Володимир - Скляренко Семен

В той же час десь далеко позад печенігів почувся дужий крик, там гуділа земля, множество воїв руських на конях летіли взап'ять печенігам, бряжчали мечами й щитами.

Бій над рікою тривав недовго, хан Родман з сином і ордами ледве пробився долиною на північ, день і ніч тікав від смерті, на полі бою багато печенігів знайшли собі могилу, загинув тут і старий каган Куря, що вбив колись на острові Хортиці князя Святослава.

Це була справедлива мста — хто вийняв меч супроти руських воїв і вбив їхнього князя, сам від меча загинув, ніхто його не поховав, не пом'янув добрим словом, ворони до білої кості виклювали тіло.

Загинуло в бою над Сухим Бродом багато й руських воїв — ще й нині там височать шість рядових могил — в них вони почивають.

Був поранений у цьому бою й князь Володимир — у груди, трохи нижче від серця, — ринді, що підскочили до коня, ледь встигли підхопити його на руки... Тиждень після того вої руські стояли над порогами, цілий тиждень дуже тіло князя боролось зі смертю.

У Києві нетерпляче ждали воїв, що ходили в далекі землі. Від гінців, що на замилених конях прилітали з поля й поспішали на Гору, люди київські знали, коли князь з дружиною стояв над Ітилем-рікою, рушив на Кавказ, повернувся в гирло Дніпра, минув Білий город, Переволок на Сулі, Переяслав...

2

І от дими поповзли в небо недалеко від Києва, пізніше на обрії встали стовпи рудої куряви — то йшло, наближалось до Дніпра воїнство князя Володимира.

Київ радісно зустрічав своїх воїв. Коли від лівого берега Дніпра попливли до Почайни зарані приготовані лодії, там зібрались Гора, передграддя, Подол, Оболонь, на городницях гучно стогнали мідяні била, далеко над Дніпром линув багатоголосий шум.

Попереду всіх стояли в золотом і сріблом шитих платнах, з гривнами й чепами на шиях і грудях бояри, мужі ліпші й нарочиті, тіуни й огнищани, вся знать Гори — з жонами й дітьми, посередині ж їх жона Володимира Рогніда з синами й дочкою.

Далі за ними й скрізь на кручах товпились, налізали один на одного, штовхались кузнеці, гончарі, кожум'яки, сідельники й прості ниці люди, смерди.

— Їдуть, їдуть! — кричали в натовпі. — Он вершники на конях перепливають Дніпро, он наші отроки з Оболоні, он їде в лодії сам князь.

— Слава! Слава князеві Володимиру! Слава! — кричали, шуміли бояри й мужі, щосили дзвеніли била на городницях стін, білою хмарою в ясному небі ширяли сполохані голуби.

Коли князь Володимир вискочив з лодії на берег, його враз оточили бояри, підійшла з дітьми Рогніда, обняла, поцілувала, але одразу ж і одступила — вся Гора вітала князя.

Не одного князя зустрічав Київ, з лодій виходили вої — отці, брати, сини множества людей, що зібрались тут, скрізь на березі, на пісках, у верболозах чулись збуджені голоси, крики радості й щастя.

Тим часом князь у супроводі старшої дружини рушив угору Боричевим узвозом, над ними маяли наволочені барвисті стяги всіх земель Русі, дзвеніли цимбали, пищали сопілі, глухо били накри* (*Накри — барабани.), з князем ішла його родина, бояри, мужі, вої, за ними, збиваючи куряву, сунув весь київський люд.

Похід зупинився біля требища, недалеко від стіни, там уже палали вогнища, в темних одягах стояли жерці, ревла худоба.

Наперед вийшов князь, зняв з пояса й поклав на землю меч, подивився на дерев'яних, темних від часу богів земель, на яких грав відсвіт полум'я. Поклавши на землю й свою зброю, за князем стала старша його дружина.

