Що з мене було? - Тесленко Архип

Портретів, портретів.

— Хто воно? — питаю.

— Сочинители, — буркнув панич.

Лізе, лізе комашня по мені... "Сочинителі! — думаю. — Це ж вони, вони самі?!" Дивлюся вже, дивлюся на їх. Під кожним читання якесь...

— Про віщо? — питаю. Помовчав він, далі:

— Про жизнь их.

— Про жизнь?.. Хм-хм!.. А як же живуть вони? — всміхаюсь.

— Да так... На что тебе? — Знов помовчав. — А зто вот й сочинения каждого: рассказн, стихи.

— Рассказы, стихи!.. А якби... а якби прочитать що? І тут: "Филипп!" — залящало збоку. Зирк, пані іде.

— Ты зачем сюда ходишь? — витріщилась на мене. — Пошел вон отсюда!

Почала щось до Миші, щось... "зачем водиться", теж суворо так, та я вже не дослуховувавсь. Удавило, удавило мене, — пішов паличок достругувать.

"Пішов вон!" — як на собаку. А треба поливать дерево, прочищать доріжки: "Филипп, йди!" Поливаю було живці, квітки, — обльопаюсь так, носячи воду. Тоді можна.

Увечері, чую крізь двері, за стіною балакають.

Пані:

— А Миша... пусть не смеет водиться с Филиппом. Что за компания? Смотрю: сидит в саду, перед ним Филипп, — смотрит в книгу ему й, главное, воображает, усмехается.

— Да, ато скверно, — обзивається пан.

— Й ручищи такие грубые, а он, наверно, трогал й книгу еще?! Й сам грязньїй такой... чумарка зта на нем... тьфу! А язик! "Чого, що..." Чтоб я его больше не видела с Мишей.

— Да, — позіхнув пан, — что, что, а язык может при-виться. Хотя я й сам, как малоросе, говорю с мужиками на нем, но... детям... нужно следить.

— Подальше от мужиков... А знаешь, Ваня, Мишу определить бы в военньїе; он такой способньїй: взял ружье й с одного разу сороку убил.

— Серьезно?

— Да. Нужно обратить на ато внимание.

— Интересно, нужно.

— Только... бедньгй мальчик, как он страдает! У Козлових єсть автомобиль, — катаются, — у нас нет... "Ах, — говорит, — вот бы селом прокатил!" Ах, сколько переживаний, сколько страданий! Ах! Такой мальчик способний й так страдает!

— Действительно. Нужно приобресть. — Помовчав. — А ти знаешь, Леночка: Филипп тоже малий способньїй. Такой... пишет расскази.

— Что? Ха-ха!

— Серьезно.

— Ха-ха! Филипп пишет расскази! Мужичонок несчастний пишет расскази! Ха-ха-ха!

— И такие содержательньїе, такие грустние... с переживаниями.

— Пх!.. Филипп с переживаннями! Ерунда! Читала я вчера в журнале рассказ... вот: чудная вещь!.. Там жена статского советника одного решает вопрос: любить или не любить своего мужа, — вот! Сколько тут переживаний!

— Действительно.

— Филипп... пх!.. Лучше бы он не писал зтих "рас-сказов" своих да к господам бмл почтительнее.

— Да, й то правда.

— Ха-ха! О Филиппе заговорили, — пишет расскази!.. Да он сумасшедший, верно. Давно я уже заметила ато за ним. Ненормальний, идиот какой-то. Часто он смотрит й смотрит в одну точку. Особенно, когда Оля вечером на рояле играет, — как статуя стоит. Не раз видела его у ее окна под тополькой. А то иной раз месяц всходит за садом, — стоит возле кухни й все смотрит на него, — воображает. Нарочно прохожу раз мимо него — й головою сволочь не кивнет мне. Тьфу, противний!

Справді це так було зо мною. Сходить місяць оце, якось прямо мене тягне дивиться на його. Визирає, визирає з-за дерева, простягав пасма золоті.

