Криничар - Дочинець Мирослав
Так безпечніше, як-не-як — я з цінним тягарем. Та я відхилився, мовляв, хочу перепочити, неспіхом потарабаню собі на задах. "Вольному воля", — здвигнув раменами Варивода.
Рушали в досвітках. Спочатку кінний авангард списників, за ними старшина з роєм рубак при легких ятаганах, далі — мажі зі здобиччю. Коли скрипнули в ріні колеса, Тимко пустив їм услід з першою тютюновою цівкою приповістку: "Як прийшло, так пішло". Здвигнулися сотні
— загула земля під тисячами підков. Ми, робітня обслуга, перечекали рух кінної лави й доточилися ззаду. Над побіленими інеєм соснами вставало бліде, як недопечена паляниця, сонце. Я простягнувся на солом’яній устілці широкого драбиняка, збоку вже дрімав сидьма Лінь, вистромивши з-поміж колін акацієву палицю. Мрійно заколисувало на піщаних грядах, та сон не брав, уривався. З-під кошлатого каптура я заздрісно поглядав на вутле тільце свого попутника, що безвільно хиталося на вибоїнах.
"Брате, Ліню, завзятий соньку, — тихо прошептав я, — не прошу навчити мене битися так, як ти, бо це висока майстерність. Навчи мене спати, як умієш це ти". Я гадав, що він не почує, а він почув, ворухнув сухими зморшками губів: "Спати — це більше мистецтво, ніж битися". Може, це він марить, подумав я, впадаючи й собі в дрімоту. Щоправда, встиг ще крізь сон запитати: "Ліню, хто ти?" —"Я той, хто спить і чекає".
Лінь спав, чуючи і бачачи, що діється довкола. Я так не вмів. Я не чув, як іззаду дрібно і глухо зацюкали копита, закутані в овчини; не бачив, як холодне вранішнє проміння облизало синюваті леза...
Чимало ще міг би я переповісти, багато чого витягти на обзір з-під пороху літ. Але який з того хосен? Много говорити — мало слухати. У нас тут кажуть: говори коротко, але густо. От і просіюю через густе сито задавнені свої приключки.
.. .Душа моя тоді спурхнула в студенисте небо, вхопила затхлого повітря, покружляла над неприютною болотистою ширінню, оглянулася на понівечене своє пристанище — моє тіло і знехотя повернула назад. Два розсічені "0" знову злилися в число нескінченності "8", між ними викресалася іскра, і життя моє затеплилося в новій тяглості.
Протинаючи пам’яттю часові сувої, вертаюся під гаряче сонце і духотні зорі Ефеса і бачу себе немовби збоку, наче стороннього чоловіка — пропаленого до чорноти, ґудзуватого, як корінь акації, стоншеного хворобою і роботою, зануреного в себе. Я —босий, у якомусь лахмітті і в злежаній баранячий шаці, яку не скидаю навіть на ніч. Так легше голові. Я йду за волом по колу, за півроку ми вибили з ним колію в черленуватій землі дворища. Сивий віл крутить колесо з лотоками, якими схлюпує вода в кам’яне корито. Увечері я буду поливати нею дерева й винні корчі. Від безнастанного кружного ходіння голова йде обертом і тріщить. Але я знаю: це не в голові, це тріщать цикади, зеленуваті бабки в листі; так вони остуджують себе крильцями. Я ж освіжаю себе теплуватою водою, і то лише тоді, коли напуваю вола. Вода дорога. Воду продають, її розвозять вулицями Ефеса в шкіряних боченятах, розносять на плечах у чималих мідних глеках афтабе. Тут усе продається.