На якусь хвилинку князь обернувся назад, до людей, від яких він мав скласти жертву, і здивувався. Близько стояла його родина, вся старша дружина, тисяцькі, кілька старців градських, але мало було бояр, мужів ліпших і нарочитих, які тільки-но зустрічали воїнство над Почайною, — усі вони пішли далі, ген аж до стін Гори.

"Дивно поводиться боярство, — промайнула думка в князя, — зустрічають з ласкою, а стоять з опаскою..."

Проте зараз не доводилось про це думати. Люди, вої, старшини ждали, перед богами вже гоготіли вогнища, жерці тягнули священних тварин.

Князь Володимир високо підніс руки й почав давню молитву пращурів:

— Боги! Ви дарували нам перемогу на бранях, дякуємо вам, боги, за велику поміч вашу, даруйте нам, боги, мир у землях Русі, за це славимо й молимось вам, боги!

І за ним усі люди повторювали:

— Славимо й молимось вам, боги!

3

Теплий очаг рідного дому, — у вечірню годину вої, що повернулись з походу, сідали в тісному колі своїх родин, поминали мертвих і молились за жявих.

Князь Володимир, як і всі його люди, зустрівся з родиною біля очага — в стравниці, там жали його жона Рогніда й діти, там, — вірив він, — незримо витали душі пращурів.

Переступивши поріг стравниці, він наблизився до Рогніди. Літа, що проминули відтоді, коли приїхала вона з города Полотська в Київ, зробили своє — обличчя її зберігало теплоту, привабу, але сивина вже прошивала лляне волосся, чоло перетинали зморшки, в голубих колись очах з'явились смуток і печаль.

— Ти чого плачеш, Рогнідо?

— Від радості, що тебе бачу, княже... — вона торкалась руками його плечей, грудей. — Чула, знаю, що на брані був поранений.

— Що згадувати? — посміхнувся він. — Подряпало трохи, нині здоровий.

— Не говори так, не говори, Володимире! Твої ж воєводи розповідали, що поранений був тгяжко, під саме серце, я душею тут чула, як страждав. І чому ти, муже, завжди в бій ідеш першим, просто на спис?!

Князь Володимир аж засварився:

— Всує слухаєш ти воєвод, Рогнідо! Якщо рана загоїлась, її вже немає... Не сумуй, не печалься, цілий нині, такий, як і був. — Поглядаючи на синів, він додав: — А йти попереду моїх воїв мушу, так робили отці мої, так робитиму й я. На брані я не токмо князь, а й воїн.

До нього підходили діти — невисокий, білявий, схожий очима й лицем на матір Вишеслав; дужий, кремезний, неговіркий Ярослав; стрункий, темний волоссям, гостроносий, дуже красивий Мстислав; брати-близнята Всеволод і Ізяслав, наймолодші, зовсім ще юні, Святослав і Брячеслав.

З дітьми разом ступив до Володимира й Святополк, син Ярополків, — жилавий юнак з похмурим обличчям, темними швидкими очима. Князь Володимир і Рогніда ростили його як і дітей своїх, проте важко було приручити, викликати чулість у серці хлопця. Підійшовши зараз до князя, він вклонився йому, спідлоба зиркнув, швидко одступив назад.

Між синами не було Позвізда. Князь знав, що минулої зими в городі прокотився мор* (*Мор — епідемія хвороби.), від якого той і помер. Але по покону мертвих не годилось згадувати — їхні душі витали тут, у стравниці, над очагом.

Останньою підійшла до батька дочка Предслава — білява красуня з голубими очима. Вона плакала, бо в один час з братом Позвіздом померла й сестра її Горислава.

— Не сумуй, не плач, Предславо! — цілуючи дочку, прошепотів їй на вухо Володимир. — Я привіз тобі подарунок — зелене намисто з Тмутаракані.

Кормилиця Амма, що стала за ці літа справжньою бабусею й навіть згорбилась, також підійшла до князя, низько йому вклонилась.

