Що з мене було? - Тесленко Архип
У письменному нігде немає її, вчитель лає за неї, і сам тільки тоді і вживає її, як глузує з котрого, кривить кого: "Га? що? " — так уже твердо вимовляє слова ці. Мабуть, вона тільки для смішок і е людім письменним.
Почав і собі в учителя розуму набираться. Було мати як скаже таке що, як от "книш, паляниця", — я:
— Так як, як?.. — хихочу.
А то перед вечором раз трапивсь у хату до нас книгоноша один. Такий: бородатий, в чумарці бобриковій. Розгортає книжечки по столу: "Вова Королевич", "Еруслан Лазаревич"...
— А це ось... — показує синеньку одну, — "Кобзар", по-нашому.
— Ану?! — Розгортаю: "Думи мої, думи мої...". Справді... по-нашому. "Як же це так?.." — думаю. —
Хіба... хіба годиться й по-нашому? — всміхаюсь до книгоноші.
— А то ж як! — каже. — То по-руському, це по-нашому; то язик, і це. Дивлюсь я.
— А чого ж учитель у школі... — почав я йому.
— Мало чого не буває, — повів бородою він. — Шевченко — сочинитель, чоловік не вчителя твого, і... що він каже... — Перегорнув листків з скільки. — Ось... — показує.
Читаю: "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь..." Дивлюсь тільки. Далі читаю: "Бо хто матір забуває, того бог карає".
Пряде мати на полу, в керсеті, в очіпку, така худа, бліда... Глянула на мене та:
— Так, так, моя дитино... не забувай, не цурайся свого. — Помовчала. — А то... годувала, кохала, знесилилась, а ти... ще й глузуєш тепер...
Так мені зробилось... і жалко й досадно: своє рідне... мати... і то ж учитель... противний такий!
Розгортаю далі. "Садок вишневий коло хати..." Яке гарне! "Хрущі над вишнями гудуть..." Ну й книжка!.. Ще й ще перегортаю: таке рідне усе... Що, якби купить її, думаю. От якби гроші! Як воно, як ото в кого є вони?
В мене тоді тільки й бували вони, як піст, та батько на говіння дасть копійок п'ять, шість; або як норий год, та випосіваю. Було й зараз випосіваних чотири копійки, лежали аж у кутку на полиці, в папірчик угорнуті, так хоронив, дістав... Що ж за їх? За книжку аж тридцять шість хоче. А купить так бажається.
Питаю у матері.
— Є трохи, — каже, — держу на платок, зап'ястись нічим.
Як почав я зазирать коло неї, як почав, — розв'язує вузлик, дає. Купив!
Другого дня взяв і в школу її. Обступають школярі мене з нею, дивляться.
— По-нашому, по-нашому! — усміхаються. "Отакі книжечки, — думаю, — якби читав нам учитель!"
А він іноді таки й читає було, — особливо, як батюшки нема, — замість закону божого. Так такі якісь усе... Мови не розумієш гаразд, і про таке все: "стройсь, равняйсь!" Або про те, як кого поважать, величать... Сидиш, тільки нудишся. Страх і сам було любить, як ото вклоняються йому, та ще як низенько, — всміхається.
"Отакі якби... — думаю. — А якби, щоб він побачив її, може б, і справді... Така гарна".
Ось увіходить і він, — не ховаю її, на парті лежить. Ану хай...
Аж він... дивиться, дивиться на парту, далі:
— А зто что? — визвіривсь на мене. Ухопив її, шарпає, шарпає. — Ти где ато взял? — Та за вухо мене. — Болван, болван, нельзя зтого, нельзя!.. — Та йшов з класу, взяв і її.
Боліло серце: і чотири копієчки стратив, і мати платка не купила, і... книжечка загинула... така гарна.
Боліло й вухо довго.
Отже вже інакше я став думать про своє рідне. Дороге. миле!
