Мужицька смерть - Мартович Лесь

Вже ж бо я піду з дітьми попід чужі плоти. Заберуть чужі люди мою працю. Цілий вік свій я гарувала, ночі не досипляла, робила тяжко, як та худобина, та й не собі, не собі.

— Кумко Грицихо,— потішала Семениха,— не завдавайте собі жалю. Таже бог ласкав, та й люди не татари. Є другі, що ще не так бідують. Та то вже христянин приходить на світ, аби бідувати.

— А ви ж гадаєте,— говорила Проциха,— що в нас гаразди, що ми не на такій стежці? Ой кумко, кумко! Таже бідно діється, так бідно, що прийдеться з голоду вмирати. Але христянин жиє надією: тручає біду, як може. Усе: най-ко та най-ко, бог ласкав, якось-то буде, а то все чимраз тісніше та тісніше. Христянин гарує ціліське життя. Отак цілий тиждень, як віл у плузі. А все: коби здоров'я, та якось перебудеться.

— Тим-бо то, Процишко,— підхопила Грициха,— коби здоров'я! А ви ж не видите, які в нас гаразди? Я — немічна каліка, та й нема вже, відай, на світі такої душі, аби мені раду дала. А Гриць — сьогодні-зав-тра...

— Ей, не говоріть, кумко,— сказала Семениха,— не гнівіть бога. То все божа воля. Ми всі під богом ходимо.

— Як не говорити, сусіди, як не говорити? Таже, адіть, який страшний став. Труп. Тепер іще в днину по-божому, але коби-сте вздріли та почули вночі. Насилу відкликую від смерті. Таки, кажу вам, як зайдеться, то конає, кажу вам: снісько конає. Я лиш дивлюся за свічкою. Не сплю я, сусіди, ночами не сплю; лиш наслухаю, чи вже не по всьому. Цієї ночі заснула-м на годинку та й то, знаєте, насилу: сон ізломив. Та й снилося мені таке страшне-страшне: серце віщує, що вже недовго потягне.

Десь я ніби йду до міста та й прийшла-м ід могилкам, а то саме коло червоного хреста; дивлюся, а я десь стою на високій горі та й гадаю собі: як же я, гадаю, цю гору перейду, коли я каліка. Гадаю собі, буду хапатися руками корчів та й буду поволі спускатися, може, якось ізлізу. Я, знаєте, хапаюся руками корчів та й спускаюся все нижче, нижче, а то десь-відкись узявся потік, такий, кажу вам, каламутний, аж чорний. А в тім потоці риби такої, аж кишить. А тота риба десь така вритна та страшна, що аж мене ляк зібрав. Кажу вам, тота риба десь підскакує та й у воді ходить пере-верци, а все втворяє пащеку таку, як у пса, та й кланцає зубами на мене, якби хотіла мене прожерти. Я аж десь трясуся зо страху та й усе намагаюся нижче спустити, але так потихоньки, аби тота риба не вчула. Але я ніби й пилуюся, та й усе на місці, а як лиш дотулюся до корча, а то такий шелест, гейби хто тягнув галуззя дорогою. Най буде, гадаю собі, що хоче, але я мусю від-си тікати. Беру я та й спускаюся далі та й лучила-м, знаєте, на камінь. Господи, як уріжуся десь головою до каменя, аж зуби задзеленькотіли. Я мац за зуби, а зуби всі повилітали. А тота риба, знаєте, десь вилазить із того потоку така, як гаддя. У мені серце замліло. Я відпустила зо страху корч із рук та й паду десь у якусь пропасть.

