Школярка з передмістя - Думанська Оксана
Яка там кава на ніч? Але я слухняно пішла, тобто поїхала з бабусею в інший кінець міста. Звісно, пили не каву, а чай з акацієвим медом. Мені довелося вислухати чимало цікавих історій із їхньої спільної молодості, перегортаючи альбоми в оксамитових оправах. Спочатку я трохи нудьгувала, а потім почала придивлятися до молодих облич, народжених перед війною і по війні. Вони були зовсім не схожі на нас — якісь старші, серйозніші. Звісно, їх дещо кам’янив фотоапарат, що його ставив на триногу якийся поважний пан, згинаючись мало не навпіл і накриваючись чорним кавалком тканини. Так мені пояснювала процес бабуся, бо "мильниць" тоді ще не було.
Особливо мені припав до вподоби один юнак у вишиванці, який із кожною альбомною сторінкою старшав, доки не став сивовусим дідусем. Це був батько бабусиної знайомої, яка повідала нам його історію, витираючи щоки від сліз. Виявляється, він мав старшого брата, і того німці захопили під час облави на молодь, щоб вивезти на роботу у свій фатерланд. Так їхня мати взяла свого молодшого сина і пішла до офіцера, що наглядав за вагонами з бранцями. Вона плакала і ставала перед ним на коліна, благаючи випустити старшого і забрати молодшого, бо цей сильніший і витриваліший, з нього буде кращий робітник. І німець погодився на такий обмін… По війні брати ворогували. Старший називав молодшого "рабом" і хвастався кількома медалями, що встиг здобути за півроку служби в армії — він втратив пальці на правій руці з необережності, а пояснював поранення "бандитською кулею"…
В мене всередині все затерпло… Хоч я й одиначка, та не уявляю собі, що в родині когось люблять менше, а когось більше. Чи не розірвалося навпіл серце в тієї жінки, яка обмінювала синів, вирятовуючи старшого?
Ми досиділися до пізнього часу, і довелося викликати таксівку, бо весь громадський транспорт вже зупинився. Що йому до двох громадянок, які ніяк не могли вийти із гостинного помешкання третьої?!
На диво, тато ще не пішов і навіть не почав збиратися, коли ми з бабусею переступили поріг. "Ну от, — подумала я, — тепер ще й йому доведеться викликати таксівку. Знали б, то не відпустили нашої…" Що це за дивна ніч, коли нікому не хочеться спати? Чому всі якісь не такі?
Тепер ми сиділи вчотирьох за столом, і я помітила, що ні тато, ні мама навіть не торкнулися тістечок і фруктів, а відкоркована пляшка вина хіба раз вилила із себе третину всієї рідини, що так і не була випита із бокалів. Але вони обоє якісь м’які і зворушені, дивилися один одному в очі, промовляючи звичайні слова, між якими вгадувався потаємний зміст. Мама позбулася своєї категоричності, якою відлякувала від себе тата в минулі свої відвідини, а посміхалася йому і навіть розкуйовдила його сивувату чуприну, згадуючи, яке колись він мав неслухняне волосся. Бабуся теж додала свої п’ять копійок: вона розповіла, як в перші місяці по одруженні тато повертався з роботи і не виходив із кімнати на кухню, доки мама не повернеться із занять. Соромився бабусі й дідуся… Бідний мій, яким же це треба було бути затисненим, закомплексованим, щоб тамувати голод якимись карамельками, але не вечеряти без мами?!
"Та мені здавалося, що я забагато їм…" — пояснив тато. "Хіба я тобі в миску заглядала?" — спиталася бабуся. "Ні, але я все одно чувся ніяково…" От і маєш! Що б на це сказав мій колишній хлопець, зациклений на психології?
Тато лишився у нас до ранку — йому постелили на дивані у вітальні, і я чула, засинаючи, як мама все ще розмовляла з ним про якісь дрібниці.
Наступного дня я прогуляла уроки, бо прокинулася пізно. Вдома не було нікого, окрім пса, що хропів, мов дядько після доброї чарки. Бабусині розпорядження, написані каліграфічним почерком, були короткі: помити посуд, купити хліба, закип’ятити молоко. І все.
Я вперше не поспішила їх виконувати, а, обійшовши всі чотири кімнати, знову лягла в ліжко і задрімала. Мені ввижалося щастя… Тато й мама більше не розлучатимуться, і я щодня чутиму різкий запах "Дубельвіскі". Ми відремонтуємо наш будинок, проведемо опалення нагору, в мансарду, і облаштує— мо там для мене кімнату, в якій я зможу зустрічатися з сусідом, уникаючи контролю з боку дорослих. Мама піде працювати в якесь туристичне агенство, а тато нехай собі возить той секонд-хенд, якщо йому так хочеться.
Від’їзд в далекі краї видавався мені чимось нереальним, надуманим, бо чого кудись їхати, коли в теплому бабусиному кубельці завжди так затишно і приємно? Та й моя лав сторі ніяк не сягне кульмінації, а кульмінацією я вважала… одруження. Я цього хотіла… Хоча сусід ні разу не змальовував переді мною цієї перспективи. Чекав, доки я закінчу школу? Не поспішав, бо мав наскладати грошей на весілля?
І я знову заснула. Крізь сон чула, як повернулися бабуся із мамою, як тихенько перемовлялися про вчорашнє, співчутливо кажучи про тата, що йому доведеться нелегко — підіймати двох дітей… Чому двох? Мене вже не треба підіймати — я сама стою на ногах. А той хлопчик бігає, як заведений. Мама шелестіла целофаном, показуючи бабусі якісь речі: це добре буде на осінь, а це такий конверт — у них там ніхто не загортає дитину в коцики. Комбінезончик найменшого розміру, а це трохи більший…
Вони заскочено озирнулися, коли я вийшла із кімнати. На дивані — як на виставці дитячого одягу. І той одяг переважно рожевих і білих барв. Для маленької дівчинки… "У тата буде ще одна донечка!" — поспішила з поясненням бабуся.
