Оповідання (1896-1900) - Франко

Я хотів було відшукати пана З., щоби поділитися з ним сими відомостями про угорських готтентотів і про розширення цивілізації у всіх верствах угорської людності, коли, втім, роздалося друге дзвонення, а рівночасно на пероні зчинився якийсь галас, шум, крик, мов у коршмі. Я поспішив туди і побачив, як портьє держав за ковнір старого, сивобородого і пейсатого жида і силкувався втягти його до будинку стаційного, а жид руками й ногами боронився, тріпався, вайкав і кричав, мов мала дитина. Портьє булькотів щось грізно по-мадярськи, жид відповідав своїм жаргоном, публіка тислася довкола, одні балакали, другі кричали, треті сміялися. Не розуміючи мадярської мови, я стояв мов на турецькім казанні і не знав, о що ходить, коли, втім, обік портьє і старого жида мов із землі виросла могуча стать пана З. Він щось остро сказав до портьє, і сей зараз пустив жида; потім пан З. обернувся до жида і щось сказав до нього по-мадярськи, та сей тільки головою захитав і з виразом розпуки провів рукою по горлу, немовляв: «Ріжте мене, а не розумію».

- Куди їдете, старий? - запитав пан З. по-німецьки.

- До Кіш Сольви, пане графе, до Кіш Сольви! - залебедів жид.- Мушу там бути нині, син мені слабий, пише, щоб конче приїхав.

- Мусите бути, а не маєте грошей на дорогу? - питав пан З.

- Як не маю? - скрикнув жид.- Маю на половину третьої класи.

- Сього мало.

- Як то мало? Я бідний жид, відки я можу платити більше? Гляньте, пане графе, у мене є свідоцтво вбожества, тут у Мішкольці виставлене від жидівської громади. Мені казали, що з таким свідоцтвом мене приймуть на півціни.

- Колись приймали, а тепер ні,- мовив пан З.

- Як то ні? Gott gerechter! 4 Чому ні? Адже я тепер ще бідніший, ніж давніше був. А в Кіш Сольві я конче мушу бути! Ай вай, ай вай!

- Мої панство, складка на сього бідного чоловіка! - крикнув пан З. і зняв капелюх. Пора була коротка, треба було сідати. Кільканадцять пасажирів другої класи кинуло по 10, по 20 центів, пан З. додав ще дещо від себе і висипав гроші в жменю портьє, наказавши йому щось по-мадярськи. А сам узяв жида за руку і попровадив його з собою до вагона.

- Ну, що зо мною буде? - запитував жид, опираючися, немов не вірячи тому, що сталося на його очах.

- Ходи, ходи зо мною! - мовив пан З., тягнучи його з собою.

- Але у мене білета нема! - сперечався жид.

- Зараз буде білет! Ходи, не бійся!

- Але ж се друга класа? - кричав з перестрахом жид.- Чого я піду до другої класи?

- Ходи зо мною, ходи! - добродушно підганяв його пан З. і силоміць втягнув його за собою до нашого вагона і до того самого купе, де ми сиділи. Жид увійшов трохи заклопотаний, несучи під пахою якийсь брудний та смердючий мішок, котрий хотів покласти під софку, та, переконавшися, що не можна, пробував покласти в кут на софку, та зараз же зміркував, що й там не можна, і з трудом, при помочі панича З., вгородив його на поличку над своєю головою. Не знаю, чи від нього самого, чи від пакунка, купе зараз наповнилося тим властивим «расовим» запахом, так добре знайомим кождому, хто хоч раз в житті їхав третьою класою галицької залізниці в нешабасовий день.

Пан З., здавалось, не чув сього всього. Він був дуже рад, уважав старого жида за свойого спеціального гостя, тож заскакував коло нього, старався посадити його вигідно, а опісля усів сам коло нього, та так, щоб не доторкатися до його засмальцьованого лапсердака, і почав розпитувати його про сина, про жінку, про других дітей, про його заняття, про зарібки - і усе з такою цікавістю, немовби бажав одержати від старого бог зна які важні відомості. А з відповідів старого показалося, що жид був собі звичайний жид, держав коршму у Верецьких, доховався там цілої копиці дітей та, оженивши наймолодшого сина до Скотарського, покинув коршму і в спілці зі своїм остатнім сватом узявся торгувати льоном, прядивом та хлопськими полотнами. Отсей торг запровадив його чогось до Мішкольця, де він пробув кілька неділь, та отсе вертає додому, бо, кажуть, син слабий. Пан З. з великим заняттям розпитував про того сина, просив старого, щоб описав його вигляд, щоб порівняв його з його власним сином, котрого представив жидові по всій формі. Аж коли таким способом вичерпався запас розмови, тим більше, що старий жид, не призвичаєний до того, щоб пани так з ним розмовляли, відповідав якось нерадо, путався і зупинявся та позирав на пана З. спідлоба, немов не знаючи, чи він направду такий добрий, чи тільки кпить з нього,- пан З., обертаючися до нас, сказав:

- Люблю, страх люблю таких людей!

- Що ж в них так дуже любого? - запитав я.

- Їх расовість! Гляньте на сього старого! Адже ж се, так сказати, екземпляр! Скажіть, чи не так мусили виглядати ті жиди, що перед двома тисячами літ молилися в Соломоновім храмі?

- Певно, що не так. Я би сказав: хіба так мусили виглядати жиди в середньовікових геттах.

- А хоч би! А хоч би! Хіба ж се також не є частина історії?

- Певно, що так. Але отсей екземпляр, як ви кажете, се ж не з музею екземпляр. Се, певно, також буде угорський горожанин!

- Розумію, розумію, о що вам ходить! - живо підхопив пан З.- Ваша правда, є дещо нашої вини, що при величезнім поступі Угорщини на кождім полі у нас не перевелися ще й такі горожани, як отсей, і такі, як он ті! - І він показав рукою на нову купу русинів, що звільна, змученими кроками тяглися стежкою обік залізниці на полуднє.

- Особливо сим,- він показав на жида,- ми не раз робили кривду, та тепер пора перестати. Тепер ми їх признали нашими братами, рівними собі, і побачите, що швидко ми будемо мати з них… А!

Мимовільний окрик, який вирвався з його грудей, перервав