Над очагом вставав і викочувався в широкий горлатий комин димок, на гарячому золотистому жару догорала жертва, — князь Володимир і вся його родина в мовчанні стояли й ждали, коли пращури приймуть свою поживу.

Потім усі сіли за стіл — князь і княгиня на покуті, діти по обидві руки від них. Як приємно після далекої дороги покласти стомлені, важкі руки на стіл, бачити перед собою знайомі й саме через це якісь незвичайні рідні обличчя, збуджені, теплі очі жони й дітей, поринати в тишу отчого дому, яку порушує тільки цвіркун.

Князь Володимир був цього вечора задоволений, щасливий. У стравниці темніло. Амма принесла й поставила на столі срібні свічники з восковими прозорими свічами. Вечеряли, як велів покон, у мовчанні.

І нікому з них не хотілось залишати цього куточка, де на жертовнику дотлівав жар, було тепло й захисно, після довгих днів і літ зібралася нарешті вся родина... Князь Володимир замислився, повідав жоні й дітям про далекі походи.

Далі прийшла ніч — не в полі, де віє різкий вітер, вгорі мерехтять зорі, а під опоною — тверда холодна земля, — ні, князь Володимир сидів у теплій спочивальні, поруч була Рогніда, за розчиненим вікном у місячному сяйві блищало плесо Дніпра, десь здалеку-здалеку долітала журна, спокійна, схожа на хвилю пісня.

— Аж не віриться, що я тут, дома, бачу Київ, Дніпро, тебе, дітей, — вирвалось у Володимира.

— Дома, дома, дома! — прошепотіла Рогніда, поклавши руки на його плечі.

— Як виросли й змужніли наші діти! Ярослав і Мстислав — богатирі. Святослав, Всеволод і Брячеслав — красні лицем, а Предслава чудова — вона нагадала мені Полотськ і тебе, Рогнідо!

Її зігріли ці слова Володимира й згадка про далекий Полотськ, минулі дні.

— Добрі діти в нас, Володимире, все робила, як ти велів, були в них наставники, вчили їздити на коні, володіти мечем... Он Мстислав день і ніч не сходив би з коня, Святополк по мечу в Києві перший...

— Добре, дуже добре! — задоволене посміхнувся Володимир.

— А є діти, що книжну мудрість осягають, читають харатії князів давніх, написані руськими словесами, мають книжиці заморські. Он Ярослав знає грамоту слов'янську й болгарську, французьку й грецьку, ще одну, якої й назви не вимовлю.

— Вельми мудрі, бачу, в мене сини, батькові не пара, — нахмурився Володимир, — сам від баби своєї Ольги навчений токмо рєзам* (*Рєзи (від слова різати) — найдревніші руські літери, що різались на дошках.) руським та ще трохи грамоті грецькій... Щоб не завезли нам у терем якоїсь латинянської хворі.

— О ні, не завезуть, — заперечила Рогніда, — за всім дивлюсь, стережусь, пильную...

— А я вже твою вдачу знаю, — промовив Володимир. — Ти й справді була доброю господинею дому, дбайливою матір'ю для дітей, княгинею на Київському столі.

Вона ждала, як і багато літ до цього, ще якогось, одного тільки, може, сердечного, теплого слова, але Володимир його знову не сказав.

— Спасибі тобі, муже, — сказала Рогніда, — так, я берегла наш дім, доглядала дітей, думала й про те, що робиться на Горі. Важко мені було часом, Володимире, дуже важко...

— Важко? — він поклав руку на її плече. — Ти чогось не договорюєш? Чому ж тобі було важко?

За вікном було видно залиті зеленкуватим місячним сяйвом тереми й будівлі, чорну стіну, воїв нічної сторожі, що, спираючись на списи, стояли біля блискучих мідяних бил.

— Ти мовчиш, Рогнідо! Що, знову якась хула?

— Муже мій, Володимире, — сказала вона.