Сонячна машина - Винниченко Володимир
удно собі уявити? Правда? Га?
І дама, і вся юрба настромлюють на свої очі чудного чоловіка, і по їхніх обличчях, з яких ще не зійшли чари вітрини, починає грати непевна посмішка: божевільний чи п'яненький?
Доктора Рудольфа страшенно смішить цей усміх. Ах ви, бідолахи, ах ви, замацапурені малесенькі дикуни, що з виглядом вищості сміються з людини, яка не вірить у колосальну, містичну вартість металевого ґудзика від штанів солдата.
— Панове! Я вас дуже прошу запам'ятати собі: незабаром кожний із вас зможе мати собі скільки схоче оцих "дорогоцінностей". Чуєте? Але попереджаю: вартість їх буде така сама, як отого скла з вікна, розбитого на шматочки. Будьте здорові, мої панове, і хай вам буде добре без камінчиків і гудзиків од штанів!
Весело й мило похитавши головою, доктор Рудольф, не хапаючись, іде далі, а юрба регоче й проводжає його криками, в яких чується порада не заходити дуже часто в шиночки — в таку спеку це річ небезпечна.
Доктор Рудольф слухається поради й сідає на трамвай. Трамвай, безумовно, річ хороша й корисна в його господарстві. Де ж його перейти пішки такі величезні віддалення, на яких порозлазились кам'яні нарости міста. Нехай бідні комахи хоч на пару хвилин дадуть спочивок ногам.
Він увічливо й привітно уступає місце старенькому чоловікові, він може й постояти. Кондукторові дає за білет першу золоту монету, що попадається йому під руку, а коли милий смішний чоловік хоче відрахувати йому решту, доктор Рудольф, розуміється, спиняє його.
— Решти мені не треба Візьміть собі, пане кондукторе. І кондуктор, і пасажири вражено зиркають на щедряка, який, одначе, виглядом своїм не робить враження мільярдера.
— Хутко, пане кондукторе, ні плати, ні решти взагалі нікому не буде треба Запевняю вас. Не вірите?! Га?
Ну, ясно — ненормальний. Кондуктор, звичайно, користуватись цим не може й з уважним, співчутливим виглядом подає "багачеві" решту. Доктор Рудольф весело сміється: йому не потрібні гроші, пан кондуктор сміливо може лишити ці круглячки в себе А, зрештою, розуміється, коли кондуктор не хоче, можна забрати їх.
Милі, бідні дикуни пильно поглядають на чудного чоловіка. Подумайте собі: він сумнівається в містичній вартості солдатського гудзика. Ну, поглядайте, поглядайте, це так натурально й необхідно для вас.
— Що, пане кондукторе, трудна ваша праця? Особливо в таку спеку?
Пан кондуктор обережно й ввічливо згоджується з чудним пасажиром.
— Ви, розуміється, пане кондукторе, не з приємності відривати ці папірці працюєте. Правда?
Пан кондуктор неохоче посміхається: він хотів би знайти на світі такого чоловіка, який із приємності захотів би роками щодня з ранку до вечора тільки те робити, що відривати папірці й роздавати їх людям.
— І не знайдете, дорогий пане кондукторе, не знайдете. Адже, наприклад, далеко приємніше оце взяти та поїхати в ліс, лягти на траві лицем до неба й мружитись на сонце. Га?
Кондуктор знову посміхається — добре тому лежати, у кого їсти є що.
Доктор Рудольф раптом із надзвичайною увагою й зацікавленням вслухається в слова пана кондуктора, немов у бозна-що нове й мудре.
— Стоп, стоп! Як ви сказали, голубчику? Як?! Коли б чоловік мав що їсти, то хто ж би міг його вдержати на цій каторзі? Так?
Пасажири теж посміхаються, швиденько перезирнувшись між собою Кондуктор, як дитині, якій роз'ясняють, що дощик падає від того, що набігла хмара, ще рач підтверджує, що всі люди мусять працювати, щоб їсти.