Знаєте, збудила-м ся та так-єм зіпріла, що-м була мокра, як скупана. Двері відхилені, холод тягне на мене, а голова та зуби так мене болять, аж лупають. Сіла я, знаєте, на припічку та й розгадую, що би цей сон міг значити. Вода каламутна, риба, зуби випадають — та це смерть, нехибна смерть. Загадала я собі таку довгу думку, що аж забула-м ся. Діти сплять, Гриць віддихає так тяжко та стогне... Діти мої, гадаю собі, що з вами буде? Підете попід чужі плоти, а відтак як підростете, то підете на службу до пана або шинкаря. Радше, щоби ви вперед повмирали, то так би мені тяжко не було. Раз би-х віджалувала — та й по всьому. А видивлюва-ти очі цілий вік, як діти валяються попід чужі плоти, як у дворі або в наймах немиті та нечесані молодий вік зробляють, то,— сусіди мої,— тяжко, то дуже тяжко... Що їх чекає на панській службі? Заки молоді, заки годні, робитимуть, а як іспадуть трохи з сил, то забирайся, ший торби та лізь добрим людям ув очі, аби помилували букаткою хліба. Загадала я собі таку довгу думку, та так мені тяжко стало, як коли би хто мені ніж у серце встромив. Отак я загадалася та й наслухаю, що Гриць робить. Слухаю, а він так тяжко сопе, якби вже конав. "Грицю, ти спиш?" — кажу. "Ні, не сплю",— каже. "Може, кажу, засвітити світло, може, тобі що треба?"—"Ні, каже, нічого не треба, мені легше". А я знаю, сусіди, що він мене гулить. Прикро йому, прикро дуже, що загнав нас у таку біду.

Видиш, Грицю: красно виряджаєш діти. Єрина піде до двора дівувати. Люди показуватимуть на неї пальцями, як на остатню. А Николку тягатимуть шандарі за волоцюзтво, так як тягали дітей Дзіня-цигана.

— Иой-йой, жінко, що робиш зо мною! — проговорив Гриць, силкуючись обернутися до стіни.

Але не міг. Похилив тільки голову в той бік, як стіна.

— Та-бо ви, кумо, лишіть їх, не допікайте,— говорила Семениха.— Таже то ще не тото... Ще не так люди слабують, а однако виходять. Та й Гриць іще подужають. Бог ласкав.

Грициха не дала себе переконати.

— Що ж бо ви, Семенишко, говорите? Таже я би була рада, аби подужав. Та що з того? А ви ж не видите, який став? Шкіра та кості. Там уже нема кому виходити. Аби, прем, і легше стало, та кому там жити?

— Ет, говорите. Заріс чоловік, неголений та й такий, як старець. Ану, якби обголився, то би-сте й не пізнали.

Гриць повернув голову та й вдивився сльозавими очима на Семениху:

— Добре кажете, кумо. Дай вам, боже, здоров'я! Та я вже три неділі не голений.

— Аякже, аякже! — говорила Семениха.— Таки треба підголитися. А що ж? То так уже ведеться. Но, аякже. Таже то й висповідатися треба, та як неголеному?

Гриць повернув голову назад ік стіні та й прошептав:

— Та як?.. Чого мені сповідатися?.. Таже я ще не вмираю.

— То нічого, нічого! — відповіла Семениха.— Але хто знає, чиє завтра? Висповідатися треба. Чоловік, не знає, на чім стоїть. Сповідь нічого не завадить. Ану, не дай боже чого... Хто то може знати?

Грициха зітхнула:

— Ой, треба, треба. Добре кажете, кумо. Я вже це віддавна собі міркую. Ану ж, зайдеться вночі, та й по нім? Відтак люди говоритимуть, що через мене неспові-даний умер. От я таки піду до ксьондза, най висповідає. А ви скочте, Іванишко, за своїм, най прийде підголити.

Семениха встала з лави:

— Та ви, кумо Грицихо, сидіть, вам мука ходити. Я йду додому, возьму кожух та й сама піду. Заки Іван підголить, то я вже й вернуся.

Проциха пішла також із Семенихою.

Іваниха лишилася сама. Мала щось важне сказати, але не могла зважитися. Вона була м'якого ангела. А до того ще недавно віддалася та й не привикла ще межи людьми так поважно говорити, як молодиці. Дожидала, щоби її Грициха взяла на розмову. Але Грициха не зважала на неї, вона говорила до Гриця:

— Видиш, Грицю, не маєш уже що крутити божим світом: чужа жінка казала тобі висповідатися. Запро-торив-єс ціле господарство, загирив-єс усе маєство, за-теряв-єс де що було, загониш нас у нужду та в злидні.

