Над Чорним морем - Нечуй-Левицький

Зоя про­су­ну­ла ру­ку че­рез залізні ґрат­ки й од­чи­ни­ла вікно. Квітник цвів уся­ки­ми квітка­ми й був і справді схо­жий на Зоїну кімна­ту. Попід стіна­ми кру­гом са­доч­ка не­на­че ви­ла­ся гірлян­да з буз­ко­во­го цвіту. Над доріжка­ми цвіли густі ряд­ки синіх та жов­тих півників, не­на­че зе­ле­не ба­дил­ля обсіли роєм квітчасті ме­те­ли­ки. На гряд­ках чер­воніли повні півонії. Ог­нем горіли бу­ке­ти жов­то­га­ря­чих лелій. Розцвіта­лись делікатні тро­ян­ди цен­ти­фолії. В вікно повіяло аро­ма­том рож, впе­ремішку з гірки­ми па­хо­ща­ми во­лосько­го горіха та буз­ку.

- Моя ма­ма тро­хи не цілується з квітка­ми, - обізва­лась насмішку­ва­то На­дя.

- Як у Смирні, як у Смирні мій квітник, - ска­за­ла Зоя.

- О, в вас по­етич­на вда­ча, - ска­за­ла Са­ня до Зої.

- Люблю квітки, люб­лю вас, мо­ло­дих, люб­лю й пісні. Після чаю заспіваєте мені. Я й са­ма ко­лись співа­ла: як я співа­ла! та ми­ну­ло моє, - ска­за­ла Зоя й здих­ну­ла. - Оце, як дов­го не не­суть са­мо­ва­ра, а я пи­ти хо­чу, - ска­за­ла Зоя зго­дом.

Одчинились двері з пе­карні. На­дя Му­раш­ко­ва внес­ла са­мо­вар, пос­та­ви­ла ко­ло по­ро­га, а са­ма мет­ну­лась до ка­мо­ди шу­ка­ти ска­тер­ки. Во­на вий­ня­ла по­пе­ляс­ту ска­терть і хотіла зас­те­ли­ти стіл.

- Надю, зас­те­ли-бо стіл білою ска­тер­тею! Я люб­лю білий колір, - ска­за­ла Са­ня, - в йо­му є щось іде­альне, іде­ально чис­те.

- Вже й в те­бе смак! Чор­ний колір кра­щий. Я люб­лю чор­ний цвіт, - ска­за­ла На­дя.

- Вулкани, вул­ка­ни, прик­риті чор­ним по­пе­лом та ла­вою, - ска­за­ла насмішку­ва­то Са­ня. - А під тим чор­ним по­пе­лом огонь! Скільки вог­ню. «Чор­ний цвіт, мрач­ний цвіт ти мне мил нав­сег­да», - заспіва­ла Са­ня.

Надя Му­раш­ко­ва на­су­пи­ла тро­шеч­ки бро­ви. Са­ня ви­яв­ля­ла її по­тай­ну вда­чу, не для всіх паннів відо­му.

Стара Зоя знай­шла білу чис­ту ска­тер­ку й зас­те­ли­ла стіл. Од ска­тер­ки по­лив­ся білий світ і за­лив і без то­го світлу од сон­ця кімна­ту.

Надя пос­та­ви­ла на столі са­мо­вар і по­са­ди­ла по­руч з со­бою Са­ню. Де­котрі пан­ни посіда­ли ко­ло сто­ла, де­котрі сиділи на со­фах. На­дя на­ли­ва­ла чай і по­да­ва­ла пан­нам.

- А чи пе­ре­го­во­ри­ли вже своє? Я більше люб­лю, як ви жар­туєте, бігаєте, співаєте. Ану, Са­ню, заспівай мені тієї гар­ної пісні, що в той раз співа­ла, - ска­за­ла Зоя. - Як-бо во­на по­чи­нається: «Ой не світи, ко­ни­ченьку, не світи ніко­му».

Усі за­ре­го­та­лись. Зоя до­га­да­лась, що по­ми­ли­лась.

- Ні, не так: якось іна­че… - ска­за­ла Зоя. Всі аж ляг­ли од сміху. Од­на На­дя ані осміхну­лась. Ли­це в неї бу­ло по­важ­не. Во­на рідко ко­ли сміялась. На­дя ска­за­ла ма­тері по-грецькій за її по­мил­ку. Ве­се­ла Зоя й собі за­ре­го­та­лась. Са­ня по­ча­ла пісню. Ста­ра Зоя за­бу­лась, що не­дав­но прий­шла з церк­ви, і, на­мо­тав­ши чот­ки на ру­ку, підтя­га­ла Сані: «Ой не світи, міся­ченьку, не світи ніко­му; тільки світи ми­ленько­му, як іде до­до­му». До їх прис­та­ли де­які свіжі го­ло­си паннів. Од­на На­дя не співа­ла: во­на не ма­ла го­ло­су.

І свіжий, як здо­ров'я, май­ський вітрець, що повівав в вікна, і аро­ма­ти буз­ку та рож, і май­ське сон­це, і вес­ня­не теп­ло, й пісня - все во­ру­ши­ло, ве­се­ли­ло мо­лоді душі, роз­во­ру­шу­ва­ло сер­це навіть в ве­се­лої ста­рої Зої Полікарпівни, роз­ве­се­ли­ло її й на­га­да­ло за давні літа мо­лоді на бе­ре­гах синього півден­но­го мо­ря.

