Дунаєм в'ються!

— Німці український чорнозем вивозили ешелонами в райх, а ці музику...

— Закладай.

Радист накладає пластинку, накручує:

Побратався сокіл

З сизокрилим орлом...

Шовкун, урочисто втерши вуса, підхоплює знайомий мотив. Товариші вражені — який чистий, соковитий голос у цього санітара. Він співав, задумано дивлячись па розбиту вітрину, ніби там бачив не чужу вулицю з розшматованим засніженим трамваєм, а рідну зелену весну, коли шумлять дуби і зацвітають луки.

Ой брате, мій брате,

Сизокрилий орле...

Бійці один за одним почали підтягувати. Пластинку вже ледве чутно було за дружними голосами.

— Припинити! — гримнув комбат від телефону. Бійці замовкли, пластинку зняли, проте пісня продовжувала звучати і наростати десь надворі.

— Що за біс?..

Іван Антонович кинувся на вихід до внутрішнього подвір'я. Вся вогнева його співала:

Наїхали, брате, пани й паненята

Та забрали діти мої — соколята...

Стоять по груди в землі брати Блаженки. Стоїть лейтенант Черниш. Стоїть Хома. Стоїть Багіров. Стоять усі вогневики і, задумавшись, співають пісню, мотив якої Долетів до них із КП.

Іван Антонович приховано милується своїми бійцями, і йому важко подати команду:

— Припинити!

Але він подає її, бо комбат розмовляє. А Чумаченко, кінчивши розмовляти, і сам підійшов до патефона.

— Що ви тут завели?—намагаючись бути суворим, подивився він на Шовкуна. — Зібрали цілу капелу.

— Ми так... ненарошне...

— Ненарошне!.. Де та пластинка? — запитує комбат, — Ану, давайте сюди!

І, поклавши на коло, сам починає накручувати.

Тепер комбат заважає Івану Антоновичу. Але Антонович мовчить. Він сидить у кутку, в своїй незмінній плащ-палатці, в шапці із спущеними вухами, і розглядає топографічні карти.

Ці карти напередодні принесли звідкись батальйонні розвідники. Вони думали, що захопили карту Угорщини, може, саме тих місцевостей, де їм у майбутньому доведеться вести бої. Але Іван Антонович виявив, що перед ним справжнісінька Чернігівщина.

Ворушачи губами, Ангонович повільно розбирає угорські назви знайомих місць. Можливо, саме по цих картах каральні експедиції ганялися за чернігівськими партизанами. Старший лейтенант знаходить села свого рідного району, розшукує знайомі шляхи, переліски, балки, горби, де йому доводилось їздити на партактиви та вчительські сесії до райцентру.

— Набрехали, стерви, — лається собі під ніс Іван Антонович. — Тут мені щоразу доводилося гріти чуба, Вставай, бувало, з велосипеда і пхайся на гору одинадцятим номером. А вони вліпили дві горизонталі!.. Дві горизонталі!.. Тьху!

Відшукуючи на картах помилку за помилкою, Кармазин за кожним разом доповідає про це комбатові з неприхованим обуренням і презирством. Здається, він ладен був скаржитись на складачів карти, та біда, що нікуди було подати скаргу. Тому Антонович сам робить і висновок, наче виставляє школярам оцінку.

— Я їх навчу складати, — погрожує він, розкладаючи карти на вичовганих коліках. — Я їм покажу! Хай спробують до моєї карти підкопатись! Кожний об'єкт занесу, кожний завулок. Кожний ліхтар на моїй карті стоятиме!

Справа в тому, що Іван Антонович збирався сам скласти карти тих будапештських кварталів, у штурмі яких він брав участь.

— Для чого це вам, Іване Антоновичу? — кепкували з нього молоді офіцери.