А було заграють в покоях!.. Йде щось по тілові, йде, а чуб так вгору й стає. День і ніч слухав би, здається. Тільки, як там грають, а я сиджу в канцелярії, — негаразд чуть мені, двері позачиняні, — така досада. Ото вже, як увечері іноді з ділами упораюсь та вийду надвір, та ще як і вікно яке у Олі одчинене! Так там... Картини висять: рямця золоті, та так проти світла і сяють, а стіни такі блакитні. Дерево всяке листате зеленіє; щось, як скриня, стоїть, рояль той, мабуть. І тут вона... Така русява, щічки повні, рум'яні, — сидить, грає. Линуть згуки, линуть... Небесні згуки, божественні! Співають, плачуть, сміються, дрижать. Танцює світ, танцює мені... Лечу кудись, лечу. І тільки що не крикну: боже! Як гарно! Оля, гарнесенька Оля!

І от помітить мене так під туполькою пані, найбільш з саду, кричить:

— Тн зачем там торчишь? Пойди вон у ту кадушку водм наноси. А тм закрой окно, Оля.

Так зітхнеш було іноді. Такий світ чарівний, думаєш, та він не для тебе. Живуть... та не ти.

Дивлюся звідкіль на Олю було:

"Ну, як воно, — думаю, — якби з нею побуть? Панська дочка... Живе у такому... ходить в шовках... вчиться десь, грає отак... У неї, мабуть, і тіло не таке, як у простої дівчини, і розум, і все".

Ех, не для тебе цей світ, не для тебе! Здумаєш про той світ було: як хоч там? Для кого хоч той? Станеш іноді в прихожій було, шепочеш, шепочеш молитви, — не легшає. Нема тії віри, тії надії, що раніш.

Смішно здавалось якось. Батюшка як почне було: царство та царство і все: багатирям трудно, трудно попасти у його. А сам, дивлюсь, і пасіку має, й стоги в огороді, й ще й ще землю купує. "Як же це так? — було думаю. — Не хоче у царство, чи що б то? І такий повний увесь".

— Молиться треба, до церкви ходить, — навчає було, — бо хто не ходить, той і сякий і такий... і дороги не достоїн перейти батюшці.

А Бовкун і не загляне ніколи у неї, а проте батюшка, дивлюсь, такий ласкавий до його і бриль скине перед ним, і вклониться йому. А батько мій, дивлюсь, і до церкви ходить, і молиться, і він... "ти" на його. Примічаю було. Та, й. пани... Ніколи ніхто з їх і не згадає про пекло, про рай, а живуть, не горюють.

А чи похопився б за панами у рай?

Стиснеш зубами було: страждаєш... для чого?

Та понаїздять було паничі, панночки до Миші, до Олі, вирегочують, бігають. Дивишся тільки. Та їх поважають пан, пані та "ви" на кожного, по батькові кожного. Ой, що робить? І я ж чоловік!

Вигарчав раз грошей у пана, — винен був за два місяці, — справлю хоч піджачок, думаю... і я... як у їх. Справив. Новенький, чорненький, нічого собі. Ну, думаю, нехай... може, хоч не морщитиме носа пані, як ітиме поз мене. Позирне на чумарчину стареньку мені, так було поведе ним.

І от сиджу раз в канцелярії, селянинові одному про суд щось балакаю. Сидить коло мене, так слуха уважно. Страх мені гарно, ще і "ви" на мене.

Як ось: "Филипп! — з дверей пані. — Пойди муки на кухню внеси".

Почервонів я, чую. Так, от думаю, новий піджачок, так сидів з чоловіком, піди вробись в борошно. Мнусь.

— А може б... хто інший отам... хурман... Я ось... — почав їй.

Як залящить вона:

— Не учи меня! Я хочу, чтобы ты...

Дивиться чоловік той то на мене, то на неї. Іду з канцелярії, він за мною і вже й він — "ти" на мене.

А то... тут уже лопнув терпець.

Стою раз надворі. Ніч. Тихо, тепло і полем так пахне. Вийшов за хвіртку. Жито сіріе туди і сюди; дорога чорніє, бовваніє дерево збоку. Дивлюся, стою. Як ось ідуть з поля: Миша і якийсь гість — товариш його, впроходки ходили.

Так закортіло й мені піти походить. Ніколи та ніколи все, — піду, думаю.

