Посланець - Ячейкін Юрій
Не бувати собаці Гітлеру господарем нашого Кавказу, нашої Радянської країни. Слухайте нас, своїх старійшин, волелюбні горці. Повставайте всі, як один, чоловіки і жінки, старі і діти! Беріть будь-яку зброю, бийте, нищіть чорну свиноту Гітлера, який не відає, що таке людська совість. Хоробрі джигіти Кавказу! На гітлерівських бандитах кров наших людей. Тож кров'ю помстимося їм за цю кров!"
Жінка у білому халаті читала газету "Герой Батьківщини". Читала зосереджено, повністю поринувши у літери на сіруватому газетному папері, що палали вогнями сліпучих почуттів і пристрастей, закликали до боротьби, сповнювали надією в перемогу.
Жінка в білому халаті читала газету і не бачила майора, що вже кілька хвилин стояв перед нею непорушно й парадно, мов на чатах. Він милувався нею і радів цьому бодай коротенькому перепочинку в його такій складній, щодня скупо поділеній на куці хвилини службі. Іноді хвилини здавалися йому обоймами пістолета, де секунди, мов кулі, щільно притулені одна до одної, жорстоко стиснуті пружиною численних обов'язків і завдань. І знайти серед них якісь лічені дві-три хвилини на таку, цивільну втіху, як просто милування чутливим і ніжним жіночим обличчям, здавалося чародійством. І він завмер перед цим несподіваним дивом, на якусь мить вивільнився від службової напруги, врочистий і стривожений від цього хвилинного щастя. Перед ним сиділа мила, лагідна жінка в золотій короні з навитої на голову коси, яку освітлювали сонячні промені. Золоте тепло осявало її м'яке, по-дівочому ніжне обличчя. Йому забаглося побачити її очі, і він тихо прочитав уголос сірі літери, хоч вони стрибали перед ним догори ногами зеленими й червоними чортиками:
— "Ми, народи Північного Кавказу, знаємо, що наша сила в нерозривній дружбі між собою і братерській допомозі нам з боку великого російського народу. Тож повстанемо всі, як один, незалежно від віку та національності, на священну війну з гітлерівськими вбивцями і ґвалтівниками. Здобудемо жадану перемогу в смертельному двобої з ненависним ворогом".
Вона відірвалась від тексту й глянула на майора.
Він був ставний, широкий у плечах і тонкий у талії, з густими чорними бровами врозліт, пекучими й палкими очима, горбоносий, з акуратними м'якими вусами. Справжній горянин.
— Чому не в халаті? — запитала вона офіційно. — І взагалі, ви читаєте навіть догори ногами. Чому ж не прочитали внизу, що вхід до госпіталю у верхньому одязі суворо заборонено? А ви нависли наді мною без халата та ще з пістолетом.
— Вперше чую, щоб гардероб перетворювали на арсенал, — пожартував він. — Та ви здатні обеззброїти без усяких словесних ультиматумів… Однак дозвольте відрекомендуватися — майор Анзор Тамбуліді, зі штабу фронту.
— Тамара Сергіївна, — назвала вона себе, здивовано позираючи на нього. — У якій справі? На пораненого або хворого ви ніяк не схожі.
— Не щастить… А то б з радістю полікувався у вас. Однак тут перебуває на лікуванні капітан Костянтин Васильович Калина. Знаєте такого?
— Що саме вас цікавить?
— Не хотілося б його турбувати, якщо це передчасно. Який у нього стан здоров'я?
— Уже цілком задовільний. Якби не його міцний організм, то зі своєю важкою травмою грудної клітки він би у нас ще довго полежав.
— Ходити може?
— Далеко?
— Ну, скажімо, покидати ваш затишок на дві-три години?
— Може.
— Чудово! Тоді кличте товариша Калину.
— А ось це неможливо.
— Чому?
