Вир - Тютюнник Григорій
"Все ж таки артільне, то теж наше".
Юля узяла граблі, але працювала ліниво, як людина, якій фізична праця не до вподоби. Уляна нічого їй не говорила, бо була рада вже тому, що вона хоч про людське око ворушить граблями, а не збирає квіточки на луках та не плете із них віночка. Не дай бог, побачили б її люди за такою роботою — засміяли б! От, сказали б, невісточку Уляна вибрала. Така ледаща, що одверни й оборони. Люди потом обливаються, а вона квіточки нюхає. "Ей, сусіди-лебідоньки, — загомоніла б тоді до них Уляна. — Не такий тепер час настав, що матері собі невісток вибирають. Самі вони в хату приходять".
Юля, навіть не підозріваючи, що вона своєю роботою і присутністю може викликати такі думки своєї свекрухи, ворушила сіно і крадькома позирала в той бік, де косив Денис. Він був майже поряд, за кущами, так що Юлі видно було його голі по лікоть сильні руки, засмажений сонцем стовбур шиї і мокру поміж могутніми лопатками вилинялу сорочку. Якось Денис озирнувся (він саме заходив нову ручку і витирав травою косу) і зустрівся поглядом із Юлею. Вона мацнула його очима по обличчі, і туга вишенька губів ворухнулася в грайливій посмішці.
Денис помітив той погляд. Хтиво поблискуючі щілинки очей його звузились, він по-молодецькому ворухнув плечима.
— Що, жарко, баришня? — запитав він, вийшовши із-за куща, розтираючи широкою чорною долонею волохаті груди.
— Просто неможливо. Я б скупалася, та тільки не знаю, де тут у вас купальня.
— Ходімте, я вам покажу. Тут недалечке. Юля поклала граблі. Легко занесла ногу, щоб переступити покіс, поли халатика розійшлися, і Денис ковзнув поглядом по червоних колінах, одвів очі.
— Не ліз би ти в провожаті, Денисе, — неприязно обізвалася Уляна, не повертаючи обличчя до Дениса і не покидаючи своєї роботи.
Той мовчки, як би не чуючи, що каже стара, пішов лугом розвальвуватою ходою, безжально підминаючи ведмежими лапами, густу траву. Слідом за ним, безсоромно закинувши назад голову, пішла Юля. Вони прийшли до тихої, порослої очеретом заводі, що вся блищала під сонцем, широкої і просторої. Вода була чиста й прозора. Крейдяні громаддя протилежного берега біліли у воді казковим палацом.
Юля зняла капелюшок, кинула його на траву і швидко розплутала поясочок; халат м'яко поплив по її руках і, тихесенько згорнувшись, ліг біля ніг. На сонці відполіровано блиснуло її сите, розкохане тіло.
— Баришня... — зашепотів Денис, роздуваючи— ніздрі, і його сильні і тверді, як залізо, руки підхопили її вище литок і за шию, підняли її, і вона побачила перед собою широке обличчя Дениса, його звірячі, ошалілі очі.
— Пустіть! Я покличу чоловіка! Пустіть, — заби:
лася Юля, дригаючи ногами, і вислизнула з його рук, червона й розпашіла.
Денис тільки дурнувато посміхнувся і, повернувшись, пішов геть, ламаючи верболіз, як розгніваний ведмідь лісові хащі. Юля, понакривавши долонями груди, що напинали купальник, деякий час стояла на березі, прислухаючись до тріску, потім відняла долоні, солодко потягнулася і, сама не знаючи чому, тихесенько і воркітливо засміялася.
Увечері Уляна вже шушукала Федотові про оте ку-паннячко та наставляла сина, щоб він дивився за своєю жінкою. Уночі, лежачи біля притихлої Юлі, Федот знімав допит:
— Чого ти водилася з Денисом? Ти знаєш, яка за ним слава, ходить?
— Яка? — зацікавилася Юля, вибираючи шпильки з зачіски.
— На дівчат він дуже ласий.
— Невже? А з вигляду такий непоказний... А ти що? Чи не ревнувати мене задумав? Ах ти ж, мій пу-сюнчик, мій котик смачноротий, — лащилася Юля, гаряче дихаючи йому в лице і обіймаючи його голими руками за шию. І сварка, як і завжди, закінчилася поцілунками, примиренням і міцним після цього сном.
