Над Чорним морем - Нечуй-Левицький
- А оце недавно мосьє «Куку» казав знайомим: «В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованців! Такий в мене звичай». Нівроку! Двадцять тисяч карбованців! Це не жарти. А скільки можна за ті гроші позаводити шкіл? Навісніють од розкоші, - сказала Саня.
- Якби їх усіх поставити до роботи, щоб самі собі заробляли на хліб, то й не дуріли б, - сказала Мурашкова. - Оце позавчора молодий гусарик «Зузу» катав на коні й хотів перескочить через екіпаж, в котрому їхали його знайомі панни. Це теж розумні жарти.
- Мосьє «Гого»! Теж гарний! - сказала Махнівська. - Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у їх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвіку… але… не мали документів чи їх десь втеряли. Хоч і в самого мосьє «Гого» теж не було документів на ту землю.
- Знаєте, яке питання кинув мені вчора Комашко, та ще з докором? - сказала Саня. - Він докоряв мені, що я космополітка, не знаю й не люблю народу, що я не національна людина, що я не дуже-то демократка. Він вважає космополітизм на Україні і в усій Слов'янщині без національного грунту за непотрібне, не сьогочасне й навіть шкідливе діло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.
- Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в місті.. Гм… трудно… це для мене нова ідея…
- А мені не трудно, бо я зросла в Херсонщині в містечку, бо я знаю, що я українка. Хіба ж ви великоросіянки? - говорила Махнівська до паннів.
- І то правда… по національності - ми ні се ні те. Але ж я ніяк не погоджусь в цьому принципі з Комашковим, - говорила Саня. - І то правда, скільки тих принципів на світі? скільки ідей? Голова ходором ходить, як почнеш міркувати та метикувати…
- То не метикуй. Адже ж мадам «Муму» та «Сусу» не дошукуються та й сплять спокійненько, - сказала Мурашкова.
- Гм… Цебто - живи, аби тільки животіти… живи життям курячим. Спасибі за раду, - сказала Саня. - Комашкова думка збиває мене просто з пантелику. Я знаю, що націоналізм прусський - діло консервативне й негуманне, бо робить діло непотрібне для культури, пригнічує інші народи. А Комашко каже, що український націоналізм - то зовсім інше й нове діло, бо він злучується з гуманними, просвітніми принципами, з прогресом, встоює за маси, за народ. Український націоналізм, навіть історичний, козацький, а найбільше в своїй давнішній формі був теж - свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мій папа згоджується з Комашком і думає так само, як і Комашко. Тим часом ці усі принципи для мене мало зрозумілі. Ніяк не перетравлю їх в думках.
- А я їх дочиста розумію, - сказала Махнівська.
- Гм… гм… трудну роботу завдав для моєї голови Комашко, - сказала Саня.
- Цебто як прикласти ці принципи до діла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб націоналізуватись й з народом зливатись? - обізвалась Мурашкова.
- Воно б то так… Логіка приводе до такого кінця; але… але… гм… - сказала Саня й знов задумалась. Пішло змагання, трохи не сварка за принципи.
Одні панни встоювали за те, щоб добувати передніше за все вищої просвіти; Надя стояла на тому, що економічне питання найпотрібніше; другі говорили проти деспотизму. Піднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душі, тривожило думи, давало свіжість думкам. А молодість, а розбуджені думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвідченнів і розумних поглядів на все, на все, що панни бачили в житті навкруги, чого вони сподівались в житті.
Несподівано двері в кімнату одчинились. Увійшла Надеждина мати, стара Зоя Полікарпівна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, ніби черниця увійшла в кімнату.
- Що це в вас за галас! Добривечір вам! - сказала вона до паннів.
- Доброго здоров'я, Зоє Полікарпівно! - гукнули усі панни.
Стара Зоя вміла говорить по-грецькій і говорила добренько по-молдавській. По-великоруській вона ніяк не могла вивчитись добре говорити, мішала великоруські слова з українськими, ще й до того шепеляла в вимові, як шепеляють усі греки, що не зросли в Росії, їй великоруську мову було навіть трудно розуміти.
- Де це ви були, Зоє Полікарпівно, - спитала в неї Саня.
- Була в церкві на вечерні та молилась за вас богу, бо знаю, що ви богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобі бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, - сказала Зоя.
- Ого! дуже високо для нас! Я заміж не піду. Я буду жити для науки, для просвіти, - сказала Саня.
- Ой ти, ти, моя біла рожа смирнська. Ще спить твоє серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби мені сказала та біла лелія, що росте в садку: «Не любитиму», - я б пойняла їй віри. А ти жива квітка: в тебе є серце, ще й до того твої щоки, як білі лелії; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очі сині, як небо. Не йму віри тобі.
Зоя обняла Саню й поцілувала її в чоло; вона любила Саню більше за всіх паннів.
- Яка я біла лелія та рожа? От ваша Надя - так правда, що троянда, - сказала Саня, - вона красуня, а я…
- Надя чорна троянда, а ти біла, - сказала Зоя.
- Хіба ж де ростуть чорні рожі? Може, в Смирні? - сказала Саня.
- Може, червона? - поправила Надя й засміялась.
Надя сказала матері по-грецькій про її помилку. Стара весела Зоя й собі зареготалась.
- А я ж по-вашому яка рожа? - спитала в Зої Maхнівська.
- Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, - обізвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колір: ті кольори по-великоруському вона все перемішувала з українськими та молдавськими.
Піднявся регіт. Дочка знов сказала матері пo-грецькій про її помилку. Стара Зоя тільки рукою махнула.
- Надю! чи готовий самовар? Напою я свій живий квітник чаєм, - сказала Зоя Полікарпівна: в мене і в