Мартін Іден - Джек Лондон
- Ой, гляди! - ще раз попередила її мати.- Занадто вже часто бачишся ти з Мартіном Іденом.
Але Рут тільки безжурно засміялася. Вона була певна себе, а він до того ж через кілька днів мав вирушити у плавання. Коли ж він повернеться, вона вже буде далеко на Сході. Проте снага й здоров’я Мартінові крили в собі чарівну принадність.
Мартін знав, що вона збирається поїхати на Схід, і відчував, що слід поспішити. Проте не уявляв собі, як треба упадати коло такої дівчини, як Рут. Весь його багатий попередній досвід тільки заважав йому. Жінки й дівчата, що з ними він звик мати справу, знали життя, кохання, любовну гру, а вона нічого цього не знала. Її надзвичайна чистота відстрашувала його, заморожувала йому на устах найпалкіші слова, і мимохіть навівала думку, що він її не достойний. Заважало йому й те, що сам він досі ніколи не закохувався. В тому його буйному минулому декотрі жінки йому подобались, а інші то й захоплювали його, але жодної з них він не кохав. Бувало, свисне владно й недбало, і вони вже тут. Вони були для нього хвилинною розвагою, випадковою пригодою, певним елементом життя, звичайного для чоловіків, але другорядним елементом. А тепер він уперше відчував себе покірним, ніжним, боязким, повним сумнівів. Він не знав, ані як виявити своє кохання, ані як висловити, так лякала його виразна невинність коханої.
Знайомлячись із різноманітним світом, кружляючи серед вічномінливих явищ його, він засвоїв одне мудре правило: коли береш участь у незнайомій грі, дай перший хід партнерові. Це тисячу разів ставало йому у великій пригоді, та й розвинуло в ньому спостережливість. Він навчився орієнтуватися, вичікувати вразливішого місця, котре дало б змогу ввійти досередини. Це так само, як ото в бою навкулачки вижидаєш нагоди завдати доброго удару. Коли такий слушний момент урешті з’являвся, він з чималого досвіду вже знав, як його на повну міру використати.
Так було в нього і з Рут - він вичікував і приглядався, ревно хотів висловити їй своє кохання, але не зважувався. Він боявся її образити, та й не був у собі певний. Однак сам того не знаючи, він пішов правильною дорогою. Кохання з’явилося на світ ще задовго до мови, і в дні ранньої своєї молодості знайшло собі шляхи й засоби, яких уже ніколи не забувало. І саме в такий давній первісний спосіб Мартін залицявся до Рут. Спочатку він і сам не догадувався про це, але згодом зрозумів. Дотик його руки був красномовніший за всі слова, а сила його чарувала її уяву більше, ніж друковані поезії і виповіджувані пристрасті тисяч поколінь закоханих. Усе, що міг висловити його язик, сприймав би тільки її розум, але мимобіжний дотик його руки промовляв до її інстинкту. Розум її був молодий, як і вона, але інстинкт старий, як людство, а то й старіший. Переживши юність тоді, як було кохання юне, цей інстинкт був мудріший за умовності, громадську думку й усе те, що виникло з бігом часу. І тому розум Рут мовчав. Ніхто не тривожив його, і вона сама не розуміла, яким могутнім покликом будив у ній Мартін бажання любові. А що він любив її, це було ясно, як день, і вона захоплено завважувала ознаки його кохання - блиск очей, тремтіння рук і незмінну барву збентеження, що проступала крізь засмаглість шкіри. Часом вона навіть ішла далі - зумисне розпалювала його, але робила це напівсвідомо і так боязко й обережно, що не тільки він, але й вона сама ледве чи здавала собі з того справу. Трепетом розкоші проймали Рут ці докази її жіночої сили, і, як справжня дочка Єви, вона з насолодою гралася хлопцевою мукою і дражнила його.
Німий з недосвідченості та надміру почуття, упадаючи коло Рут незграбно й ніби мимохідь, Мартін, однак, потроху прогресував в особистому зближенні з дівчиною. Коли він торкався її руки, їй було приємно,- і не просто приємно, а якось аж наче солодко. Мартін не знав цього, але бачив, що це не викликає в неї огиди. Руки їхні не часто стикалися, хіба при зустрічі й прощанні, зате коли вони лагодили в дорогу велосипеди, зв’язували книжки віршів, які брали з собою в гори, або разом вивчали ті самі вірші - рукам часом траплялася нагода доторкнутися одна одної. Не раз бувало, що її волосся торкалося його щоки, або, захопившись чарівними рядками, вони на мить притулялись одне до одного плечима. Рут усміхалася до себе - звідки бралося в неї це чудне бажання розкуйовдити йому волосся? А Мартінові, стомленому читанням, страх як кортіло покласти голову їй на коліна і мріяти з заплющеними очима про їхнє спільне майбутнє. Давніше на недільних пікніках у парках Шелмаунд чи Шутцен він отак клав голову на коліна якійсь дівчині і засинав спокійно й самолюбно, а дівчина, затінюючи йому лице від сонця, ніжно дивилася на нього і дивувалася з його великої байдужості до її кохання. Досі покласти голову на коліна дівчині була для нього найпростіша річ у світі, але ось тепер він відчував, що це неможливо. Проте в стриманості його залицяння і полягала вся сила. Завдяки цій стриманості він жодного разу не збудив тривоги у Рут. Їй, чутливій і скромній, і на думку не спадало, яка загроза криється в їхній дружбі. Несвідомо вона горнулась до нього щораз ближче, а він, відчуваючи зростання цієї близькості, хотів бути сміливим, і все не зважувався.
Але одного дня він зважився, коли, прийшовши до Рут, застав її в притемненій кімнаті - у неї боліла голова.
- Нічого не допомагає,- відповіла вона на його запитання.- А порошки доктор Гол заборонив мені.
- Я, може, допоможу вам і без ліків,- сказав Мартін.- Звісно, я не ручуся, але спробувати можна. Це просто масаж. Я навчився його сперш у японців. Ви, певно, знаєте, що японці чудові масажисти. А пізніше я бачив, як то саме, тільки дещо інакше, роблять і гавайці. Вони звуть такий масаж «ломі-ломі». Він часто не згірший за ліки, а іноді помагає й тоді, коли ліки безсилі.
Тільки-но його руки торкнулися її голови, як вона глибоко
