Мужицька смерть - Мартович Лесь

Одно, що Гриць йому рідня, а друге, що все легше, як видиться чоловіка нещасливішого від себе. Пішов до Гриця.

У хаті сиділи на лаві війт і Семен, а в сінях великий Микита та й малий Микита. Оба ровесники, ще дуже молоді ґазди. Оба втекли від хати в нових кожухах.

Кожухи однакі. Та на великім Микиті був той кожух кожушиною, а на малім Микиті був той кожух кожушищем. Великий Микита держав руки на животі, а малий Микита держав руки на крижах.

Грициха сиділа на припічку. Хору ногу, обвинену в кусник старої опинки, перев'язаної чорною крайкою, держала на стільці.

Шкромадила барабулю.

Гриць лежав на постелі жовтий як віск. Очі мав прижмурені, ніби спав. Віддихав тяжко. Дмитро став собі коло Микитів.

Війт боявся, аби йому котрий не поставив оце пи^ тання: "Що ви за війт, коли зволяєте на таке лупійство в селі",— тому балакав із Семеном за збіжжя.

— А я вам кажу,— говорив війт поволі й виразно,— що нове збіжжя, то воно не до нашого поля. Правда, воно видатніше, але наприклад: зводиться борзо. Возь-міть цаске жито. Який із нього хліб? Чорний, як свята земля. А з простого жита, вважаєте, та хліб білий, як пшеничний, питльований. Я ще маю від небіжчика дєді просте жито та й ще-м його не змішав. Навмисне держу: на пам'ятку. Такий, кажу вам, хліб, як коли паска. Та й цаске жито,— йому, вважаєте, в нас застудено. Ану, як нема снігу, а добрий мороз шарне, то зараз цаске жито,— дивіться, а воно згоріло, ізжовкло. Бо воно голе: наверха. Ану возьміть просте жито,— воно вже рідко де є, в нашім селі лиш у мене,— то воно от як у кожусі: зерно всередині, глибоко. Не боїться ні студені, ні морозу.

Гриць отворив очі, а Грициха до нього заговорила:

— Грицю! Аді, люди прийшли на тебе подивитися. Прийшли тебе відвідати. Пізнаєш людей?

Гриць відповідав тихим голосом. В середині бесіди часто приоставав.

— А чому ж би я людей не пізнавав? То що я, з глуз-дів зсунувся? Дякувати людям, най їм бог заплатить, що відвідали слабого. Як подужаю,— то й я їм у пригоді стану.

— Ой, уже тобі зозуля не буде кувати! — сказала Грициха.

— Що ж бо ти, жінко? Таже я ще, богу дякувати, не вмираю. Я ще гадаю сам помірок під сіножатями виорати... От піду до Семена, та мені плуга дадуть. Дасте мені, куме Семене, плуга? Я вам відроблю в сапання.

— Чому? Дам. Коби здоров'я! — відповів Семен.

— А видиш, жінко. А ти би мені за живота похорон справляла... От подай мені ліпше води, бо спрага мене пече.

Грициха зачала рушатися, аби встати й води подати, але великий Микита не дав їй рушитися.

— Сидіть, Грицихо, сидіть. Заки ви з своєю ногою рушитеся, то Грицеві вже й відхочеться води.

Узяв кварту, зачер води та й поніс Грицеві. Гриць підсунувся поволі вище на подушки і піднявся трохи. Губи йому так ізжовкли, що не мож було відрізнити їх від лиця. Здавалося, що нема в нім і крапельки крові. Узяв кварту, але не міг удержати; якби був Микита з другого боку не держав, була би кварта полетіла на землю. Микита нахилив йому кварту до губів, як малій дитині. Гриць приклав уста до кварти, але й не пізнати було, чи хоть покушав води. Напослідок лишив кварту Микиті в руках, а сам подався обезсилений на подушки, на давнє місце, і не пробував зсуватися. Віддихав тяжко. Каплі поту виступили йому на чолі.

— Дякувать, Микито,— шептав Гриць.— Добра вода... студена... Тото мене підкріпила...

Грициха гляділа уважно на чоловіка. Вона виділа, як він пожовк, як руки йому не служили, як відтак упав обезсилений на подушки.