XXII
У Гордія Кошари сім'я була невеличка — дванадцятеро дітей. Четверо, слава богу, померли, а восьмеро жерли хліб святий і стугоніли зимою на печі, як вівці в загоні. Як стануть, бувало, виплигувати в одних льолях на обід або на снідання, то аж п'яти холонуть; от-от потрощать зубами стіл на тріски. Жив Гордій бідно, дітей годував картоплею та квашею. Наллє жінка в ринку, обліплять її діти і хлюпаються в ній ложками, як утята в рясці. На вулиці Гордій часто скаржився селянам:
— Оце перед різдвом назмітав з горища пшениці на кутю, поставив у хаті, коли це чую серед ночі: хрум, хрум, хрум... Присвітив, а вони навколо, мішка, як прусаки, — пшеницю гризуть.
Зодягався Гордій бідно, як бог пошле. Прийде на побрехеньки до сусідів, селяни про врожай говорять, про землю, про худобу, а він розглядає латки на своїх колінах.
— Ех, — каже, — якби отакі штани були... Потім ткне пальцем на іншу латку та:
— Ні, з оцієї матерії були б ще кращі. Це колись а в одного цигана на овес виміняв. Добрячі штани були. Якби не порвалися, так і досі носив би.
Минали роки, росли діти. Одні повиходили заміж, інші поженилися. Залишився Гордій удвох із Мотрею при своєму наймолодшому синові — Денисові. Та не було їм ні спокою, ні затишку на старість: вдався Денис безжалісним, лінивим, грубим і злодійкуватим. Працював у колгоспі, як за якусь провину, і більше всього промишляв полюванням. Літом бив качок, зимою зайців і приблудних собак, здирав шкури, чинбарив і продавав хутірським хлопцям на бубни. Від постійного спілкування з тваринами виробилися у Дениса звірячі повадки: мав він такий тонкий нюх, що по запаху диму міг безпомилково визначити, у чиїй хаті смажиться сало, а в чиїй печеться свіжий хліб на капустяних листках. Були в нього сильні ноги, які ніколи не знали втоми, і мав він ще одну рису, яку навіть трудно було йому приписати, дивлячись на його вайлувату, ліниву у всіх рухах постать: вміння надзвичайно швидко, майже блискавично переходити від млявого, сонного стану до звірувато-хижого, спритного, зібраного, готового в любу секунду зробити стрибок і настигнути свою жертву. Іде Денис по полю переваги-ваги, голова як приліплена, очі в щілинках, рушниця десь аж за плечима теліпається. Раптом — шелесть що-небудь, — Денис голову в плечі, рушницю в руку — бах-бахі І є заєць. Як до землі пришиє. Лежить бідний косий і не ворушиться. Але таким Денис був лише на полюванні, а в звичайному житті — ледацюга з ледацюг. Вічно він запізнювався на роботу або й зовсім не виходив, а те, що робив, все рівно треба було після нього переробляти.
Одного разу, коли Денис ішов на роботу, добренько-таки припізнившись, його перестрів Оксен.
— Дивись, Денисе, щоб це було останній раз. Завтра приходь на роботу так, щоб я тебе не впізнав.
На другий день — сонце в снідання — заходить на колгоспний двір якийсь дід. Кожух навиворіт, шапка насунута на очі, сам згорбився, ціпочком поперед себе-постукує.
— Іди собі далі, — каже йому Оксен, що саме стояв біля контори із бригадирами. — У нас милостиня не роздається.
А дід ніби й не чує, що йому говориться, чеше далі: сива борода на вітрі ворушиться, руки тремтять, рот перекособочило — милостині просить.
— Кажу ж тобі — немає! — уже сердиться Оксен, а дід руку до вуха наставляє, так, ніби він недочува. А тоді хап рукою за бороду, хап за шапку — в Оксена аж очі на лоб полізли.
— Це ти, Денисе?!
— Я.
— Ти що? Здурів?
— А ви ж мені казали, щоб я так прийшов, аби ви мене не пізнали.