Старший лейтенант повчально відповідає:

— Ніколи не втрачайте почуття перспективи. Пройдені шляхи мусять бути зафіксовані. Ось... —він підіймав заяложений блокнот. В тому блокноті — всі знали — старанно було занесено весь бойовий шлях Івана Антоновича. Блокнот був пахучий, він лежав у сумці поруч з туалетним милом. На аркушиках блокнота — розкреслені схеми, а під ними внизу — пояснення маршруту. Ці додаткові нотатки Іван Антонович, користуючись термінологією топографів, називав легендами.

— Дітям передам! — погрозливо казав він і ховав блокнот з пахучими легендами до своєї пузатої польової сумки.

XXII

— Антонович, вогника! — гукає комбат від телефону. — Хорошого вогника.

Йому передають з третьої роти, що прогивник іде на об'єкт в контратаку.

Кармазин жваво схоплюється на ноги.

— Єсть, вогника!

Голос його, в розмові філософсько-спокійний, зненацька сповнюється твердим дзвоном.

— Ми їх навчимо, як складати чернігівські карти! Старший лейтенант бігцем перескакує магазин.

— Черниш! — гукає він ще з порога, — НЗО-два! П'ять біглих! Всіма!

Антонович одразу свіжіє, наче вмитий снігом.

Стояв і лічив постріли. Блаженкова обслуга, найхит-ріша з усіх обслуг, знову, замість п'яти мін, випустила сім. Ці орли, певно, надіються, що старший лейтенант за пострілами інших не помітить їхнього порушення. Та Іван Антонович сам хитріший за всіх хитрих. Мабуть, ще не вродився той, хто його ошукав би.

Постріли вщухли, командири обслуг один по одному доповідають:

— Черга!

— Блаженно! — суворо гукає Іван Антонович. — Знову сім?

Єфрейтор виструнчився в ячейці. Мовчки й похмуро чекає кари.

— Товаришу гвардії старший лейтенант! Він випадково! — вступається за єфрейтора Черниш.

"Бреши, — подумав Антонович. — Теж такий. Я вас по очах бачу". Але не сказав нічого. Йому не хотілося зараз карати за перевитрату мін.

З прихованою гордістю дивиться на своїх мінометників. Трудяги!

Комбат знову вимагає вогню. Кармазин дає командуі

— Обслуги!..

І вмить усі на своїх місцях. Наче стоять так уже здавна.

Будинки, як чотири високі скелі, обступають подвір'я. Знесені дахи. Напівобвалені стіни. Чудом тримаються високо вгорі покручені східці. Видніються на четвертому поверсі внутрішні стіни однієї з кімнат, оббиті шпалерами. Відкрились нутрощі людського житла, вперше побачили небо. З задимленої вирви вікна звисає головою вниз патлатий білявий німець. Пальці, розчепірені, як пазури, назавжди випустили гвинтівку. Вона тепер валяється внизу, навпроти вікна, вже припорошена снігом. Тут же і нім-цева пілотка з нашитим на лобі метеликом. Закоцюрблені руки солдата наче тягнуться вниз, щоб дістати вибиту зброю.

— Глибоко! Не сягнеш! — гукає Хаєцький угору. Ліворуч і праворуч гримить кам'яний Будапешт. Земля весь час дрижить, не знає спочинку.

Де взявшись, над самими дахами з виттям проноситься літак. На череві чорні хрести. Такий, як в 1941. Але тоді він ходив по головах, як пан. Тепер ніби тікає чимдуж від погоні.

— Девочки, — жартівливо командує хтось із бійців, — по щелях!

Літак висипає над подвір'ям дрібні тріскучі гранати. Нороснуло, залущало скрізь, немов розсипалась на скалки висока скляна стіна.

— Здурів німець!

Тріск згасає, бійці вилазять з землі.

— Мене поранило, — урочисто звертається до всіх Хаєцький.

— Куди?

Хома тут же при всіх розстібається, спускає штани.

— Денисе, подивись!

Він нахиляється.

Хлопці, зайшовши подолякові з тилу, уважно, без сміху дивляться.