— Ти то, жінко,— прошептав Гриць,— точиш мені печінки, як червак, день у день.

Грициха заздріла Іваниху коло дверей:

— Підіть-ко, Іванишко, з ласки своєї за Іваном. Іванисі серце в грудях забилося:

— Я зараз... Я прийшла вам сказати, що вже є газета. Там стоїть за Коропа та й за Гриця...

— Як? — здивувалася Грициха.— Ага, правда, що ви читаєте газету.

Іваниха зарум'янилася, похилила голову та й закрила лице рукою.

— Та що там стоїть? — запитався Гриць.

— Що Короп не по правді прийшов до маєства, та й ще хоче вас не по правді ліцитувати.

Гриць подивився на жінку з докором, а Грициха запиталася:

— Та відки вони довідалися в газеті?

— Петро Павлів написав. Михайло, та й Ахтемій, та й Іван проказували, а він ісписав. Написали, що все під присягою визнають.

— Тото добрі люди! — сказав Гриць.— Дай їм, боже, прожиток щасливий. Ей, коби навідався коли до мене Петро аби-х йому подякував красно. Тото добрий хлопець.

— Я йому перекажу Варварою, вона до нас приходить.

— Перекажіть, Іванишко! — обізвалася Грициха.— Варвара у вас буває, ви, відай, обі на газеті читаєте.

Цим словом Грициха добила Іваниху. Іваниха обернулася борзенько та й зітхнула тяжко, аж захлипала:

— Побіжу я за Іваном.

Але Іван саме в тій хвилі надійшов із бритвою. Йому переказала Семениха, аби пішов Гриця підголити. Іва-нисі легше стало, начеби чоловік прийшов відборонити її від стада вовків.

— Хочете обголитися, Грицю? — запитав Іван. Грициха відповіла намість чоловіка:

— Таже най підголиться, бо треба висповідатися. Гриць посумнів:

— Ет!..

— Не журіться, Грицю! — потішив Іван.— Ви ще жінку наб'єте. От як вас підголю, то жінка ще схоче потанцювати з вами.

— Бог би з вас говорив!

VII

Незабавки після того відвідав Петро слабого Гриця. Не було нікого дома, бо Грициха віднесла десь пряжу в село, з нею пішла й Єрина. Василина робила на лані, а Николка, як звичайно, грався з дітьми на вулиці.

Гриць дуже завівся на Петрі: Петро не знав йому нічого сказати про ліцитацію.

— Я написав до газети. Михайло, та й Ахтемій, та й Іван проказували, а я написав. Варвара переказувала, аби я прийшов. Та й неня казали.

От і все, що дізнався Гриць від Петра. А надто Петро наче боявся: Гриць був такий страшний. Петро дивився більше на образ, як на слабого. На тім образі був змальований на склі св. о. Николай із зачудованими очима. Але Гриць мав прихильність до Петра ще відтоді, як Іваниха розповідала йому за допис. Він вдивився на Петра сльозовими очима та й прошептав:

— Нема... нема вже мені виходу. Ой, нема. Я — чоловік старий: уже віджив овоє. Час у яму.

Оглянувся боязко по хаті, начеби зрадив якусь велику тайну та й боявся, чи хто не підслухує його. Та в хаті нікого не було, і, окрім Петра, ніхто цих слів не чув.

Гриць зітхнув. Обернувся з трудом горілиць, уліпив очі в стелю та й спроквола процідив крізь зуби:

— Ой, коби-то... коби-то вмерти... так, як люди. Лежав нерухомо на постелі з очима, зверненими на

стелю. Пізнати було, що він думає щось багато, що всякі мрії снуються йому по голові. Лице його прибрало супокійний, хоть сумний вигляд, сльозаві очі блищали. Пізнати було, що він дивиться і нічого не видить, бо цілий зайнятий тими мріями. Петро сидів тихо, не ру-шався, бо був переконаний, що Гриць марить про щастя.

Не лиш кождий нарід має свою бесіду, але й кождий суспільний клас має хоть своє наріччя. Не в тім річ, як (виговорюють слова, але як їх розуміють.