Дядько Шкіпер (збірка) - Франко Петро
Три дні дув міцний вітер, кораблем качало і кидало, буруни заливали поміст, лапки прийшлося поховати. Треба було звивати і наставляти вітрила, роботи було повні руки, і залога забула за щура. Щур більше не показувався, Може змила його яка хвиля у море? Показалася Одеса. Шікіпер стояв на капітанськім містку. Із пристані виплив маленькни пароходик і взяв "Соловейка" на буґсір. Наче люлька пакала машина пароходика, і беріг скоро приближався. Звинено всі вітрила. До камінної греблі оставало ще кілька сяжнів. Ціла залога в найбільшім порядку стояла на своїх місцях. Враз із кухні роздався страшний крик. Двері вискочили з завіс і на помості показався кухар зі своїм страшним "скорпійоном" у руках. Перед ним біг величезний рудий щур. Тут-тут мав кухар завдати йому смертельний удар, але за кождим разом щур забігав за щоглу. Всі покинули свої становища. Хто що мав, хватав у руки і біг бити навісного щура. Щур миттю видрапався на щоглу і побіг першою рейкою. За ним кинулися усі: виходу щуреви не було. Там мусів згинути. На переді був зручний кухар зі скорпійоном у зубах. Тільки Прокіп не брав участи в полюванні, Він одинокий не покинув свойого становища. Стояв із линвою в руках і тільки дивився до гори. Шкіпер даремно свистав і кричав могутнім басом. Ніхто його не слухав. Бувають такі хвилини, що прикази прямо не доходять до слуху. Товпа на набережній теж зацікавилася незвичайним видовищем: ціла залога бігла за одним щурем, що станув собі на кінчику рейки на задні лапки і дивився одним оком чи далеко ще його переслідовники. Другим оком мав цілком що иншого на гадці.
"Бий його! бий!" гукали моряки, що стояли позаду кухаря.
"Бий його!" гукали моряки на березі. Пароходик видав протяжний свист. Його завдання було скінчене; барка причалила до берега.
Кухареви схибнулася дещо нога, але помимо того завдав страшний удар. Хибив щура, але цілий жмут цьвяхів поцілив Прокопа, що сповняв твердо свій обовязок, прямо в плечі. Три крики роздалися рівночасно: кричав цілий "Соловейко", кричала ціла набережна, а Прокіп ричав. Щур спокійно плив до берега.
____________________
Рурикова слава
(Після переказів старої Едди)
В давніх часах, коли пташки співали про будучність, а святі річки шуміли в низ із небосяжних гір, Гельґа привела на світ хороброго Ґроерекра. В ночи прийшли Норни на замок, щоб означити мету життя королівському синові. Міцно натягнули нитки долі, так що над замком загудів вихор. У світлиці місяця сплели золоті нитки; їх кінці заховали на південь і схід, щоб туди повести короля. Одна Норна кинула нитку на південь: "На віки буде сильною".
Ворон сказав до ворона на висохім дереві: "Родиться королівський син у шоломі, прийшов наш день, потішить трупами вовків! Радіймо"!
І нарід тішився бо герої говорили: "Прийшов наш ватажок".
Покинув батько гамір боїв, дав свойому синови імя Ґроерекра (Неспокійного), не дарував ні замків, ні земель, тільки вложив до колиски свій меч: "Ось тобі, сину мій, найдорощий меч, кований золотом, нищитель щитів; в нього на ручці чудесний перстінь, на лезі душа, на вістрю жах, земля злита кровю, його жало на смертельнім кінці".
Виріс Ґроерекр на грудях друзів, наче ясінь у сяєві сонця. Швидко взяв до рук важкий меч. Не дав йому батько довго ждати на битву. Шіснадцяти літ від роду положив твердого Сіґфріда, що довго володів краєм і мечем. Прибігли сини Сіґфріда й вимагали окупу: стали і золота, але герой крикнув: "Буря сірих списів на вас і гнів Одіна!" Поспішили герої на місце для бою; там розбито мир: збігалися на трупи голодні вовки.
