Вир - Тютюнник Григорій
Іноді, коли вогонь розгорався ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей, маленькі і ніби круглі, з великими незграбними тінями на землі. А коли хто-небудь підводився, то з ним підводилася і розпрямлялася його тінь і ставала такою довгою, що перехоплювала весь луг; недалеко, з шумом щипаючи траву, паслися коні, і їхні силуети то появлялися в світлі вогнища, то знову зникали в темряві; часом дим ішов угору, а часом слався по землі, сивиною, як туманом, покривав луг і пахнув сирими дровами, гіркувато смердів підпаленою корою. Тоді Тимкові здавалося, що то не косарі, а мандрівні цигани сидять біля казана і мішають у ньому зачакловане вариво.
Приколисаний чарівною тишею, свіжістю води і лугу, Тимко був настроєний на думи і згадував тепер тільки те, що було близько його серцю. Пригадувалося йому, як весняними вечорами, коли пахло талим снігом і вийшла з берегів, скреготіла льодом Ташань, вони з Орисею цілими годинами вистоювали на ташан-ському мосту і вона горнулася до нього, гаряче дихаючи йому в лице, веселим шепотом повідаючи йому, що в їхньому садку уже зеленіє з-під снігу барвінок і що вона вже пробувала з берези сік. Коли ж він на те її щебетання говорив щось грубе або часто навіть сороміцьке, вона холодною долонею, що справді пахла березиною, затуляла йому рота. А коли він і від цього не вгавав, кусала його жартома за вушко гострими і щільними, як у мишки, зубами. Не боячись ні холодних вітрів, ні задушливих туманів, стояли вони, обнявшись, наслухаючи, як тріщить лід, довго мовчки дивилися на воду, що пливла з-під моста, і від того довгого глядіння їм здавалося, що не річка, а вони з мостом пливуть кудись далеко-далеко в погоні за своїм щастям.
Часто вони бачили різні дива, які несла на собі річка: відломлений шматок крижини, на якій ріс очерет і махав сухими китицями, безсило повісивши вниз мітелочку, як приречений на страту каторжанин голову. їм було жаль того сухого очерету, бо вони знали, що на нього наляже здоровенна крижина, зімне, закрутить і похоронить у глибині, і вже більше ніколи він не вирине і не буде шуміти на цій землі. Хоч вони обоє були молоді, проте розуміли, що їхнє життя також подібне до весняної ріки, що в ньому також є свої крижини, які накривають людей і ламають їх, як той очерет, методично і безжалісно. Орисі ставало страшно.
— Ось ми з тобою разом, — часто говорила вона. — І здається, що ніщо в світі не розлучить нас, а прийде така хвилина — і не будемо ми разом.
— Не вигадуй казна-чого, хто нас зможе розлучити? — не погоджувався Тимко.
— Доля. Вона ні тебе, ні мене не запитає, а зробить так, як їй захочеться. Щось таке нам поробиться, і не будемо ми разом.
— За язик укусилася, бісова дівчино! — сміявся тоді Тимко.
—А, нічого того не буде, все—бабські вигадки", — подумав він тепер, прислухаючись до гомону косарів, що вже розходились по домівках. Тимко також устав і, розшукавши свою косу, пішов лугом, то поринаючи по пояс у сиву хвилю туману-випару, що густо валив із ріки, то виходячи з нього, розгортаючи його своїм тілом. На болотах за Ташанню безугавно кричав кулик, іноді спросоння скиглила сполохана чайка, від • ріки віяло теплом, від скошеного лугу — розіпрілою за день на сонці травою.
"Ет, що там думати та гадати — всі люди живуть, мають щастя, і я його буду мати", — і він, викинувши з голови всі ті роздуми, які мучили його, швидко закрокував до своєї хати.
Зайшовши в сіни, він зупинився від пискливого голосу батька, що комариним гудінням проникав крізь напівпричинені хатні двері.