— А тому, що йому від учора дозволені прогулянки поза межами госпіталю на дві-три години, і капітан Калина негайно цим дозволом скористався.
— Так, — крекнув Анзор Тамбуліді, — де ж мені його тепер шукати? Може, підкажете?
— Чому б ні?
— То де? На якому полі вітер шугає?
— На центральному майдані, де сьогодні відбудеться мітинг. Отож, товаришу майор, — поспівчувала вона, — вам доведеться шукати не вітра в полі, а голку в копі сіна.
— То не біда! — бадьоро мовив Анзор. — За вітром ще її ганятися треба, а голку лише шукати.
І все ж він мимоволі поглянув у вікно, де далеко звідси, поділений навпіл Курою, видовжився поміж височінню гір Тбілісі.
— За кілька хвилин у місто поїде госпітальний автобус. Знайдеться місце й для вас…
— О! — похопився майор. — З вашими здібностями, Тамаро Сергіївно, не тут, а у нас працювати. Ви ж людину наскрізь бачите! І я присягаюся вам, що цієї вашої небезпечної властивості ніколи в житті не забуду. До речі, слів своїх я не кидаю на вітер, що у полі шугає…
Костя Калина ходив з міцною, виструганою власноручно з ясеневої гілки паличкою. Дрібні віти зрізав не впритул, і палиця їжачилася симпатичними гострячками. Була б зовсім гарною, якби оздобити її сріблом, а в Тбілісі на срібну оздобу є натхненні майстри. Так і поклав собі зробити. По війні. На згадку. Якщо виживе. Якщо мине його ворожа куля. Якщо він сам не наразиться на неї. А це — легко, надто легко…
Калина тулився край майдану, на виході з вузького провулка вуличної щілини, між, певно, задавненими, будованими не на один людський вік кам'яницями. Ніколи не пнувся наперед, на уважні очі, волів навіть в юрмищі лишатися на самоті, наодинці з собою, аби ніхто не заважав його думкам і він би сам нікому, нехай би навіть несамохіть, не ставав на заваді. Окрім того, ще поболювало в грудях, і Костя оберігався від усього, щоб швидше видужати, щоб він міг якомога раніше повернутися до побратимів-окопників, знову важити життям, неодмінною умовою ратної праці розвідника. На жаль, зовсім не гучні то слова — життя і смерть, а щоденна буденність, що живиться останнім подихом солдата і вмивається останньою краплиною його гарячої крові. Згадуючи про полеглих і ще живих друзів, Костя відчував пекучий сором, стидався чистих простирадл і гарячої їжі; картав себе за хрумку, випрану білизну, за те, що животіє у госпіталі, як ввижалося йому, тиловим хробачком. Тому й тулився він до міцної кам'яниці: надійно, з боку стіни його ніхто навіть випадково не штовхне.
А на майдані — людське безмежжя, що затопило не лише бруківку, а й прилеглі вулиці і гронами звисало з балконів. Над пілотками і військовими кашкетами, гірськими папахами і кубанками, чорними хустинами вдів і матерів полеглих синів тріпотіли військові прапори, транспаранти і плакати з гаслами: "Все для фронту, все для перемоги!", "Ані кроку назад!", "Смерть фашистським окупантам!", "Вітчизна-мати кличе!". На кого схожа Вітчизна-мати, що суворо дивиться з плаката? Для Кості її в живому, зримому і конкретному образі уособлювала Софія Шаламберідзе, мати загиблого в бою червоноармійця. Це вона пристрасно кинула гарячі, мов незгасний вогонь, слова до комсомольців-добровольців, що йшли на фронт:
— Воїне! Я, стара мати, благословляю тебе, кличу тебе: вбий фашиста!
