Поетичні твори - Старицький М. П.

Скажи, мій друже, ти мені?

Коли втнемо ми не такої

На нашій рідній чужині?

1876

До броні! Настала година слушна

Повстати за край в обороні,

Бо вже доконала неволя страшна.

До броні, слов’яни, до броні!

Ми тягар срамотних, тяжких кайданів

Носили так довго в полоні,

Що більше несила стерпіти катів.

До броні, слов’яни, до броні!

Вже села палають, мов чорний той плат,

Закутує дим оболоні,

Як звір скаженіє ненатлий наш кат...

До броні, слов’яни, до броні!

Геть набік всі чвари й змагання бридке,

З’єднаймось у братському гроні,

Всі разом повстаньмо за право людське…

До броні, слов’яни, до броні!

Нехай загориться одвагою кров,

Хай вихорем зірвуться коні

І в січу славетну нас винесуть знов...

До броні, слов’яни, до броні!

Чи слави доскочим, чи всі без снаги

Поляжем на матернім лоні,-

Розбуркали лева,- тремтіть, вороги!

До броні, слов’яни, до броні!

Минає рік... нудний, окритий млою...

Без радощів, без ясних навіть днів…

Мов каганець, засвічений без лою,

Він не горів, а тільки-но чадів.

І чадом тим давив нам серце кволе,

Окраював сподіванкам крило…

Незчулися, як рідне наше поле

Скував мороз і снігом замело...

Але дарма! Чарки піднімем вгору,

Щоб пережить цю безпросвітню пору!

Минає рік... Ступінь знов до могили

І ще на рік постарівсь білий світ!

Підбились ми, дастьбі булої сили,

Розгублена в дорозі зниклих літ…

Проте, хоч наш припав морозом волос,

Хоч тугою пригнічене чоло,

А все ж, поки тремтить у грудях голос,

Ми крикнемо, як в давні дні було:

«За розвиток на рідній мові твору,

За слово те чарки піднімем вгору!»

Ми чесно йшли, любили щиро брата,

Кохалися в добрі його душі

І вірили, що прийдуть швидко свята,

Прогляне світ у цій німій глуші...

Що ж? Хоч думкам не сталося простору,

Але за них чарки піднімем вгору!

Минає рік... і в темряві безодні

Несе людських багато сліз і мук...

І рідшають, знай, сіячі народні,

На труд тяжкий не вистачає рук,

І не рясне зібралося нас коло:

Одні лягли в труні дочасовій,

Другі за те, щоб вище дерти чоло,

За ласощі, великопанський гній -

Запродали свою святую віру…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Але знайшлись і куті з криці груди,

З яких біда кресала-но вогонь;

Вони несли без ляку світло всюди

І в боротьбі не стали осторонь…

Розкидані по нетрях несходимих,

На чужині, в тяжкій самотині,

Вони болять лиш за братів родимих,

Вони скорблять по рідній стороні

Й вітають нас думками в цюю пору,

Підіймемо ж за них чарки ми вгору!

Коли засну навіки в домовині

Й сира земля поляже на мені,

Чи хто згада поета на родині,

Чи прийде хто на гроб сумний, чи ні?

Кому прийти? Свої я думи-муки

Співав собі в святій самотині:

Злобителі мені в’язали руки,

А друзяки не рятували, ні!

Удвох лишень з дружиною-нудьгою

Ми плентались невідомим шляхом:

Життя пішло на боротьбу з бідою,

Не вславившись ухваленим трудом.

І от стою я край могили нині,

Під тяжею переболілих літ...

Так без роси, на спеці, у пустині

І хиріє, і в’яне вутлий цвіт!

1877

На прю! Без ляку і зневіри -

За правду, волю й рідний край!

Бо завзялися бузувіри

Народ наш винищити вкрай.

Повсюди чад, а ворог лютий

Пекельні бенкети справля,

Гнітить наш мозок неокутий

І точить сили, наче тля!

Хоч мало нас, та наша сила

Росте у правді наших дум -

Понесемо ж ми гордо, сміло

На вражий регіт і на глум

Новий псалом живого слова:

В йому не пагуба стара,

А світло лагоди, любови,

Братерства, волі та добра.

Угору стяг! Най кат шаліє,

Най тисне нас, та се ж на мить!

Бо іскру ту святу, що тліє,

Несила ворогу згасить:

Вона з’єдна слов’ян докупи,

Дасть силу серцю, голові -

І через скошенії трупи

Перейдуть страдники нові!

На прю ж! До смерті, до загину -

Другого викруту нема!

І хто уникне й на хвилину -

Хай буде проклятий всіма!

- Гей ти, ниво,- в тебе гону

Од Карпату аж до Дону!

Та широка ж, як погляну,

Геть укрилась килимами,

Огорнулася лугами,

Простяглася до Лиману.

Що ж то, ниво, лихом збита,

Потом, кровію полита,

Ниньки сталося з тобою?

Не красуєшся стогами,

Не пишаєшся скирта́ми,

А глушишся лободою?

- Ой ви, жалібники-діти,

Та не вам би й говорити,

Як самі байдуже спали!

Де ж були ви? Інші руки

Завдавали рідній муки,

Реп’яхами засівали!

Колись добре я родила:

Виростала з мене сила

Ворогам на страх і горе!

А тепер я геть дичаю

І не бачу скруті краю,

Бо ніхто мене не оре!

- Правда, ниво! За сльозами

Не рушали