— Доки він у мене в печінках сидітиме?! — кричав Йонька, і по його писклявому, аж повискуючому голосу було видно, що сварка йде вже давно і що вона досягла вже тієї вершини, коли старий був здатний на всяку підлість. — Людські діти самі на себе гроші заробляють, а цей сів мені верхи на шию і злізати не думає?!
— В нього мозолі з рук не сходять, чого ж тобі ще треба? Його не жалієш, так хоч наді мною змилуйся за те, що я тобі весь вік годжу та потураю.
— А щоб тобі пожаром голову спалило за таке го-діння! Та ти мені в ноги падай за те, що я твого ви-шкребка весь вік годую, щоб його сира земля проковтнула з вогнем та димом!
— Гріх тобі, Йосипе, гріх!
— А тобі не гріх? Тобі не гріх було!..
В хаті щось ляснуло, з гуркотом покотилося по долівці пусте відро. Все перевернулося в грудях Тимка, і він, тяжко задихавши, рвонув двері. Йонька швидко повернув сухе і хиже, як у роздратованого тхора, обличчя. Сухенькі кулачки його дрібно тремтіли. Мати, жалісно згорбившись, сиділа на лаві, бліда і злякана, тримаючись долонею за щоку.
Побачивши Тимка, вона встала і з таким виглядом, що в неї просто болять зуби, пішла в хатину готувати вечерю. Йонька також засопів і вийшов геть. Тимко сів за стіл, виїв миску борщу, випив півглека молока і, не обізвавшись до матері й словом, вийшов із хати. Біля курника він намацав весло, кинув його на плече і через 'город попрямував до Ташані. В садку від яблуні відді-^лилася постать Йоньки, сипонула в темінь іскристою порохнею з люльки.
— Це ти, Тимку?
— Я.
— Куди тебе морока несе опівночі?
— Я тери хочу потрусити.
— Удвох давай потрусимо, бо ти такий, що рибу продаси, а грошики прикарманиш. Весло взяв?
— Осьдечки воно.
— Ходім.
Спустилися вниз, біля верб розшукали човна. Йонька примостився на кормі, Тимко з веслом посередині човна. Відіпхнулися. Тихо плюснула під човном вода, ламаючи в ріці чорні тіні прибережних верб, згортаючи ясні зорі в чорний мішок; десь у лозах кахнула качка, писнула очеретянка, бовтонув сом; дихання літньої ночі пройшло понад очеретами, що тихо заворушилися і зашелестіли, вологим доторком лягло на обличчя людей, які пливли в човні.
— Чого це ти до другого берега правиш? — сердито обізвався Йонька, розкурюючи люльку, що малесеньким світлячком то спалахувала, то згасала в ріці поряд із його тінню.
— Там у мене саж прихований.
— І багато назбирав?
— Кілограмів двадцять...
— Ото!
Тимко хутко погнав човен на корчі, що чорніли на протилежному березі. Удвох із Йонькою витягли човен на траву, щоб його не знесло хвилею, пішли, продираючись поміж лозою. На галявині між вербами зупинилися. Тимко щосили розмахнувся веслом, шмагонув старого понижче спини. Лункий виляск покотився понад Ташанню. Йонька упав на землю, рачки поповз у кущі.
— Ря-а-а-туй-те-е-е! — закричав він, ховаючи поміж лози сухий зад.
Тимко виволік його звідти і шмагонув ще кілька разів так, що старий аж засичав від болю, перестав кричати і притих. Потім хлопець перегнав човна на свій берег, прив'язав його до верби і посварився кулаком у темряву:
— Оце тобі і за себе, і за матір, старе дишлої — і через городи, понад Ташанню подався на інший кінець села.
Незабаром він переліз через тин чийогось саду і пішов до хліва, що чорнів у темряві. Прив'язаний біля яблуні пес загарчав спросонку, але Тимко обізвався до нього, і той затих. Парубок відкрив двері, що чимось були підперті зсередини, увійшов до хліва, поліз на сіновал.
— Хто там? — хрипко спитало звідти, і на Тимка війнуло запахом сплячої людини.