— Чоловіче, чоловіче! Чого дуриш сам себе? Таже ти — труп. Аді, віддихатися не можеш, так умучив-єс ся тим, що-с трохи піднявся. Тебе вода підкріпила? Ти чуєш воді смак? Чоловіче, кого хочеш обтуманити? Таже тебе гарячка мучить!

Гриць звернув на жінку змучений погляд.

— Жінко добра... отямся... Бог із тобою... Але Грициха не зважала на то:

— Таже вмреш, чоловіче! Що крутиш божим СВІТОМ? Аді, чути тебе трупом. А мене як лишаєш (говорила крізь плач)? На кого діти лишаєш? Підуть попід чужі плоти. Таже грунт задавжений. Піде весь на бубен. А відки ж я ще тобі на похорон візьму, за що тебе поховаю? За свої сльози? Таже по твоїй смерті ще треба буде відумерщину оплатити. Та аби, прем, що лишилося після твоєї голови, то піде все на штемплі та й на нотарі. Бо я не годна заробити: я каліка, ти не видиш? На-чию голову мене лишаєш? Чи я годна довги сплатите, чи я годна податки заплатити, чи я годна відумерщину оплатити, чи я годна діти вигодувати, чи я маю хоть за що тебе поховати? Певне, легше би й мені піти в сиру землю, але діти... На кого діти покидаєш?

Гриць знов повернув на неї змучений погляд:

— Жінко добра... чого хочеш від мене? Таже я ще не вмираю... то ти мене в гріб загониш, бо гризеш мене.

— Я тебе в гріб загоню? Ти мені таке вповідаєш? Таже я би тобі свого здоров'я вділила, якби могла. А ти ж не знаєш, що нас чекає після твоєї голови? Ти не знаєш, що діти небіжчика Гаврила та "валялися цілий місяць, як песята, попід людські плоти?

Тим часом у сінях зачали розмову. Зразу шепотом, а потім чимраз голосніше.

— Біда, мой, мужикові,— говорив великий Микита.— Так узяли його в крепи, що й умерти ніяк. Заслаб чоловік та й лиш чекає, коли надійде смерть та дух із нього випре, аж тут: не смій умирати, та й решта.

— Ану, би так пани або крамарі,— сказав малий Микита,— то хоть най усі вимирають, що до ноги, то ніхто їм не заперечить. Хоть най їх холєра витисне до лаби, то кождому зась.

Та й Дмитро вмішався до розмови:

— Або най конає й десять літ, то вільно. А мужикові ні, бо зараз коштує. Або махай зараз, а ні, то вставай до роботи.

Малий Микита став допікати Дмитрові:

— А вам би, куме Митре, жінка також не позволила вмирати. З вас сьогодні тягли душу за податки, а жінка би сказала: "Зажди, мой, сплати-но ти вперед дачку, а відтак умреш".

— А ви ж гадаєте,— відгризся Дмитро,— що виховає* теся з кожухами? От лиш вирне здакуційник та стягне з плечей.

Великий Микита не зважав на Дмитрову бесіду:

— Ей, та кум Митер порадили би собі. У них лишився ще на поді один сардак та й одні чоботи. А кум Митер, якби наважилися вмерти, та заждали би під зиму, як надворі така фуфела, що носа надвір не виказуй. Тоді би вбули чоботи, сардак на себе та й: "Зажди-ко, жінко, я скочу тобі води принести". Та намість води та зашиються в сіно, а в сіні вмруть, може, ліпше, як другий на постелі.

— Коби-то сіно! — сказав Дмитро.— А то ворог обчистив мене сьогодні геть із усього. Я просюся: "Лишіть хоть сіно, таже в мене вівці, що я їм узимі їсти дам?" А вівці держу на податок. А він мені вповідає: "Не журися, каже, чоловіче, вівцями, ми й вівці заберем". Та й забрав і вівці.

В Гриця заболіли в'язи, бо дуже невигідно лежав: плечі "а подушці, а голова скривлена під стіною. Він намагався зсунутися назад на давнє місце: вхопився одною рукою за бічну дошку від ліжка, а другою вперся на дно постелі. Але не міг ніяк.