— Так то ж я тобі говорив, щоб ти рано прийшов, без запізнення, а ти мені комедію граєш. Скидай же зараз із себе оцю музику та йди волочити, бо вже он скоро обід...
Потис плечима парубок і перевальки почвалав у поле.
Увечері вчорашнього дня дав Оксен наряд — возити із кирнасового лісу дерево на будівництво колгоспної конюшні. Виїхати треба було рано, щоб ще за холодка пригнати биків до лісу і не мучити їх по жарі. Із Сергієм мав їхати і Денис.
— Ти того Гордієвого гицеля сам розбуди, — наказав Сергієві Оксен. — Бо він до сніданку спатиме.
Сергій устав рано, захопив торбу з харчами, пилку, сокиру і вийшов з двору. Світало. Над Троянівкою висіло розцяцьковане зорями небо, у провулках чорною марою затаїлася темрява. Тиша. На ганку сільського магазину спав, загорнувшись у фуфайку, сторож.
Перелізши через тин, Сергій увійшов до Денисового двору. Двері хліва, де спав Денис, ледве прихилені. Коли Сергій переступив поріг, на нього війнуло псиною від недавно вичинених собачих шкур. Сергій засвітив сірник. Оранжеве кружальце світла м'яко лягло на краєчок шкури, на якій, підібгавши під себе ноги, спав Денис.
— Вставай!
Денис хлипнув спросоння і перевернувся на другий бік.
Тоді Сергій запалив сірника, почекав, доки розгориться, і підніс до голих п'ят Дениса. Тому, видно, дошкулило, бо він відсмикнув ногу, але прокидатися й не думав.
— Ти встанеш сьогодні чи ні? — розгнівався Сергій і затормошив Дениса за плече.
— Яка це зануда штовхається? — засопів у темряві парубійко, підводячи голову.
— Збирайся швидше. У ліс треба їхати. Денис довго чухмарився і позіхав, потім поліз рачки в куток, мацаючи там руками, щось перекинув, певно, старе відро, воно заторохтіло і сполохало вгорі голубів, які затріпотіли крилами і сердито завуркотіли. Нарешті витяг із кутка одежину і якийсь круглий предмет, схожий на підситок, що тихо подзвонював, як тільки Денис робив рух, запхав його у порваний мішок і вийшов надвір. Потім він став виробляти якісь дивацтва, абсолютно незрозумілі для Сергія: витягнув із купи хворосту довгу галузину, підійшов до хати і, вийнявши із вікна шибку, став ширять туди, як у лисячу нору. Незабаром до вікна підійшло щось у білому, відкрило його і подало торбу, яку Денис зараз же розв'язав і зашилив туди руку.
— А сало де? Уже стріскала, стара гаргаро?
— Господи, сохрани мене і заступи, — зашепотіла стара і закрила вікно.
— От матінку маю, — скаржився Денис, мотузу-ючи торбу. — Де що в хазяйстві найласіше — зараз же кида собі на зуби. Прірва якась. Щоб я живий був!
— А навіщо ти хворостиною в хату ширяв? — давлячи сміх, поцікавився Сергій,
— Бо вона якраз до ліжка дістає. Інакше її не розбудиш, стару вовчицю.
— Що в тебе у мішку?
— Бубна.
— Навіщо вона тобі здалася? До бичачого хвоста причепиш, щоб бубоніло всю дорогу?
— Продам на хуторах...
— Нічого собі придумав! Я ліс рубатиму, а він з бубною по хуторах тинятиметься. Ех, зв'язався я на свою голову!..
Приїхали до лісу — зійшло сонце. На зеленій галявині розпрягли биків, пустили пастися.
— З чого ж починати? — вдарив Денис по молодому дубкові сокирою так, що аж листя на ньому затремтіло.
— Мітку шукай.
Знайшли помічені дерева і до самого обіду працювали справно, без жодного перекуру.
— Ти так, ніби для себе стараєшся, — жалівся Денис, витираючи піт.
— Знай свое: чиргикай пилкою.
— Та доки ж чиргикати? Доки дух випре? Уже й так сорочка мокра...
— То в тебе від собачого жиру.