Любив я писать статейки, віршики... на зразок тих, що учив. Страх хотілось писать! Особливо про ліс, квіточки... Прийду було з школи, сідаю, пишу. І от до цього часу писав по-руському все, — звісно, як умів, мішаницею, а по-нашому хіба тільки як похихотіть було схочеться, а це вже по-нашому став. Пишу, і любо-любо мені, так воно й пристає до душі: як думаєш, так і пишеш.
Написав раз був статейку про гай: як там пташки, ягідки... Так по-нашому й написав: пташки, ягідки, гай. Читаю, і так мені гарно. Намалював ще малюночок: травичка, дубки в їй. І малюю було, як в книжці, що вчу, — гарно ж, гарно мені, аж не втерпів я: а дай, думаю, покажу це й те вчителеві. Що хоч на це скаже. Невже-таки йому байдуже до гарного такого всього? Невже він таки противний такий? Даю. А хай...
Подививсь він на те й те, схитнув головою, далі:
— Болван, идиот! Арифметики не учишь, а то делаешь, что не нужно совсем! Да еще по-хахлацки! — Та статейкою й малюночком по пиці, по пиці мене.
Як здумаю й тепер... Що за чвара така? Ще й "по-хахлацки"!.. От голова куряча. Що й сам же... Ничипоренко й прізвище.
Так отакі-то бувають вчителі. Ось чим я згадую свого! Скотина! Живе, щоб тільки світ поганить.
І сподівавсь я ще взнать од його про місяць, про сонце! Якось уночі осінню така здорова зірка десь з неба упала. Як летіла, так іскри й сипались з неї і видно-видно було. Прийшов я уранці у школу й давай до хлопців:
— Так от! Що воно зірка ото? Упала вона... як? чого? А на небі їх стільки! Як воно там?
Він і підслухав, — мистець на це, — одчиняє двері.
— Что, что? — до мене, так єхидно. Помовчав, далі: — Тьг где нахватался зтого? Что за мысли? Молокосос тм паршивий! Уроки нужно знать, а не ато. Вечно он: то се, то то тебе... Как собаку внгоню! Дурак! Без обеда сегодня.
Противно було в школу ходить.
Як настав оце ранок, як на заріз, не хочеться в неї збираться. Посилають, а ти так і норовиш заподіять що собі, заслабнуть, дома зістаться. А сидиш оце в їй за вроком було, тільки те й робиш, що позираєш на сонце: чи швидко додому уже. Це там дома усе рідне, гарне тобі, думаєш, мати, батько, Андрійко, Ганнуся... І вони це спокійні собі: ні вчиття клятого такого не знають, ні вчителя противного, страшного такого. І це мати казки розказала б мені, — люблю казки! Ніч надворі, хуртовина, я: "Я хочу казки", — до матері. Пряде чи шиє, розказує. І це там снігарики, синички по дереві...
Б'є учитель мене, без обіду раз у раз зоставляє, — тим більше: вважав за "способного", — а я ще гірше не вчусь, — задачника і не розгортаю було.
Насилу дотяг третього року. Здав екзамен, а здав-таки, і мовчу вже, мовчу, як про второкласну нагадають мені.
Живу дома, — нудьга. Заставляють мене оце м'ять коноплі, грядки шарувать, а мені хочеться щось інше робить. Як не писать, малювать, то кудись іти, щось знайти, дивиться на щось. І ходжу було. Як подамся оце...
Світе! Гарний, любий світе!
Ніч. З неба дивиться місяць. Берестки, тополі стоять, застигли в сріблі. Мережки скрізь рябіють по улиці. Поторочі ось і ось бовваніють: острішки, клуні, хліви... Тиша. Як воно так?
Вигін ось. Телята пасуться черідкою. Бджілки, мухи гудуть. Квіточки жовтіють. Пахне чебрець. Лука он за ровом: сонце так упилося у неї, тільки миг-миг трава та квітки. А верби виблискують, аж у очіх рябіє; і тихо вже, тихо стоять, посхилялись над рудкою. Гай зеленіє у сяйві, чорніє прогалявинами, холодком. Поле синіє... Мигтить далечінь... Що там?
