Володимир - Скляренко Семен

Рогніда була одягнута дуже просто — в білому платні й темно-синьому опашні, з чорною пов'язкою на голові, обличчя в неї дуже бліде, як у матері, що багато ночей не спала біля дитини, стомилась у далекій дорозі.

— Білява! Шу-шу-шу! — шепотілись жони.

— Очі голубі! Шу-шу-шу!

— Мовчіть! Мовчіть-бо! Ось вона вже йде! — гримали бояри.

Тримаючи на руках дитя, княгиня Рогніда зійшла по гнучкій походні на берег, князь Володимир ступив уперед, поцілував жону, взяв у неї дитину.

Одразу ж до Рогніди кинулись жони — вони оточили її колом, обнімали й цілували, котрась із жон за старим звичаєм посипала шлях княгині житом.

— О, який красний княжич! — піднімались навшпиньки й позирали на немовля жони.

— Білявий!

— На отця схожий!

— Жони! Боярині! Тихше! Тихше! — стримували їх мужі.

Рогніда посміхнулась Володимиру.

— Це Ярл... Так ми називали його в Полотську... — промовила вона.

Володимир не хотів образити Рогніду, що думала назвати сина по-свіонському Ярлом, і відповів:

— Нехай буде і по-твоєму, і по-моєму... Ярл — це від тебе, слава — від мене, назовемо дитя наше Ярославом.

— Ярослав! Ярослав! — загомоніли мужі й жони. — Чолом княгині Рогніді, кланяємось такожде й княжичу Ярославу.

Княгиня Рогніда рада була, що її так тепло й гостинно зустріли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це ім'я нагадує їй далеку батьківщину й славу Київського столу.

Дитя ж спало. Чи міг тоді хто думати, що промине сімдесят п'ять літ — і вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, і помре тут, у суворій, темній фортеці, де так радісно починалось нині його життя?!* (*Князь Ярослав (Мудрий) помер у Вишгороді 1054 року.)

Загомонів, зашумів Вишгород, почався пир, багато звірів і птаства завезли сюди тіуни, три ночі, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварів меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогніди, за здоров'я сина їх Ярослава.

Тільки надвечір вони залишились удвох, — у палаті, що виходила вікнами на Дніпро.

— Невже я тут? — говорила й дивилась на Володимира Рогніда. — Скільки часу минуло, як довго я ждала вісточки від тебе, а тільки вона прийшла — ластовицею прилетіла...

— Знаю, що тобі довелося важко, Рогнідо! Але кривавий був мій шлях до Києва, і тут пролилося багато людської крові, довго тривала облога Родні, багато муки прийняв я сам...

— Не говори, не говори про свою муку, Володимире, — перебила його Рогніда. — Адже все це вже позаду. — Помовчавши, вона додала: — Я рада, що ти зустрів мене не в Києві, а тут, у Вишгороді! Адже я боюсь Києва.

— Ти боїшся Києва? — князь Володимир посміхнувся. — Послухай, Рогнідо,— я не пізнаю тебе. У Полотську я знав тебе сміливою.

— Так, я була сміливою, — замислилась вона, — бо народилась і жила в Полотську, в лісах, у родині батька-воїна, сама боролась за життя і не боялась навіть смерті. — Вона на мить затялась і знову продовжувала: — Так було аж до того, коли зустріла тебе, та й тоді, вже зустрівши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас є син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смійся, не смійся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустріти... Боялась, не знала, як ти живеш у Києві, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?!

Оповивши руками шию князя, Рогніда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей.

Він дивився на неї такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогніди — якийсь смуток, може, печаль.

— Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобі ще в Полотську, що покличу тебе, там нарік своєю жоною, а тепер покликав і в Київ, ждав, радий, що бачу...

— Княже мій, Володимире! — сказала на це Рогніда. — Я тебе бачила в Полотську, знала — княжого слова не зламаєш, вірила — покличеш мене... Боялась я тільки за серце твоє, бо люблю тебе всією душею.

Він розумів, про що говорить Рогніда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душі! Він думав, коли їхав до Вишгорода, одверто сказати Рогніді, що мав гріх у Києві, який спокутує й, либонь, довго ще спокутуватиме, — і коли б це нині зробив, усе сказав Рогніді, тоді справжня любов напевне осяяла б їхні душі.

Але вона дивилась на нього такими чистими очима, любов Рогніди була така безгрішна, що він не міг, не мав сили чимось її затьмарити.

— Моя дорога, рідна, — тепло сказав Володимир. — Ти мене бачила й знала в Полотську, нині я такий, як і був, вір мені, я щасливий, що ти приїхала сюди, дякую тобі, що народила мені сина. — Він обняв її стан, підвів ближче до вікна. — Поглянь, — промовив він. — Який чудовий світ, як хороше тут!

Було справді чудово, буяла весна, під самою стіною Вишгорода зеленів, бринів молодим листом ліс, скрізь цвіли трави, могутні води Дніпра линули й линули на південь, по ліву руку голубіла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле — з могилами по обрію, з кам'яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чоті, берегли землю, вдалині темнів Київ.

— Хіба не щастя, — говорив князь Володимир, — бути нам з тобою удвох? Я тобі сказав, що много і трудних діл уже содіяв, а ще більше мушу звершити, і вірю, знаю — звершу їх, бо так велить Русь... У цьому житті, в усіх моїх трудах ти допоможеш мені, Рогнідо, і я ніколи, чуєш, ніколи не забуду тебе...

Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла і зникла, бо вірив, що до них прийде щастя. Людям, і князям також, часто здається, що для цього треба так мало...