Великий Микита пізнав, чого Гриць силується. Увійшов до хати та й закликав малого Микиту:

— Ходіть, Микито, та поможемо Грицеві поправитися на постелі. Вони зле лягли, та й в'язи їх зболіли.

— Дякувать, Микито,— просився Гриць,— дякувать... Я сам, не трудіться... Що ж, то невелика річ: ізсунути-ся... Лишіть, я сам.

Грициха знов удивилася уважно на слабого. Оба Микити взяли його за руки, як малу дитину, та й поклали нижче.

— Ти сам? — сказала Грициха.— Ой, уже ти сам нічого не меш робити. Уже ти сам і кроком не поступишся.

Оба Микити вернули назад до сіней та й кінчили розмову.

— Кум Митер,— говорив великий Микита,— вже би давно в раю раювали, а жінка через чоботи та й через сардак і надвір би не вийшла.

— Ой, у раю раювати! — сказав Дмитро.— А може, то занесуть отам на цвинтар — та й амінь: гний у яйі, та й решта. Нібитф хтось допевне доконався, що люди саме по смерті раюють. Або, може, рай не для хлопа. Кручка ж не казав, що мужик не має душі? Мужик, каже, при смерті, та випускає так пару з себе, як худобина.

— Та й ви собі погадайте,— говорив малий Микита,— де мужика по смерті примістити? Пана — інакша річ. Бо що ж? Пан або злий у бога, або добрий. Добрий пан наймає служби, роздає на бідних, ховають його з десять попів тощо. Бо має відки. Такого зараз по смерті до раю. А злого в пекло. А з мужиком же що зробите? Мужик дурний. Він ніби знає, як бога хвалити? Ходить до церкви, бо другі йдуть, та й хреститься, гейби від мух обганявся. На бідних не роздає, бо й сам би взяв, якби найшовся такий дурний, щоби мужикові щось дав. Попи не відмолюють, бо не має за що служби наймати. То так, одлук параграфу, належалося б йому на саме дно до пекла. Але ж бо знов давай його там до пекла, коли він і тут ма© пекло. Та ніби до чого вмирати, як на таке саме? А так ліпше най згине, як худобина, та не буде з ним на суді котори.

— От маєте, якби так кум Митер крадьки від жінки вмерли. Та до раю їм ніяк, бо параграф не пустить. Таже без сповіді би вмерли. А до пекла нема рації їх дати, бо що ж вони кому злого зробили? Що погоріли, то невеликий страх: таже й церква може погоріти.

Дмитро махнув рукою:

— А зрештою, хоть би мене дали до пекла, та гадаєте, що би пізнав, чи то пекло, чи рай? Почув би, відай, що трохи інакше, як на землі, але хто знає, чи не було би ліпше. Та й що ж бо то за пекло? Нема кари та й нема пекла. Отже, радше най там у ямі зігнию, та по смерті не заходитимуть сендзії в голову, що зо мною робити.

Всі три підсміхалися мужицьким сміхом, що тільки голос ніби сміється та й губи стягаються до сміху, але по обличчі зовсім не пізнати, що то сміх. Такий сміх не перебиває й не зупиняє розмови. Грициха шкромадила барабулю. Всі у хаті слухали тої розмови зовсім рівно-душно. Тілько Гриць часом зітхав...

VI

Кільканадцять днів після цього прийшли відвідати слабого Семениха з Процихою та й Іваниха. Семени-ха сиділа під вікном на лаві, а Іваниха з Процихою стояли коло дверей. Молоденька Іваниха дуже несмілива. Страх їй прикро було, що дуже велика: Про-циха сягала їй під груди. Іваниха чулася опущена, бо кілька разів глипнула вбік на Проциху, не виділа нічого, тілько Процишине волосся. Ще й то її непокоїло, що не могла найти слова розради для Грицихи. Семе^ ниха й Проциха говорили, а Іваниха рум'янилася.

Грициха сиділа на припічку з опертою на стільці хо-рою ногою та й пряла.

— Сусіди мої, сусіди! — приповідала.— Вже ж я довго з вами не буду сусідувати.