За нами, під’яремними роботарями, поглядає коротконогий Назмі. Він не має пальців на правиці, та культя його б’є як дубець. Спочатку він б’є, а потім каже — за що. Коли не лінується говорити. Я його розумію, на цьому сонцежарі шкода тратити сили ще й на слова. Назмі злий, як усі, що вернулися з воєн. Злість — від страху. Там, на Вкраїні, він залишив пальці, вухо і ще дещо, про що всі мовлять з приглушеним сміхом. То як йому не бути злим на гяурів-невірних? Інколи він прив’язує до культі ятаган і вимахує ним, наче мотовилом, січе просяні снопи. Тоді його очі запливають кров’ю і незмигно, по-котячому слідкують за нами. Його шабля прагне м’яса, а не солом’яної січки. Я намагаюся тоді не зустрічатися з ним поглядом. Я навчений не заглядати в очі скажених псів і навісних людей.
Назмі був нашим погоничем, а ми його бидлом. Канчуком піднімав нас, коли ще й цикади німіли. Насипав у ночви запарене зерно з баклажанами, ми розхапували їжу в жмені й роти і бігли до своєї роботи. Наздоганяв нас луск батога й нервозний зик Назмі: "Чекаєте, що тіні самі підуть поперед вас?!" Якщо ми щось і чекали, то тільки вечора. Аби, задуривши безперестанний голод жменькою-другою висівок з гичкою, повалитися на паркі очеретяні лежанки.
Сон! Він — єдина втіха й короткий прихисток облудної свободи раба. Саме тут я запізніло пізнав науку Ліня. Тут я навчився спати, ощаджувати сили, віддавати короткій дрімоті кожну вільну мить. Я спав і чекав. Я, учень Гречина й Божого Симка, вчився тут новій правді: якщо не маєш того, що любиш, то полюби те, що маєш. І знайди крихти радості в нехитрих дрібничках — цій живій росі нашого буденного повсякдення. Плід айви, що тулиться жіночою щокою, збудливий запах тминного поля, позолочене черевце ящірки в арику, заколисуюче зузніння муедзина, бритвений погляд очей з прорізу хустки, мурмотіння дервіша, що прийшов проти п’ятниці за милостинею: "Якоюрукою даєш
— такою дістанеш". Це він дякує господареві. Я не маю що йому дати, але веселий дідок, шкандибаючи мимо, не минає словом: "І для тебе в Бога знайдуться гарні штани..." — А очі сміються, зотлілі від старості і теплі-теплі, як нагорнутий на ніч попіл.
Дервіші полюбляють сюди стукати, бо тут живе поважний мулла Шібаб. Хоча серб Гойко, мій подільник, і бурчить, що в мулли хліб — як у мурашки око.
Наш старий газда дервішів охоче наділяє. Не те, що нас. Але мені він до дяки. І тим, що нікому не лізе в зуби, як інші, з командами, і тим, що вечори збавляє за товстими книгами, і сам щось мережить дрібними вузликами. Ще більше я привернувся до нього після того, як Назмі вчергове гупнув мене культею в груди, а старий лінькувато запитав його: "Чому ти вдарив його двічі?" — "А що, хіба треба було вдарити тричі, поважний Шібабе?" — "Ні, породистій худобі досить одного удару". — "Чим породистий цей гяур?" — "А ти заглянь йому в очі — вони не просять. Це очі чоловіка, який дає". — "Овва, ба що годен дати цей шолудивий пес?"
— "Кожен може щось дати. Навіть ти, нерозумний Назмі. Хоча й не здогадуєшся про це".
Щоранку я відносив йому свіжу воду з першої цебрини. Він заливав окропом терпкі зелені листки і пив золотистої барви водицю. Чай називається. Якось за тим чаєм ага Шібаб обізвався до мене: "Доки ти будеш носити цю облізлу шапку?"
"Довго, я ж на голові не ходжу".
Він уперше зміряв мене зацікавленим поглядом: "Вона ж геть дірява".
"Нічого, зате вдень вітерець освіжає голову, а вночі через дірки видко зорі в небі".
"Може, й видко, та небо дірками не привернеш. Небо саме ошатне, то й нас такими хоче видіти".
"Даруйте, превелебний Шібабе, але в мене жодної своєї речі, крім шапки, немає".