Сів спочивати Ґроерекр під орлиною скелею: знищив увесь рід Сіґфріда! Надійшла громовиця, серед блискавиць станули Валькірії у крівавих панцирях із огниками на кінцях списів. І запитав Ґроерекр геройку із півдня: "Чи поїдеш на ніч до лицаря"? Гей, як зашелестіли тятиви на луках! Але сказала з коня геройка: "Инше задумуємо, як пити з рога в твойому товаристві, з тобою, що розбиваєш панцирі. Заручив мене батько Годбродови, грізному синови Ґранмара. Прийде незабаром по мене, коли не станеш проти нього в бою або не відіб'єш у батька". "Не бійся, як довго живу, не промине буря боїв, не дбай про гнів батька і ворогування племени, гарна дівчино, будеш жити зі мною, ти бо королівського роду, і дібране наше подружя".
Післав король післанців у весь світ: "Купи золота для героїв і синів героїв. Кораблі коло Змиїного острова"! Приплили золотом прибрані судна вікінґів.
Запитав Ґроерекр керманича: "Йорліфе, що кажуть герої?" "Тяжко", відповів той, "з судна почислити всі змиї, але зібралося із двадцять сотень щитів. Щаслива буде наша війна".
Скинув шатро керманич так, що побудилися завзяті лицарі і князі. Високо піднято шелесткі вітрила у варинськім заливі. Плеск весел і брязкіт зброї роздавався по морю. На південний схід гнала фльота короля. Гомін ішов, коли сестри хвилі стрічалися із довгими кораблями. Вище казав підняти Ґроерекр вітрила, хоч страшні морські доні геть, геть попустили поводи своїм запіненим коням із білими гривами, Але воздухом гнала валькірія Сіґрун і берегла кораблі. Дужими боками вирвався змий короля із морських обіймів. Заки сонце зайшло, побачили лицарі фінський залив.
Вороги пішли тимчасом на розвід, а Ґудмунд виступив і гукнув: "Хто королює над цим народом? Хто веде на сушу цих страшних борців?" Тоді Москійотлє підняв свій червоний щит і гукнув: "Оповідай про це, коли будеш вечером кормити свині і собаки, прийшли з півночи вовкулаки завзяті до бійки. Знайде тут Годброд Ґроерекра, лінивого до втечі, що вже частенько годував супів трупами, а ти досі цілував служниці при жорнах!" Гудмунд гукнув і собі: "Та то ти заїдав вовче харчування і вбивав братів. Ти висисав вовкулакою рани!" Москійотлє гукнув: "Ти був відьмаком, ти бабію поміж валькірами. Адже ми разом сплодили девять вовченят". "Де ж там, ти не міг бути батьком вовченят, бо відняли тобі мужеськість, дівки Норвегії, ти рабе. Чи хочеш іще більше чути?" Москійотлє відповів: "Радше погодую твоїм трупом круків і кину твоє мясо собакам і свиням на жир; хай чортиця лається із тобою".
Виступив Ґроерекр і гукнув: "Радше би вам обертати в бою мечами, чим тут язиками. Доказали сини Ґранмара, що не бракує їм відваги витягати мечі". Задріжав воздух, коли лицарі гнали коні по росистих долинах і темних лісах. У дверях замку стояв Годброд з шоломом на голові і побачив своїх приятелів: "Чому лежить гнів на обличчі цих героїв?" Післанці відповіли: "Швидкі кораблі наче олені повернули до суші; богато миготіло щитів і весел, це дивний геройський нарід Руси. Висіли десяти купами й лишили морських потворів у заливі. Могутню силу мав Ґроерекр і не завагається перед битвою". Годброд гукнув: "Хай їдуть післанці до народніх зборищ, хай біжать до Сесвеґ, до Муну, до Туокум. Хай спішать усі, що ще можуть підняти огненний меч. Дамо вовкулакам відсіч".
Як блискавиці стрінулися мечі на побережі. Ґроерекр був перший у бійці героїв. Твердим зерном стало його серце. З хмар прийшла його боронити валькіра Сіґрун. Зміцнів шелест списів! Гукнула валькіра з хмарового коня до героя: "Слава тобі, Ґроерекре, королю Руси, ти натішишся своєю дружиною і своїм життям; бо побив ти всіх своїх ворогів. Одержиш тепер золоті перстені і мене горду валькіру. Скінчилася січа!"