Погасив в канцелярії світло; позапирав вікна, двері, — пішов.

Так й гарно ж! Не чуть, не чуть нічого оце, та й трісне щось в житі: десь візьметься жук, загуде — пролетить; перепелка хававкне... А вітерець так лоскоче тебе. А вгорі що! Зорь, зорь!.. Сяють, тремтять. Та небо скрізь синє, глибоке. Так мені...

Боже, що таке воно ото все?

Гай он чорніє; за ним жевріє небо; висувається, висувається місяць.

Ходжу й ходжу. Туди пройтись хочеться, туди. Там он верби в напівтемряві купчаться, деркач обзивається, і несе-несе травою, квітками звідтіль. А там он мріє левада, тополі стоять, сріблом віддають.

Не знаю, чи довго я так проходив, чи ні, тільки як прийшов з поля, уже в домі не світилось нігде. Кухня заперта була, — а з кухні був хід і в прихожу, — переночував я в сараї, в стружках.

Переночував і нічого.

Аж ось повставали в покоях; слухаю, пані:

— Да как он смел?! Стул на крмльцо надо мне вимести било: "Филипп, Филипп!.." — его нет... Из-за него я й горло повредила себе... Что за отлучки?

Вибігає пан, сердитий.

— Тн где по ночам шалаешься? Тебя нужно тут, а ти шалаешься?!

— Тн что?! — витріщивсь і письмоводитель на мене. — Как ато так?! Тут же й воры в канцелярию могут, все.

Пан: "С-скотина" — та як виважить долоню, та по виду мене лясь!

Годі. Зібрав я своє збіжжячко й з богом. І гроші, два карбованці, зістались у пана.

Куди ж тепер? Що тепер? Було б хоч здоров'я, а то вийшов од пана й од вітру хилюсь. Блідий, очі глибоко. Нічого не зробиш, не полізеш у яму живий, — ходжу з сокирою, з ціпом, виглядаю роботи. Тяжко.

— І як воно так, — почав до дядьків, — той розкошує: є й переє у його всього, а той страждає.

І от почали примічать дуки.

Не кидаюсь і писання. Так хочеться пожаліться комусь, розказать про щось, — пишу в вільний час.

Налітає поліція.

— А, голубчик, так тебе крестьян возмущать! А бомаги? Какие еще бомаги пишешь?

Забирають і бомаги, й мене.

Скільки ще в тюрмі попосидів! Скільки ще в їй переніс усього. Згадувать важко. Поновив бік після прихожої пайової, та й добре. Іноді як затрудить оце... Ну, та годі. Усе рівно не пожаліє ніхто. Мати вже не встане з могили, — загнало лихо, — не нагріє ромашок, липини. І хлібом ніхто не нагодує, щоб не крутить ціпом. Нехай.

Ех, не для мене цей світ, не для мене!.. Чого?

Почуваю: не дурно б прожив на йому!.. Ну, та нехай. Нехай живуть на йому товстошкурі, туш, — він для їх. Коптять небо, обростають салом, — нехай!

* * *

Оддувають вола пан, пані. Живе й Ларіон Михайлович: земельку купує, домок збудував. Живе й Ничипоренко — учитель. У ґудзиках ходить, в кокарді, — учителює зараз у городі. Пішов вгору!

Бачив я його восени. Дибаю городом знесилений, зморений; на плечі заступ у мене, торбина, — з роботи іду. Листячко жовтіє на дереві, сонечко заходить.

Гуляють по пішоходах: панки всякі, євреї. Дивлюсь, суне і він спереду у мене, тільки він — пішоходом, я попід ним. Така туша, в'язи через комірець так і перевисли, пальто нове. Ще й не сам. Красуня якась, стіжок на голові, поруч з ним, ще й до бока притулилась йому. Гомонять щось так весело. Наближаюсь.

— Да, — він до неї. — А главное, нужно заслужить внимание: чтоб у тебя дисциплина в школе хорошая, никакого свободомыслия, украинофильства...

Ще дужче вона притулилась до його.

— Да, моя милая, — всміхається він, — хороше жить на свете!

Всміхнувсь і я тут...