"Хіба? Я бачив, коли привезли тебе понівеченого, ще й мальовидло якесь на шворці".
"Це не річ. Це помічний образок, якого намалював мій учитель".
"Це ваш Муса... чи Іса?"
"Ні, святий Панкратій, що скріплює духом у митарствах".
"Хе, ти гадаєш, що розмальована дощечка може людині помогти?"
"Я не гадаю, я знаю, відчуваю".
"Що ж, на недоумка ти не схожий. Справді, не можна не згодитися зі словами вашого пророка: по вірі своїй матимете. За віру хвалю, але як шанувати пусте мальовидло
— не розумію".
"Ласкавий пане, хіба ви не припускаєте, що Творець може допомогти й людині в творінні її скусних рук? Підтримати’її в красній роботі".
"Що верзеш?! Намальоване смертним є мертве, він ніколи не вдихне в це живу душу. То нащо тоді рукоблуцити, творячи мертві подоби?! Іди й роби своє, а Аллаху залиш робити своє. Він не потребує помічників на землі".
"Ще й як потребує", — сказав я, але подумки.
Тоді я розмірковував над його словами. І напливала з тамтої далечини наша розмова з Божим Симком у печерному сховку. Я запитав його про Жигу: "Чи довершив він уже свого Ісуса?" — "Ні, — з нехіттю відповів чернець. —Гадаю, що нігда й не довершить. Рут в нього надто мудра, аби зупинилася в цій роботі..." А по часі прийшов і до мене здогад: немає кінцевої мети, зате є безнастанна дорога до неї.
Кожні два тижні приїздив молодий господар, високий вродливець із розсіченою на підкову бровою і з густою порістю на грудях і руках. Це він мене тоді заполонив під Біп городом.
Після того як вони ситно пообідали з батьком коло мангала, син приймав справоздання. Нас шикували під стіною, а Назмі перераховував, що ким зроблено за цей час. Пан обводив нас очима, в яких відсвічувала синява сталі. Коли доходила черга до мене, він, дихаючи пеклом, хрипло цідив крізь зуби: "Не давати продиху собаці". — "Я так і чиню, Джемаль-ефенді, — сокотав Назмі. — Але віл стомлюється". — "Нехай. Коли віл упаде, цього впряжеш у ярмо", — сталь в його очах кришилася на гострі друзки, а рубець поверху білів півмісяцем. Собаки не витримують таких поглядів. Я витримував. Джемаль замахувався на мене шаблею в посріблених піхвах, але не бив, повагом опускав руку, а з нею і повіки очей. І щось шептав.
Якось це вздрів старий мулла зі своєї альтанки і смішкувато гукнув: "Не гоже, синку, гасити вогонь вогнем".
— "Я знаю, але вогонь знайде собі місце. Цей гяур має силу".
— "Осел теж має силу, і що з того?" — мулла кивнув слугині, і та піднесла синові карафку вина з медом і мелісою. Я вгадав це ніздрями. Я розумів їх обох. Я знав, що таке рани. Навіть задавнені.
А тим часом до нас м’якими крочками наблизився сам мулла: "Дозволь, Джемалю, й мені промовити кількоро слів". — "Кажи, ата. А ви маєте за честь послухати чоловіка святої душі. Все, що він скаже, закон не тільки для вас, а й для мене". — Син поклонився. І ми також.
"Люди добрі, — вкрадливо почав старий. — Аллах привів вас на цей двір. І ми, і ви маємо бути Йому за це вдячні. Його ж волею ви — бранці, але не раби. Хочу, аби ви це пам’ятали. Ні багатий над бідним, ні освічений над темним у плоті не вивищується. Всі ми єсьмо членами одної глави.
Ні око —руці, пі рука — нозі не сміс сказати: ти не потрібний. Кожен з нас прийшов на цей світ з чиїхось молитов не для того, щоб помирати від проклять. Ви вільні додержуватися свого звичаю і молитися своїм пророкам. А Господь у нас один. І під одним дахом тут спимо, з однієї криниці п’ємо.