Задзеленькав дзво­ник. Двері в гос­тинній рип­ну­ли. Усі за­мовк­ли.

- Хтось прий­шов. Це, ма­буть, ваші гре­ко­си вже зби­ра­ються до вас, - ска­за­ла до ма­тері На­дя.

Увійшла гор­нич­на й ска­за­ла Зої, що прий­шов який­сь па­нич.

- Який же це па­нич? - спи­та­ла На­дя в гор­нич­ної.

- Не знаю. Та­кий гар­ний, що й ска­за­ти не мож­на, - ка­за­ла гор­нич­на.

Надя стри­во­жи­лась і опус­ти­ла очі. В гос­тин­ну увійшов Арис­тид Се­лаб­рос.

- А не в доб­рий час прий­шов гість! - ска­за­ла Зоя Полікарпівна. - Так мені ве­се­ло з ва­ми; я са­ме розспіва­лась, а тут на тобі гос­тя!

- Одначе тре­ба йти до то­го гре­ка та по­го­во­ри­ти за ку­ку­руд­зу та пше­ни­цю, - ска­за­ла На­дя.

- Вийди ж і ти, На­дю, - ска­за­ла ма­ти.

- Ізроду не вий­ду! Од ва­ших греків тільки й чуєш, по­чо­му пуд пше­ниці та тю­тю­ну, по­чо­му кіло ку­ку­руд­зи. Неціка­ва зад­ля ме­не роз­мо­ва, - ска­за­ла На­дя.

- Зоє Полікарпівно! Як бу­дуть сьогодні го­во­ри­ти за овес та греч­ку, то й я вий­ду до гос­тей. Це вже бу­де но­ва, цікавіша те­ма, - обізва­лась Са­ня.

- О, ти вже на­го­во­риш! По­ба­чи­мо, хто прий­шов… Мо­же, та­кий грек, що й са­ма ви­ле­тиш до йо­го. Ой ти, моя ан­горська кізоч­ко, моє біле яг­ня! ти кіпрський ви­ног­рад, - го­во­ри­ла Зоя до Сані.

- А мо­же, я який­сь там муд­рий тра­пе­зунтський по­линь? - ска­за­ла Са­ня.

- Ой ні! ти кіпрське ви­но, - го­во­ри­ла Зоя свої смирнські порівнян­ня і пішла в світли­цю.

Панни в кімнаті тро­хи при­тих­ли. На­дя сиділа мовч­ки й прис­лу­ху­ва­ла­ся, що го­во­ри­лось в світлиці.

«Чи той прий­шов, що я ра­но ба­чи­ла в сад­ку, чи хтось інший? - ду­ма­ла во­на… - Гор­нич­на ска­за­ла, що ду­же гар­ний… пев­но, він. Ко­ли б він», - май­ну­ла в неї дум­ка, і їй за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти ті горді, пишні очі, що во­на ба­чи­ла то­го дня в сад­ку. Во­на по­чу­ти­ла, що сер­це в неї по­ча­ло три­во­жи­тись. В гос­тинній крізь двері бу­ло чуть дзвінкий го­лос, низький ба­ри­тон. Го­во­ри­ли по-грецькій. Сло­ва не доліта­ли ви­раз­но, але ба­ри­тон лив­ся в роз­мові то го­лосніше, то тихіше, не­на­че пісню співав. Зда­ва­лось, ніби ора­тор чу­до­вим го­ло­сом го­во­ре про­мо­ву з ка­фед­ри.

«Який чу­до­вий го­лос! - йшла дум­ка в Наді. - М'який, як ок­са­мит, лас­ка­вий і ве­се­лий. Ні, це не йо­го го­лос. До йо­го гор­до­ви­тої пос­таті, до йо­го су­во­рих очей не прис­тає лас­ка­вий м'який го­лос. Ні, це не він…»

І Наді чо­мусь ста­ло шко­да, що не той прий­шов, ко­го їй нес­подіва­но за­ба­жа­лось по­ба­чи­ти. Во­на не чу­ла, за що роз­мов­ля­ли при­ятельки, й сиділа, за­ду­мав­шись.

- Надю! чом ти не го­во­риш? Чо­го за­ду­ма­лась? Чи не літа­ють твої дум­ки в тих кра­ях, де «цит­ро­ни стиг­нуть, де гор­дий лавр та мирт рос­туть?» - сміялась з неї Са­ня.

Надя лед­ве вдер­жа­ла лег­ке зітхан­ня: її ду­ма не­на­че за­ли­ну­ла в який­сь інший чу­до­вий край, де й квітки кращі, і не­бо синіше, і зорі ясніші, і пісні го­лосніші…

В гос­тинній по­чу­ли­ся ще й другі го­ло­си. На­дя впізна­ла по го­ло­су двох агентів з Смир­ни, що приїха­ли на Бес­са­рабію ску­по­ву­ва­ти пше­ни­цю та ку­ку­руд­зу. Роз­мо­ва йшла грецька. Го­ло­си товсті, низькі не­на­че булько­та­ли та кле­ко­та­ли, як во­да ки­пить та вби­вається в ключі в здо­ро­во­му ка­зані. А той ба­ри­то­но­вий го­лос, м'який, лас­ка­вий, не заг­лу­шав­ся. На­дя ло­ви­ла йо­го ар­тис­тичні су­то­ни й то­ни.

Довгенько сиділа й роз­мов­ля­ла