Школярка з передмістя - Думанська Оксана
Для осучаснення нашої хати треба викинути весь старий мотлох разом із килимами, запросити майстра, щоб він виготовив нові меблі такі, аби вони гармоніювали з кахляними пічками. Про це мріє моя мама. "Ще трішки, — обіцяє вона, — і ми все зробимо!" "Краще придбай собі квартиру! — радить бабуся. — Я капітального ремонту не переживу!" "А ми тебе на той час відправимо в Трускавець! Приїдеш — і не впізнаєш хати! — заспокоює її мама. "Отого я й боюся…"
Якщо він не зголоситься до п’ятниці, значить просто з нудьги пішов зі мною. Нікого іншого не було на обрії. А я, дурна, нафантазувала бозна-що. Хіба в його інституті нема вродливих студенток, щоб він запав на школярку?
Я нічого не чула на уроках, вдома не розкривала підручників, мляво відповідала на бабусині випитування, чи не болить голова, чи не знесилили мене "критичні дні". Вона навіть ладна була зателефонувати кєрі і попередити, що я захворіла, аби тільки не бачити, як я нехотя виходжу за ворота. Колись я би радо погодилася побайдикувати днів зо два…
В четвер я не витримала і поїхала до міста. А раптом ми знову зустрінемося на зупинці? Позазирала в магазини, постояла на площі, де дітвора каталася на поні, посиділа в кав’ярні за морозивом. Вперше в житті я відчула самотність. Гурти моїх ровесників кучкувалися у скверику: там були й дівчата, розкуті й розмальовані, в смугастих підколінках і кросівках. А я пишалася в лакованих мештах на високих обцасах — і нікому не була потрібна.
На зупинці ми не зустрілися. Я їхала в набитій маршрутці і була лиха на двох тіток з картатими торбами, що шоркали ними по моїх нових колготках. Коли ж висіла і глянула на мешти, то мало не заплакала — лівий був ніби цвяхом подряпаний.
Я попленталася вулицею, в думках картаючи себе за наївність, а своїх предків за те, що збудували дім перші від сусідів. Насмілитися пройти вулицею далі, до його будинку, не могла. Як не могла першою зателефонувати.
Вдома бабуся пригощала вечерею тата. Моя з’ява обірвала якусь жваву балачку. Я встигла почути останню фразу: "Вона до цього життя вже не пристосується". Тато підвівся з-за столу і простяг до мене руки. Я обійняла його за шию, потерлася об щоку. "Дубельвіскі" — термоядерні парфуми, які він не змінює вже кілька років. "Вибачте, я вас переб’ю, як сказав автоматник, увірвавшись до парламенту… — мені хотілося жартувати. — Так хто це там не пристосується?" "Та наша мама, — відповіла бабуся. — Навіть слухати не хоче. Каже, що їй тут нічого не світить"… "Правду каже," — погодився тато. "А чого це ви про маму заговорили?" — спиталася я. І тут бабуся з татом швидко перезирнулися. Тато хитнув питально головою: "Сказати?" "Вона доросла — зрозуміє", — дозволила бабуся.
Виявляється, новина проста і банальна: тато одружується… Моє заціпеніння їх налякало. Я, мабуть, ще й зблідла, бо бабуся тремтячими руками почала відкручувати мінералку. За якусь мить я встигла зненавидіти незнайому мені жінку і пошкодувати тата, що в свої неповні сорок років… "Це ж у нього ще й діти можуть бути!" — чомусь спало мені на думку.
Бабуся подала мені склянку води: "Чого це так тебе вразило? Вони ж уже давно розлучені. Обоє мають право на шлюб. Може, й мамі пощастить зустріти якогось чоловіка. Так склалося в житті…"
"Не звертай уваги, тату, — сказала я йому. — Просто це несподівано… я не думала…" "Ти все одно — моя доня; я ж тебе не зрікаюся"…
Вранці бабуся розмовляла зі мною так, ніби вчора ми не ридали з нею до глупої ночі. "Тато нарешті нормально житиме — не в тому курнику, що лишився після тітки. У неї є квартира, правда невелика, але своя. І вона ще зовсім молода жінка. На два роки старша за нашу маму. Нехай їм пощастить…" "А чому татові не пощастило з мамою?" — по-дурному спитала я. Бабуся не знала, що сказати.