Ще одна… Крім мене… Чого ж вони так тішаться? Я знизала плечима і зачинила двері.
Саме зараз не хотілося сидіти в кімнаті наодинці зі звісткою, але й не було ніякого сенсу виходити до вітальні, коли там таке радісне збудження.
Тато мене зрадив. У нього все менше буде часу забігати до нас, і я не цілуватиму на прощання його посивілі скроні. Він вже не заходитиме до нас за тиждень до мого дня народження, щоб порадитися із бабусею про подарунок… "Дарованому коню в зуби не дивляться, але побажання висловлюють", — почула я з-за дверей, коли вони з бабусею обговорювали мій "ювілей" — шістнадцять літ. Це було ніби в іншому вимірі…
Але ж мене тут не буде — я поїду з мамою! Так що все одно не бачитимуся з татом. Бідний мій, носи на плечах своїх маленьких дітей, бо я вже виросла!..
Квітень…
"Судженого конем не об’їдеш!" — полюбляла повторювати моя бабуся, а я це розуміла так, що нареченого мені визначено долею. Насправді ж йшлося про інше: якщо тобі судилося щось добре чи зле, то того не уникнути, не оминути, не позбутися. От, наприклад, взяти мене. Тепер я в принципі маю брата, а ще матиму сестричку, хоч їхня мама — не моя. Чи зобов’язана я їх любити? І чого мама притягла стільки подарунків для ще не народженої дівчинки, якщо вони з татом давно розлучені? Може, їй шкода, що ця дівчинка — не її донечка? Якби підлітки з Беверлі-хілз мордували себе такими питаннями, їх би вже відвели до психоаналітика, який би провадив з ними бесіди і поповнював свій банківський рахунок. А я цю проблему можу обговорити лиш із своєю подругою, бо сусідові соромлюся зізнатися, що мій посивілий тато такий сексуально активний. Ми ж із ним обоє добре знаємо, звідки беруться діти…
Подруга округлила свої підведені блакитним олівцем очі і вигукнула: "Повний капець!" Я з нею погодилася. Вона почала випитувати мене інші подробиці про тата, але дзвоник хрипко повідомив початок уроку. Я сіла на своє місце, але так і не в’їхала в тему, бо думала лишень про своє. В селах до цього часу вважають двадцятилітню дівчину старою панною, а в містах почалася американська пошесть народжувати дітей в період друг. ої молодості… Це наслідок внутрішньої розкутості сорокарічних? Може, запитатися знайомого "напівпсихолога"? Та він, певне, доки доїде до Флориди, то й сам народить дітей під старість! І навіщо когось розпитувати, коли можна поцікавитися у тата, чого це він надумався обсістися дітьми? Ні, не треба, скільки можна заганяти його в кут… Най си діє Божа воля, як колись казала татова тітка.
Я ледве дотерпіла до кінця уроків, щоб не зірватися з місця і не побігти додому, де вже бабуся і мама місили тісто, збивали білки, терли мак і перебирали родзинки. Але нас примусили узяти мітли і повигрібати сміття з усіх закапелків шкільного двору. Мені не хотілося протестувати, щоб в черговий раз не діставати кєру. Хоча шкода було нових мештів-мокасинів, привезених мамою. Мій колишній хлопець помітив мою розгубленість, бо я крутила в руках мітлу, вишукуючи сухі місцинки без болота. Він забрав її у мене з рук і дав пензлика малювати цегляні трикутники навколо клумби. Це не набагато полегшило мої страждання, бо довелося все одно берегтися, щоб не накрапати білилом на взуття. Зате в душі я тішилася, як вічна відмінниця закусила губу. їй не сподобалася галантність майбутнього психолога.
Коли шкільний двір було прибрано, ніхто вже нікуди не поспішав, і всі раптом вирішили піти "на пиво" до найближчого кіоску з парасольками. Зізнаюся, що муки сумління мене таки гризли, адже мама з бабусею розраховували на мою допомогу, але зневажити такою пропозицією — значило зовсім уже відрізати себе від однокласників. Зрештою, на них так само чекали вдома… Скинулися своїми копійчаними заначками — вистачило на три пляшки і два пакетики горішків. Ми окупували чотири столики, зсунувши їх до купи. Пиво поналивали в білі пластикові "стаканчики": на кожного прийшлося по два ковтки. Але ж пиво — то всього-на-всього причина, щоб посидіти разом на сонечку по-дорослому! Вічна відмінниця позирала на мене спідлоба, бо, бачте, її теперішній хлопець стояв за моєю спиною (кільком не вистачило місця) і нахилявся через моє плече, дістаючи зі столу горішки. Від його подиху в мене рухалося волосся над вухом. І це справляло враження, ніби він щоразу торкається його щокою. На дні тих пластикових ємностей лишалося ще по кілька крапель, як айкю моєї подруги підказало їй шалену ідею: випити решту на брудершафт і всім поцілуватися. "Хто з ким вип’є?" — спиталася я. "Так!" — підтвердила подруга. "Тоді я вип’ю з тобою!" — обернулася я до свого колишнього хлопця. Він не заперечував — і ми схрестили свої імпровізовані бокали. Якби це бачила кєра!.. Ми поцілувалися, обійнявшись, як справжні закохані. Однокласники зааплодували і взяли з нас приклад.