На південь усе було тягне мене: і сонечко світить звідтіль, і місяць, і... Палестина в той бік, казав батюшка. Палестина!.. Христос там жив, ходив, проповідував. Ой, Христос! Так було хочеться полинуть туди.
Дали мені після школи євангелію. Було читаю вже, читаю її. А в їй про таке ж усе гарне, святе.
Нагорна проповідь. Читаю й бачу неначе: гора, травичка, кущики. Сонячно. Христос сидить, і нижче його народу, народу. Ой, чом не жив я тоді?
Галілейське озеро ось. Вода чиста, прозора; вченики, мрежі... Христос. Так усіх і все хотілось любить.
Або: "Світающі во єдіну от субот..." Сад Арімафейський. Місяць над заходи, ангел на камені, сяйво, кущі... Магдалина, і... він.
"Ой, — нуджусь було, — куди йти, що робить?"
Ідуть було баби говіть в монастир — уже вчеплюся до їх. Ідемо. Поля, долини, гаї, села... А ось... і він, монастир, білий високий, стоїть. Липи коло його, садок, доріжки... А в йому!
"Блаженні непорочнії, в путь ходящії в законе господні!.." — виводить хлопчик в підрясничку. Таке анголятко.
"...Госпо-о-о-дні!.." — співають монахи за ним.
Ой, як же й на душі!.. Щось є... Десь щось є гарне, гарне таке... Так би й полинув кудись.
"В законе господні"... Христос... вченики... Магдалина... Як жить?
Що, якби тоді були мене в монахи пустили?! Так бажав.
Не пустили. А є ж і смерть, пекло, страшний суд буде... Як же жить?
Молюся вже, молюся було: і вранці, і ввечері. У книжечці, що батько купив, такого молитов, — усіх з неї перемолюся.
Умерла Ганнуся... Смерть, смерть!.. Яких немає у книжечці, — з псалтиря переписую. Давав уже мені батько тепер. Та пообмальовую їх, — молитви, — пообмальовую було: деревцем, квіточками.
А як служення Оце, так я і в церкві. Є ікона у їй: Преображення господнє. Гора... Христос в сяйві... Вченики сплять. І є: Христос стоїть з короговкою, — воскрес; ангел сидить; мироносиці йдуть. Не надивлюся було.
Наближається Великдень було, — жду вже, жду.
Напівтемрява. Блимають зорі вгорі. Внизу церква стоїть, жевріють вікна. Ревуть дзвони. Ідуть з дарниками, образами, хрестами. Сунуть з свічками: "Христос воскрес!" — лунає. Ну й... світ!
Було читаю на криласі із таким усердям, аж батюшка хвалить було: по-монастирському, каже.
Тільки як зимою змерзну, змерзну оце; вдягтись гаразд ні в що, терплю: за царство, думаю, піде.
А батюшка було: "Хто тут страждає, терпить, той на тім світі блаженствовать буде".
Так мені гарно. І не їм іноді було сутки цілі.
Пасу було скот інше літо, хоч немає свого, то чужий. Гарно у полі! Толока. Будяки червоніють. Сонце світить; щось у повітрі мигтить проти його. А там за долиною жито полискувться: котяться хвилі, котяться. А там он у млі могила стоїть, гай видно, опускається небо... Це там, мабуть, і є те щось гарне. Хочеться йти туди, йти. Ліс бовваніє... Це там чарівниця живе, зілля варить; цвіте папороч там.
Попорозказую іноді казок було хлопцям. Мовчазний я і не зразу почну, ну, та як і почну вже було. Мелю й мелю їм прямо сам з себе: то по лісах десь ходжу, то по болотах, по печерях; се бачу, те — відьом, русалок. Після материних казок якось так все це легко уявлялось мені.
Тільки до всього такого, як у м'яча грать абощо, я така вже недотепа була. Було й м'яч з лівші кидаю і не вцілю нікого. Мало й приймали мене. Або почнуть борюкаться оце, й мене іноді втягнуть між себе, — ні вивернусь, ні схоплюсь, як інші.