Костя, спираючись на вже не дуже-то й потрібну палицю, жадібно пас очима збиту за ніч трибуну, що кумачево височіла посеред щільного людського юрмища і звідки гнівно, палко і владно лунали до щему відомі ще з мирних днів голоси Голови Президії Верховної Ради Грузинської PСP товариша Стуруа, академіків Орбелі та Беріташвілі, Героя Радянського Союзу Гакохідзе і бакинського нафтовика Харитонова, а надто — письменника Кіходзе, поета Самеда Вургуна і народної артистки СРСР Айкунаш Данієлян. Їхні голоси, такі рідні за тембром і вимовою, зливалися в один могутній голос, що кликав на нещадну боротьбу з фашистськими загарбниками. І той голос, посилений гучномовцями, злитий воєдино у Відозві до всіх народів Кавказу, грізно гримів над тисячоголовим майданом:
— Ми перетворимо в неприступні рубежі кожну гірську стежину, кожну ущелину, де на ворога повсюди чекатиме невблаганна смерть! Ми ніколи не схилимося перед хижими німецькими розбійниками-імперіалістами, які б тяжкі випробування не довелося нам знести. Ми знаємо, ми палко віримо: ворог буде знищений!
Сивоголовий Кавказ віддавав Соціалістичній Батьківщині все — сотні тисяч синів і дочок для фронту, честь і кров свою — для спільної звитяги; багатства свої — високоякісний бензин і каучук, марганець і мідь, боєприпаси і спорядження.
Легкий, обережний доторк до плеча вивів Костю із задуми. Поряд з ним зупинився ставний майор, що позирав дружньо, по-товариськи, ніби здавна приятелював з Костею, проте пам'ять Калину не зраджувала, бачилися вони вперше.
— Капітан Калина? — запитав майор, хоч було видно, що й сам певен цього, і, мабуть, тому, не чекаючи на відповідь, тихо додав: — Ледь розшукав вас… Я — з управління контррозвідки фронту. Прізвище моє Тамбуліді. Звуть Анзор. Ходімо зі мною — вас дуже чекають. Машина за рогом.
Костя завагався, й гадки не маючи, навіщо він оце зараз і так раптово знадобився в управлінні, але майор весело і білозубо поклав край його ваганням:
— Не хвилюйтеся — Тамара Сергіївна дозволила умикнути вас щонайменше на дві години. Без обіду теж не лишитеся — це я особисто беру на себе. Шашлик по-карськи не гарантую, але "другий фронт" є! Тушкований дарунок від американських ковбоїв..
— Переконливо! — зголосився Костя. — То куди ж нам прямувати?
… У прийомній генерала Анзор мовив одне лише слово, що пролунало тут як пароль:
— Хартлінг!
Та на капітана Калину воно справило несподіване враження. Він весь напружився, обличчя його застигло у сторожкому очікуванні, рука міцніше стиснула палицю.
Черговий лейтенант, не гаючись, діловито зняв трубку з телефону без цифірного кола і теж коротко доповів:
— Товаришу генерал-майор, Хартлінг тут. — Поклав трубку і, вказуючи на високі масивні двері, запросив капітана Калину: — Заходьте! — І до Анзора Тамбуліді: — А ви, майоре, поки що вільні. Чекайте на розпорядження генерала у себе.
Калина поставив під вішалку палицю і увійшов, намагаючись ступати чітко, по-військовому.
— Товаришу генерал-майор, — почав було рапортувати, як належить за статутом, — капітан Калина…
— Дорогий Костику, нарешті я тебе бачу! — схвильовано урвав його літній чоловік, що прудко рухався з-за столу йому назустріч.
Він був рухливий і легкий на ходу не по літах і не по статурі. Час давно ретельно вибілив його скроні, посік білими пасмами колись, видно, чорне, воронячого крила волосся, зборознив широкого лоба і все обличчя різкими зморшками від упертих думок і постійної напруги. Незважаючи на його високе звання, нічого бундючного або показного не було в ньому — ні занесеного угору підборіддя, ні гарматного голосу, ані орлиних поглядів, як це личить стандартно уявному генералові.