Ще жовтень…
Моя подруга ніскільки не здивувалася цій новині. Вона, вважаючи себе досвідченою в любовній практиці, сказала, що такому чоловікові не годиться спати з ким попало і де прийдеться — йому потрібна постійна жінка… От тобі й низьке айкю! Я із своїм високим до такого не додумалася. "Ти чого його записала в старпери? Та подивися, який він кльовий! І вбраний гарно, і не п’є!" — останні слова подруга сказала з неприхованою заздрістю, бо її батько в цьому ділі був не дуже принциповий. Як "прийме на грудь", так найпристойнішими словами в нього було "йопересите".
Я заспокоїлася. І навіть перестала думати про сусіда. Та він нагадав про себе у суботу. Ми якраз із бабусею тріпали хідники на своїй уже пожовклій галявині, як пес загарчав і полетів до воріт. Він так влупився грудьми у ворота, що міг би й завалити їх. "Це до мене!" — сказала я бабусі, згортаючи хідник. "До тебе — то йди". Бабуся, як завжди, дипломатична.
Пес нервувався, тому довелося його затягти на веранду. І вже потім я вийшла за ворота — в старих джинсятах, маминому светрі і бабусиній камізельці. Краса незрівнянна!
Сусід стояв, опершись на стовбур старої шовковиці і тримав щось у руці. Ананас! "Привіт! Це тобі — замість квітів!" — дихнув він на мене "Орбітом". "Тєжко подєкувала!" — дихнула я "Ейрвейсом", взяла ананас і поклала його на стовпець. "Що в нас на вечір?" — спитав він. Я вирішила не вдаватися до образ. Врешті-решт він мені нічого не обіцяв, то з якого дива мені його допитувати, чому ні разу не зателефонував… "У нас те, що у вас…" "Тоді я запрошую тебе в нічний клуб. Бабуся пустить?" Ну, це вже натяк на мою несамостійність! "А чому вона має мене не пускати?" "Не знаю… Тому що ти ще школярка…" "Юність — річ, яка швидко минає", — процитувала я репліку з кінофільму. Він розреготався, як шалений. Так завжди сміявся мій тато, коли я в дитинстві співала "З ранку до ночі…" "Ні, я серйозно, бо треба зараз замовити столик…" — він підійшов ближче і взяв мене за плечі. Я ледве стрималася, щоб не кинутися йому на шию.
Звичайно, бабусю довелося умовляти. Для неї наш нічний клуб — все одно що Лас-Вегас: суцільні спокуси, стриптиз, казино і наркотики. "Та це просто нічний танцмайданчик! — переконувала я. — Там є столики, де можна посидіти…" "І випити!" — не вгавала бабуся. "І випити соку чи коктейлю! Не горілки ж з перцем!" — терпляче відповідала я, бо нічим так не можна обеззброїти бабусю, як спокоєм. Якби я билася в істериці, то мала б від’ємний результат. "А хто ще там буде?" — відтягувала свою згоду бабуся. "Такі, як ми… Люди…" — я примусила себе посміхнутися. Насправді ж терпцю вже не було. "А що ти одягнеш?" — поцікавилася бабуся. "Можу й так піти…" — показала я на її стару камізельку. І ми обоє з полегшенням засміялися.