Ґроерекр здобув жінку і країну.
Але дружині було тісно на побережі. Героїв тягнуло до нових боїв. Післав Ґроерекр Гельґа на потаємні розвіди горі рікою до озера Ільмен. Панували тоді в Новгороді могутні князі Аскольд і Дир, скорі до бійки, ліниві до втечі, герої у боях за золото і славу. У сварці повбивали вони героїв Руси і не дали за пролиту кров окупу. Коли Гельґе вийшов з замку, стрінув пастуха і сказав до нього: "Йди, скажи Аскольдови і Дирови, що тут був Гельґе з дружини Ґроерекра і оглянув замок. Мав на собі сірий панцир і його вважали за Даґаля, сина конюшого Вавінґа". Коли це почули брати, післали погоню, а Гельґе не міг інакше вратуватися, як одягнувся за служницю і став молоти на жорнах. Даремно шукали за ним люде братів. Тільки Сліпому видалася служниця підозрілою, і він сказав: "Ясні й гострі очі має служниця князів, меле аж млин розлітаєтся! Князь меле на жорнах! Цій руці меч привичнійший, як держально жорен". Але Вавінґ сказав: "Нічого дивного, що жорна гудуть, коли меле князівська служниця, була валкіриєю, що їхала понад хмарами, геройська в бою, відважна на морю, заки не полонили її князі. Тому в неї такі люті огнисті очі".
Так утік Гельґе, а Ґреорекр здобув замок. В бою полягли всі начальники, а оба брати, Дир і Аскольд одержали мир, і вечером, коли приведено окупного кабана, положили на нього руки і присягнули на спису Одіна вірність Ґроерекрови. І князів одначе не минає те, що призначене. Але як тільки Дир зложив присягу, почав цього жалувати, зложив Одінови велику жертву за братню пімсту, і Одін позичив йому своєї списи. Тоді Дир найшов Ґроерекра у лицарській залі, пробив його списою Одіна, і Ґроерекр упав. Пішов тоді Дир до Сіґруни і сказав: "Горе мушу тобі звістити, зі списою у грудях лежить твій король. Кровю заплатив за кров. Сіґруна сказала: "Щоби тебе зранили в серце всі присяги, які ти заприсяг Ґроерекрови на світлу воду пекольного джерела і на холодний пракамінь! Хай не рушається твій корабель під тобою, хоч би й під найліпшим вітром! Хай кроку не зробить твій кінь під тобою, хоч би твої вороги сиділи тобі на карку! Хай не тне твій меч у твоїй руці, хиба щоби свистав над твоєю головою! Аж тоді стане пімста за убийство Ґроерекра, коли станеш вовкулакою в лісі, бездомним і безрадісним, без їди, коли не стрінеш трупа!" Відповів Дир: "Одін винен у сьому нещастю, він вніс у рідню колетнечу. Візьми золоті перстені і пів краю на окуп для себе і свойого сина!" Відповіла Сіґрун: "Ні в день ні в ночи не найду радости, доки не стану в дверях могили Ґроерекра. На коні буде королівський герой, з золотими острогами. Так тікали перед ним вороги з жаху, як кози перед вовком. Серед героїв стояв Ґроерекр як ясень серед тернів".
Вмираючи Ґроерекр сказав до Гельґа: "Друже, товаришу всіх моїх боїв, малий мій син Інґвар хай знайде в тобі другого батька! Зложи мені в цьому всі присяги: на стіну корабля, на берег щита, на стремено коня.і на вістрє меча!" А коли Гельґе присяги зложив, сказав Ґроерекр до Сігруни: "Коли я вчера спішив через ліс, їхала в пітьмі жінка на вовкови, який її слухав, червона пізна заграва заходу світила мені в лице, спіткнулася моя нога і брехливі привиди стояли по обох моїх боках, начеби хотіли бачити мою кров.
