Мартін Іден - Джек Лондон
- Це так хороше!
Через півгодини вона ще раз обізвалася, питаючи:
- Ви не стомилися?
Запитання було зайве, бо вона ж знала, яка буде відповідь. Потім вона дрімотно забулася під впливом його цілющої сили. Саме життя ллялося з його пучок, гамуючи, як їй видавалось, увесь біль, аж урешті їй полегшало, і вона заснула. Мартін тихенько вийшов.
Увечері вона зателефонувала йому.
- Я спала до самого обіду,- сказала вона.- Ви мене зовсім вилікували, містере Ідене. Я просто не знаю, як і дякувати вам.
Від збентеження й радості він насилу міг щось там відповісти їй, і поки вони розмовляли, у голові в нього все роїлася згадка про Браунінга й хоровиту Елізабет Баррет. Що зроблено раз, можна й удруге, а він, Мартін Іден, може і напевно таки зробить це для Рут Морз. Вернувшись до своєї кімнати, він знов узявся до «Соціології» Спенсера, що лежала розгорнута на ліжку, але читати не зміг. Кохання цілком заполонило його думки, і, забувши про своє рішення не писати, він опинився коло забризканого чорнилом столу. Сонет, що він написав того вечора, був перший з п’ятдесяти любовних сонетів, викінчених упродовж двох місяців. Пишучи їх, він усе мав на пам’яті «Португальські сонети», 21 і творив за умов, найкращих для такого роду праці, бо був духовно піднесений і пойнятий найсолодшим любовним шалом.
Ті довгі години, коли не був з Рут, він віддавав своєму «Любовному циклові», читанню вдома або ж відвідинам читалень, де щораз докладніше знайомився з сучасними журналами, з їх напрямком та змістом. Години, які він проводив коло Рут, доводили його трохи не до божевілля - як тим, чого вони обіцяли, так і тим, що мало з того справджувалось.
Тиждень по тому, як Мартін вилікував Рут від головного болю, Норман запропонував покататися в місячну ніч по озеру Меріт. Артур і Олні підтримали його. Але що ніхто з них не вмів керувати човном, то Мартін мусив узяти на себе цей обов’язок. Рут сіла поруч нього на кормі, а троє юнаків умостилися посередині й завели суперечку про якісь свої студентські справи.
Місяць ще не зійшов, і Рут, що мовчки вдивлялася в зоряне склепіння неба, раптом відчула себе дивно самотньою. Вона глянула на Мартіна. Порив вітру накренив човна, так що він аж зачерпнув води, тим-то Мартін, однією рукою держачи стерно, а другою шкот, прямував просто вітру, намагаючись водночас розрізнити недалекий уже північний берег. Він не усвідомлював погляду Рут, що, пильно дивлячись на нього, розважала, як це може так засліпитися здібна людина, щоб гаяти час на писання віршів, загодя приречених на посередність і невдачу.
Її погляд пересувався по його дужій шиї, ледь видній у зоряному світлі, по гарно посадженій голові, і дівчину знов посіло знайоме бажання оповити Мартінову шию руками. Сила, що викликала в ній відразу, водночас і вабила її. Тоскне відчуття самотності все росло, і Рут пройняла втома. Погойдування човна неприємно разило її - вона пригадала головний біль, і як Мартін втишив той біль своїм дотиком, і яким миротворним спокоєм віяло від нього. Тепер він сидів поруч неї, зовсім поруч, і човен у русі, здавалося, підштовхував її до нього. І раптом їй страх як захотілося пригорнутися до його дужих грудей, знайти в ньому опору - і, перш ніж усвідомила цей неясний ще імпульс, вона вже хилилася в Мартінів бік. Чи, може, то човен гойднувся? Вона не знала, вона нічого не знала. Знала тільки, що притулилась до нього і що тепер їй легко й приємно. Може, то справді човен гойднувся, але відсуватись вона й не думала. Вона прихилилась до його плеча зовсім ледь відчутно, але все ж прихилилась і не ворухнулася навіть тоді, коли він сам трошки відсторонився, щоб їй було зручніш.
Це було божевілля, та вона не хотіла над цим задумуватися. Вона вже не була колишньою Рут, вона була жінкою і, як жінка, шукала опори. І хоч вона притулилася ледь відчутно, але вже була задоволена. Втома де й поділася. Мартін мовчав - він боявся розвіяти чари. Його любовна стриманість подовжувала їх. Але в голові йому паморочилось, він не розумів, що трапилось. Усе це було так дивогідно, наче вві сні. Він насилу зборов шалене бажання кинути шкот і стерно і стиснути її в обіймах. Інтуїція, проте, підказала йому, що цього не слід робити, і він був радий, що мав руки зайняті і тим вистояв проти спокуси. Він тільки повільніше повів човна, послаблюючи якомога вітрило, щоб довше їхати до північного берега. Бо тоді йому доведеться підвестися, щоб повернути вітрило, і близькість їхню буде порушено. Вправно керуючи човном, він непомітно для інших затримував його хід і в душі благословляв своє важке матроське життя, яко дало йому владу над морем, човном та вітром і дозволило цієї казкової ночі сидіти поруч коханої, відчуваючи на плечі любий серцю тягар.
Коли перший промінь місяця, торкнувшись вітрила, залив човен перлистим сяйвом, Рут відсунулась від Мартіна і почула, що він ту ж мить і собі відхилився. Їм обом хотілося, щоб ніхто нічого не помітив. То була таємниця двох, зрозуміла без слів. Рут сиділа оподаль нього з розгарячілими щоками, лише тепер усвідомлюючи, що трапилось. Вона вчинила щось таке, що мусила втаїти від братів і Олні. Що з нею сталося? Ніколи з нею такого не бувало, хоч вона не раз каталася на човні місячної ночі в товаристві юнаків. У неї навіть бажань таких не з’являлося. І, схвильована таємницею своєї розквітлої жіночності, вона спаленіла з сорому. Рут крадькома глянула на Мартіна, який саме повертав вітрила, і мало не зненавиділа його за те, що він призвів її до такого безсоромного й ганебного вчинку. І чому саме він? Може, її мати має рацію, і вона занадто часто з ним бачиться. Ну, більше це не повториться, надалі вони рідше зустрічатимуться. У неї навіть промайнула безглузда думка сказати йому мимохідь, тільки вони лишаться вдвох, що перед тим, як зійшов місяць, їй чомусь стало млосно. Але тут-таки вона пригадала, як вони обоє водночас відсунулись одне від одного, щоб їх місяць не зрадив, і зрозуміла, що Мартін їй не повірить.
Наступними днями Рут просто сама себе не пізнавала: вона стала якоюсь чудною, невпокійною істотою, що не слухалась розуму, не хотіла аналізувати своїх почуттів,