Бабуся допомагала мені вибирати вечірній прикид і все підсовувала мамині сукні і з тонкого трикотажу, щоб я не виглядала, як "нічний метелик". Нарешті прийшли до спільної думки, що мережана блуза кольору морських коралів і завужена донизу теракотова спідниця — "оптимальний варіант". Бабуся поохкала над декольте ("усі плечі голі — застудишся!"), та все ж змирилася, коли я пов’язала на шию бордовий шалик і накинула на себе плащ. Це вперше я йшла здому так пізно…
За воротами на мене чекав сусід. В авті. Він вийшов, щоб відчинити мені дверцята…
Шкода, що цього не бачила ні моя подруга, ні мама, ні тато. І добре, що не бачила бабуся.
"Ти ще ніколи не була в такому закладі?" — спитався він, обертаючи ключ запалювання. "Ні…" То й добре — колись же треба почати відриватися по-справжньому". "Як це — по-справжньому?" "По-батярськи — аж до ранку!" Я на мить собі уявила "до ранку" і подумала, що бабуся не спатиме, доки я не пошкребуся в двері. Але промовчала.
Я трохи не такими уявляла собі нічні забави… В тому клубі було менше стовпотворіння, ніж на нашій дискотеці, і публіка інша. Дівчата, навіть мої ровесниці, були справжніми "дівами ночі", запросто зачіпали чоловіків і просили пригостити їх, безсташно закидали ногу на ногу, так що легко було побачити їхні майтки, і шкірили зуби, якщо їх плескали по стегнах. Були й скромніші відвідувачі "ноцника" (так назвав цей клуб мій сусід), але вони виглядали трохи розгубленими. Попсятина, яку пишно назвали "концертною програмою", мало кого цікавила: парочки не розмикали обіймів. Це мене влаштовувало, бо я цілий тиждень мріяла, як він притисне мене в танці до себе і шепотітиме щось на вухо. Як це не схоже на несміливі потиски рук в темряві кінозалу з моїм колишнім хлопцем!
Я навіть не сподівалася, що ніч так скоро мине. Коли за вікнами засіріло, він спитався, чи не стомилася. Чого б це! Від забави не стомлюються… Але згадала бабусю…
Раннім ранком наше місто зимне. Доки сусід відчиняв авто, по ногах батіжком ударив холод. Швидше б додому, щоб бабуся заспокоїлася!
Авто перелетіло ще порожніми вулицями і зупинилося біля наших воріт. Не хотілося виходити з нього. Але мені галантно відчинили дверцята. Війнуло тонкими гіркуватими чоловічими парфумами, до яких я вже встигла звикнути за цю ніч, і я стала навшпиньки, щоб дотягтися до його щоки. "Тобі не подобаються поцілунки в губи?" — спитався він. "Подобаються…" "То чого ж ти…" Якби не загавкав наш невихований пес, я б наважилася на рекорд з поцілунків, що визначають у день святого Валентина.
Не роздягаючись, я забігла у бабусину кімнату. "Ти на мене не гніваєшся?" "Ні, немає за що, — сказала бабуся. — Хіба можна гніватися за те, що ти вже виросла?" І очі в неї зблиснули.
Я перевдяглася у свою довгу нічну сорочку і шурхнула під бабусину перину. Все одно ж не заснемо! "Ну, розповідай, що там за забави у нічному клубі," — попросила бабуся. "Бабусю, та там все нормально, люди танцюють, в міру випивають, знайомляться, спілкуються…" "А це обов’язково робити вночі?" "Ні, можна і вдень, але ж вдень нема ніякої таємничості…" "В часи моєї юності такого не було"… "Тоді багато чого не було… Наприклад, можливості поїхати за кордон. Ти ж сама казала!" "Зате зараз цієї можливості аж занадто!" "Третє тисячоліття! Цим все сказано!" "Язик без кісток!" "Тобі ж подобається, коли я відбиваю твої атаки!" "Подобається, бо освічена людина повинна вміти підтримати розмову…" "Особливо після нічних танців"…
Ми ще трохи порозмовляли, потім згадали про ананас, і я пішла на кухню, де невміло почистила його від шкарубкої шкіри, раз по раз облизуючи пальці від соку.