Кумедний чоловік несподівано в захваті зачісує обома розчепіреними руками волосся й ясно, одверто озирає весь вагон. Йому, видно, хочеться сказати всім щось надзвичайно радісне, важне, те саме, що п'янить його очі, але він стримує себе, швидко підводиться й виходить із вагона. Але раптом вертається й сильно б'є по плечу кондуктора:
— Пане кондукторе, незабаром ви матимете що їсти. Чуєте? Незабаром кінчиться каторга Бувайте здоровенькі, голубчику!
Кондуктор і пасажири з жалем і посмішкою проводжають очима бідного калікуватого чоловіка.
А бідний каліка, шкандибаючий, пітно вогкий, п'яно блискаючий безупинним, тріпотливим, кричущим захватом, не може знайти собі місця в свойому маєтку. З вулиці у вулицю, з юрби в юрбу, то ліфтом летить на башту повітряної дороги й несеться в металічно-шипучому вагоні над морем палаючих спекою дахів, укритих, як бородавками, димарями: то прожогом пірнає в підземні вогкі тунелі і з залізним ляскотом та гуркотом жене під Берліном; то знову виливається краплиною юрби в затінені, важкі, задушливі канали вулиць. Але скрізь, де він є, бідні дикуни ставляться до нього однаково: з посмішкою вищості, з здивуванням, жалем і сміхом. І скрізь, де він є, він ставиться до бідних дикунів із жалем, з любовною іронією й лукавим, стримано обіцяючим захватом.
За містом, де кінчаються небошкряби й починаються квартали вілл, сонце знову приймає його в свої обійми, знову палко цілує в розхристані груди, в напівзаплющені ніжні повіки очей.
Кондуктор сказав: минулої неділі підгородні залізниці та повітряні товариства видали більше, ніж вісім мільйонів білетів за місто. Вісім мільйонів бідних дикунів-каторжан вирвалося із своєї каторги на побачення з найближчими родичами: деревами, птицями, комахами. І сонце-мати всіх їх разом цілувало: і благосно-мудрих зелених стоянів, і рухливих, вільних літунів, і бідних заморених ходунів із залізобетонових печер. І бідні, заморені, отруєні ходуни з виразом вищості, вибачливості приймали поцілунки своєї матері.
За віллами поле й ліс. Жита мудро шелестять сивими колючими вусами, женуть золотисті хвилі з краю до краю, безупинно схиляючись перед сонцем, любовно й побожно приймаючи його пекучу животворну ласку.
Ліс розклав під ногами зелений килим, прикрив килим узорами тіней, а на тінях порозкладав купки людських тіл. Повно їх там, кишить ними старий ліс, дзвенить голосами, сміхом, радістю втікачів залізобетонових печер. Все, що можна, поскидали вони з себе, порозвішувавши на кущах і гілляках свої наївні ганчірочки, несвідомо тягнучись стати ближче до забутих родичів. Білі, червоні, рожево-жовті, тілесні плями перисто, крикливо миготять серед спокійної, мовчазної зелені.
Тут доктор Рудольф цілком задоволений своїм маєтком. У зубах травинка, в очах п'яна радість, у ході певність хазяїна.
На галявинці біля самої стежки в густій буиностебловій траві із шовковистою мітлицею лежить парочка, сплівшись голими руками Коли б вона так розляглася на вулиці залізобетонових казарм, її моментально арештували б і відвели б у поліцію або в лікарню для божевільних. Але тут цілком інші закони й звичаї, ніж там. І парочка просто, ясно, рожево від поцілунків, сонця й духу трави дивиться на доктора Рудольфа. І не помічає в його постаті нічого чудного, як помітили б неодмінно там, і не посміхається з його п'яної посмішки, з роз-чучвереного волосся, і не дивується, коли шкандибаюча розхристана постать із травинкою в зубах зупиняється проти неї й любовно, просто, як з давно давно знаними любими приятелями, забалакує:
— Знаменита погода. Що?
— Надзвичайна!!
— А ліс? Га?
— Чудовий!!