Осколок, гострий і маленький, як овід, впився у тіло. Денис Блаженко бере його пальцями.

— Тягни! — командує Хома. Єфрейтор обережно тягне.

— Ти нас демаскуєш! — гукають хлопці Хомі. — Блищиш на саму Буду. Осколок витягнуто.

— Засмоли, Денисе! — каже Хома землякові, Денис заліплює ранку бинтом.

— І кров не йде!

— Заживе, як на тому сірому...

— Я ж вам цього не забуду! — погрожує Хома в бік Дунаю, підперізуючись.

— У санвзвод підеш?

— Ти що: п'яний чи кулака просиш? Пішов би я на страмовисько!

— Дуже ти боїшся страмовиська...

—— Годі про це, —скаже Хома. —А хто бовкне лейтенантові — приб'ю. Сам скажу, коли засохне.

Командир роти і лейтенант Черниш курили, стоячи в тунелі під'їзду, і слухали далеку стрілянину з того берега.

— Звужується кільце, як шагренева шкіра, — говорив Іван Антонович. —Тепер їм хоч круть, хоч верть, то... Він подивився на Черпиша і чекав.

— ...то під нашою міною смерть, — кінчив Черниш саме тим, чого ждав Іван Антонович. Серйозна, без усмішки, розмова про круть-верть відбувалась між ними майже кожного разу, коли вони були в хорошому настрої. В такий спосіб вони дозволяли собі пожартувати з вищого начальства, з його манери розмовляти.

Мимо воріт несподівано прогарчав ворожий танк. Він мчав на максимальній швидкості, вилетів на перехрестя вулиць і, розвертаючись, став палити по прилеглому кварталу, де вже розташувались полкові тили. Мінометники в радісному запалі ринули до воріт, на ходу заряджаючи протитанкові гранати.

— Куди? — перепинив бійців старший лейтенант. Він вважав, що цей танк повинен стати здобиччю артилеристів, а зовсім не мінометної роти. Черниш, вхопивши й собі гранату, шаснув поза спиною Івана Антоновича. Але старший лейтенант встиг-таки угледіти його.

— Черниш! — гукнув він навздогінці. Черниш не чув або вдав, що не чує. Танк газував вулицею назад.

— Гвардії лейтенант! — гукнув Черниша Іван Антонович і вилаявся так, як солідним педагогам зовсім не личило б лаятись.

Черниш прилип до підворітньої стінки.

Піратський танк мчав палаючи. Вздовж усієї вулиці з горішніх поверхів на нього сипалися гранати, пляшки з пальною сумішшю: одні влучали, інші падали обік танка, поперед нього — весь асфальт горів. Механік-водій давав повний вперед, збиваючи полум'я зустрічним вітром і надіючись випорснути з вогняного мішка.

Черниш, зціпивши зуби, пошпурив гранату. Вона вдарила в борт. Невже втече? Невже вискочить?.. Черниш пошпурив другу. Граната гримнула під гусеницею, гусениця, сповзаючи, потяглась за машиною, мов гадюка, танк повернувся боком і застопорив. Відчинився люк, стала підійматися з нього чорна хромова рукавиця. В цей момент звідкись артилеристи дали по борту, і танк вибухнув, як бомба.

Черниш повернувся на вогневу під захоплені вигуки товаришів.

Але на цьому не скінчилося. Вночі пам'ятливий Іван Антонович довго й нудно пробирав свого лейтенанта. Він любив сповідати молодих. Черниш слухав Антоновича покірно, проте чорні очі його по-хлоп'ячому сміялися іскристим гарячим сміхом.

Вони сиділи на КП у командира батальйону. Був той час доби — передсвітання, — коли навіть не-стихаючий від гулу Будапешт помітно вгамовувався, здригаючись, немов у важкій дрімоті, рідкими вибухами.

— Так от розкажи, Черниш, гвардії капітанові, — говорив Іван Антонович, попихкуючи козиною ніжкою.