6

У Полотську, в суворій фортеці, рано втративши матір, Рогніда з юних літ стала господинею двору, їй підкорялись і виконували всі її загади дворяни, вона берегла ключі від клітей, медуш, всього добра. Так і мусило бути — батько й брати Рогніди воїни, їй по покону й праву, як єдиній жоні в родині, належало вести господарство, поїти їх і кормити.

Звичайно, добра київських князів важко було порівняти з статками Регволда в Полотську — князеві Володимирові належав великий терем на Горі, новий терем, побудований княгинею Ольгою в передградді, мали київські князі під своєю рукою Вишгород, Білгород, двори над Россю, Стугною, Либіддю, багато земель, лісів, перевесищ, бобрових гонів, бортневих ухожаїв на обох берегах Дніпра, Десни.

Як і на Горі, тут владно діяв старий покон, княгиня Ольга, устрояя землю, устрояла й свої добра — у своїх землях, в лісах і над ріками вона веліла поставити знамена, посилала туди волостелинів, посадників, тіунів, що іменем її визначали уроки й устави, збирали й везли до Києва оброк.

Тут, на Горі, княгиня Ольга сама приймала дань із земель, оброки з власних дворів, під її невсипущим оком в засіки зсипалось добро, в бертяниці лягали борті, в медуші — каді з воском і медом, в кліті — міхи, горючий камінь, риб'ячий зуб, боброві пахощі.

Тільки в старості, немічною ставши, довірила княгиня ключі від княжого добра Ярині, пізніше Малуші, а після неї Пракседі. Як було за Ольги, так ішло й тепер — у городах і весях сиділи волостелини, посадники, тіуни або їхні сини, за княжим теремом дивилась і мала ключі від усього добра на Горі Пракседа.

Прибувши до Києва, Рогніда кілька днів приймала в теремі боярських і воєводських жон, що йшли і йшли подивитись на полунощну княгиню, разом з Володимиром об'їхала Подол, передграддя, побувала в Білгороді над Ірпенем, заїжджала на деякі двори.

Оглянула вона й тереми на Горі й у передградді, кліті, медуші, бертяниці — віднині княгиня Рогніда ставала господинею княжого двору, мусила ощадне й по надобі все давати. Княгиню водила по господарству ключниця Пракседа, вона одмикала двері за дверями в клітях, докладно повідала, скільки й де в неї лежить зерна, міхів, де і які грають у медушах вина й меди.

Разом з княгинею до Києва приїхали й жони-дворянки, що служили їй у Полотську, — кормилиця Амма, яка годувала колись її саму, кілька полочанок — Кумба, Ерна.

Проте вона навіть гадки не мала припоручати добра Гори цим жонам — у них буде своя робота, вони допомагатимуть їй у палатах, доглядатимуть княжича Ярослава.

Через це княгиня Рогніда була дуже задоволена, коли оглянула добра з Пракседою, повернувшись до терема, сказала їй:

— Ти пильно стерегла княжі добра, ключнице, після такої брані навіть дивно, що ми маємо всього доста. Спасибі тобі, Пракседо!

Ключниця в пояс уклонилась княгині.

— Тепер іди, — стомившись після довгих оглядин, закінчила Рогніда. — А ключі, — вона не мала нічого злого на мислі, а вважала, що віднині мусить сама дбати про княже добро, — ключі, — вона показала на лаву біля дверей, — поклади тут.

Ключниця сердито зиркнула на молоду княгиню — і за княгині Ольги, і за жони Ярополка Юлії ключі завжди доручались тільки їй, Пракседі, — невже ж полунощна княгиня думає одразу взяти все в свої руки, а Пракседу зробити простою дворянкою?

Але Рогніда нічого цього не розуміла, вона дбала тільки про князя і його добра.

— Ключі, Пракседо, — промовила вона, — лежатимуть отут на лаві, буде потреба — я одімкну кліті і дам тобі все, що ти скажеш, для дому й двору.

— Добре, княгине! — сухими устами прошепотіла Пракседа, тремтячими пальцями одв'язала низку ключів од пояса, кинула їх на лаву так, що вони аж забряжчали.

Після цього Пракседа, ховаючи очі, ще раз вклонилась княгині, позадкувала до дверей, вийшла з покоїв.

У переході вона зупинилась. Там було темно, постать ключниці зливалась з цямринням стін, світло з високого, вузького вікна заливало тільки її обличчя. Воно було надзвичайно бліде, очі примружені, уста стиснуті.

— Проклята полочанка, — прошепотіла Пракседа, але одразу ж схаменулась, злякано поглянула, чи немає когось у переходах, і тільки тоді рушила далі.

7

Тихо було в спочивальні, спокійна ніч пливла за розчиненим вікном, здалеку від Дніпра долинула й поволі стихла смутна пісня.

Після трудів князь Володимир дуже хотів спочити — день був важкий, він чинив з самого ранку суд і правду людям, говорив з мужами й тіунами в Золотій палаті, по обіді оглядав воїнство, яке збиралось і збиралось на Подолі.

Княгиня Рогніда також стомилась — вставала вона по-темному, одразу спускалась у стравницю, ходила з Пракседою в кліті, сама годувала сина, готувала все для гостей і слів, невсипущою була Рогніда в Полотську, а в Києві-городі зовсім недремною стала.

Проте на душі в княгині було тихо, її наснажувала любов до Володимира, і цього вечора вона приготувала ложе для князя, лягла поруч з ним — ніжна, тепла, ласкава.

— Спочинь, мій княже, спочинь! — шепотіла Рогніда.