Парочка сміється, і гола рожево-зелена від тіней жіноча рука пустотливо обнімає чоловічу розкудовчену голову й кладе на траву, накривши її своїми грудьми.
А доктор Рудольф радісно шкандибає далі: молодці каторжани — все ж таки вони не зовсім загубили там, у печерах, родинні почуття.
Ліс, наспівуючи про себе свою, йому тільки чутну, мелодію, в такт їй похитує головою. Плями сонця поприлипали до стовбурів і солодко мружаться. Кора сосон, як риб'яча золота луска, млосно випускає медові краплинки живиці; жовтогаряча, червона кора, як волосся одної прекрасної дикунки, що молиться на солдатські гудзики. О, ця зовсім забула своїх родичів, ця не обніме голою рукою й не покладе на зелене лоно землі голову коханого, не повісить на кущах свої людські ганчірочки, поскидавши з себе залізобетонові приписи та закони.
Доктор Рудольф лягає в траву на саме сонце й заплющуь очі. Дзвенять мухи, дзвенить сум і ніжність, граь невтримна, буйним фонтаном, іскриста радість, цілує пекучо, благосно Велика Мати.
***
Золотисто-кучерявий, розпарений духотою, з дитячо-червоними устами стоїть Фріц під дверима червоного салону. У високому, врочисто-строгому коридорі затишно, тихо й темнувато від позатягуваних зеленими густими шторами вікон.
За дверима чути тиху балачку. Один голос низько-контральтовий, спокійно-владний; звуки ного викликають уяву гордої, ніжно-білої шиї, від погляду на яку стає солодко-тужно. Другий — непокійний, влазливий, притишений. Чого такий притишений? Чого так притьмом треба було бачити князівну.
Фріц тихенько надушує на двері. Зарані й постійно наготовані до цього, вони безшумно трошки відчиняються. У щілину видно жіночу, круглу, поштиво зігнуту спину графа Адольфа й плескувату потилицю з рудявим чубом. За нею непорушну, рівно застиглу червону пляму волосся.
— ...ваша світлосте... дуже треба... загроза... бу-бу-бу... пан президент... ваша світлосте...
Червоно-золота пухнаста пляма трошки ворушиться, і з за неї металічним контральто виразно чути:
— А це конче потрібно?
— Шув-шув-шув... пан президент... ваша світлосте... Союз Східних Держав...
— Нарада має бути в Лондоні?
Потилиця швиденько киває й знову таємничо бубонить, шелестить, воркоче, схиляється то праворуч, то ліворуч.
— Значить, ви певні, що дійде таки до війни?
Потилиця рішуче киває й жде. Чорт би її взяв, закриває все лице князівни. Вмить червоне волосся підводиться догори, з за потилиці сходить, як із-за скелі місяць, рівно-біле, строге, з великими зеленими очима лице. Але потилиця моментально схоплюється й знову закриває його собою.
— В такому разі, графе, я згоджуюсь прийняти пана Мертенса. Але під умовою, що про цей візит абсолютно ніхто, крім нас трьох, не буде знати.
Спина графа робить рух.
— Стривайте, пане графе. Візит, підкреслюю, має бути ціл-кон конфіденціальний. Я не хочу, щоб пан Мертенс через нього рискував своїм, моїм і багатьох людей життям. Доля лондонської біржі повинна бути для нас осторогою. Навіть у цьо-му домі ні одна душа не повинна знати про цей візит. Отже, коли можете й обіцяєте так зробити, я згоджуюсь: завтра о дев'ятій годині вечора.
Граф Адольф низько вклоняється: і може, і обіцяє так зробити.
Фріц тихесенько причиняє двері й навшпиньках швидко відходить од дверей.
"Завтра о дев'ятій вечора! Завтра о дев'ятій вечора! Завтра о дев'ятій вечора!"
Рожево-золотистий Фріц спирається об стіну — в нього чудно пом'якли ноги й під грудьми стало тісно-млосно.
— Фріце! Що з вами?! Вам погано?
Фріц швидко розплющує очі: вся в білому з голови до ніг, наче в піні, стоїть перед ним графівна Труда. Пе