— Це я. Тимко.
— А-а. Лізь сюди, — запросив Марко. — Чого це ти такий мокрий? Де це тебе трясця носила?
— Ятери трусив.
— І багато риби наловив?
— Багато. І все лящ, — засміявся в темряві Тимко.
— Приніс би й мені на сковороду. Друг називається.
— Ні, Марку, краще не треба, — знову засміявся Тимко — Бо ті лящі дуже на сковороді кидаються: я вітчима свого одлупцював.
— Фі-і! — аж свиснув Марко. — А що тепер буде? Це діло підсудне, і за те, що я тебе буду переховувати, можуть і мені впаять на примусовку
— Ти не клопочись. Я в тебе жити не буду. Що це в тебе стоїть? — мацнув Тимко під стріхою якусь посудину.
— То сметана. Взяв собі підкріпитися на ніч. Марко потяг до себе горщик, відпив кілька ковтків, гидливо заплювався на всі боки.
— Ану, присвіти, — попросив він Тимка. Тимко черкнув обережно сірником, обкутав його долонями, направив світло Маркові в горщик.
— Крейда розведена. А тобі б сказилосяі Я й не туди, що мати сьогодні хату білила. Поліз у погріб, ухопив, що перше під руку потрапило... От тобі й маєш, — лаявся Марко.
— Ти на таких харчах як посидиш на сіновалі — куркою закудкудачеш! — качався від сміху Тимко.
Потім він обірвав сміх, хвилину-дві сидів мовчки, ніби щось обдумуючи, нарешті встав і поліз із сіновалу.
— Ну, досить. Ходім, Марку.
— Куди? — здивувався той, несміливо сповзаючи й собі за товаришем.
— Нічне весілля грати! За боярина мені будеш! До своїх у мене тепер нема дороги, так що треба нову шукати, — обняв за плечі вірного товариша і повів його яром до Галі Басаврючки, де ховалася Орися.
Йонька довго лежав нерухомо, боячись, що як тільки він заворушиться, то Тимко, що десь, невіра, притаївся в кущах, знову почне його чистити веслом. Але всюди було тихо. Тоді старий зіп'явся на ноги і, хапаючись руками за кущі, поплівся до річки і довго хлебтав із неї воду. Потім став міркувати, як вибратися до рідного берега. Зробити це було не так легко, бо Йонька опинився на острові. "Знав, куди висадити, щоб тебе на кілок посадило! Ну, що його тепер робити? Можна було б перебратися по рівчаках, але як ти до них доберешся в темряві? Ще потрапиш у таку калабаню, що шурхнеш туди з вухами та вже й не вилізеш. Кричати, щоб хто-небудь перевіз, невигідно: зараз же люди на сміх піднімуть". І Йонька вирішив ночувати на острові. "Скажу, що виїхав уночі ятери трусити, та човен водою знесло, оце й відсиджувався тут до ранку", — вирішив старий і, розкидавши першу, що трапилося йому, копицю, заліз туди по саму шию. "Оце діждався діточок на старість, — видзвонював він зубами від холоду. — Не хлібом, а бебехами годують. Ну, пожди ж, проклятий виродку, я тебе провчу. Підеш ти не господарем із мого двору, а ланцем-поганцем!" — погрожував Йонька, клацаючи зубами на комарів, що хмарою кишіли над ним.
Охрім, що трусив на світанку ятери, бачив, як на Гусячому острові ні з сього ні з того заворушилася копиця і звідти виліз якийсь чоловік. Не роздивившись, хто воно й що воно, Охрім прибіг у сільраду і наробив гвалту, що бачив за Ташанню шпигуна, озброєного двома кулеметами і радіостанцією. Гнат, який у 1925 році втік від п'ятьох бандитів у диканському лісі і з того часу набув слави неабиякого сміливця, вхопив гвинтівку-трилінійку з примкнутим багнетом, на якій учились допризивники, і побіг за Ташань шукати порушника.
