Сонячна машина - Винниченко Володимир
го немає. Нарада дуже серйозна, екстрена й таємна. Через те кожний із дорадників говорить із дуже значним виглядом, неголосно, страшенно подовгу й надзвичайно не до речі.
Пан президент, наставивши на міністра торгівлі сідлаєте чоло, як бик роги, пильно, не кліпаючи, дивиться на його жеманні, підмальовані уста, з яких слова виходять навшпиньках, як балерини з-за куліс, і нічого не чує.
Справа, властиво, давно ясна: треба йому, Фрідріхові Мер-тенсові, взяти та й явиться завтра в Об'єднаний Банк. І моментально вщухне паніка, скрутиться спекуляція й усі папери стануть у свою норму, як солдати, коли приходить офіцер. І не треба вигадувати ніяких хитромудрих комбінацій.
Але він, розуміється, нікуди не поїде. Вдень хотів їхати, як розсердився на ту дурну отару овець, а тепер байдуже. Вранці, як Вінтер подав ту бандитську оповістку, навіть серйозно розлютився. А тепер тільки нудно й досадно. От і ці дорадники, очевидно, теж вірять у його "деспотизм", "монархізм", "свавілля". Вірять, що його треба страшенно берегти, бо, не дай боже, уб'ють — і все піде до загину.
Наївні люди! Що значить одна людина в тій велетенській системі, яка охоплює всю земну планету тисячолітніми, врослими в шкуру людства зв'язками й законами? Що він, Мертенс, у цій колосальній машині, яка обснувала всю землю мільйонами гонових пасів, яка позрушувала суходоли з суходолами, країни з країнами, місто з містом, нехтуючи всякі державні кордони, раси, нації, релігії, історії? Що таке Німеччина в цій машині? Складова частинка, яка без цілого так же може жиги й функціонувати, як вийняте колесо без цілою апарата. А він, Мертенс? Малесенький гвинтик, тонесенька волосинка з товстелезної линви. Ну, висмикнуть її, цю волосинку. Та що з того?
Бідні, дурненькі фанатики! "Зажерлива політика, катастро-фальна війна". Ніби він, Мертенс, та ще декілька окремих "деспотів" із зажерливості постановили провадити таку політику, і так по глаголу їхньому й діється. Бідним дурникам і не видко, що ці "деспоти" — тільки безвольне, сліпе знаряддя вищої волі, фатальної конечності, що ця вища воля крутить і командує цими "деспотами" так само, як і тими "рабами", що бунтуються он там.
Міністр торгівлі робить жеманний словесний пірует і закінчує свою промову:
— Отже, мені здається, пане президенте, що це єдиний вихід із даної ситуації.
Пан президент на цей вихід нічого не відповідає й дас слово райхсканцлерові. Райхсканцлер зітхає, сумлінно збирає всі аргументи й береться за роботу. На його думку, питання треба розбити насамперед на три категорії...
Пан президент наставляє тепер на канцлера сідлаєте чоло, так само мовчки, важко й кам'яно слухає його ділову, грунтовну промову й так само нічого не чує.
"Зажерливість!" Яка, властиво, є колосальна кількісчь ідіотів! Напевно ж мільйони людей думають про нього, Мертенса, що він із зажерливості провадить свої справи, із зажерливості руйнує дрібніший капітал, із зажерливості не дає робітникам надмірно високої платні, із зажерливості стоїть за об'єднання світового господарства й фінансів у одному центрі, бажаючи, мовляв, експлуатувати східні країни. Все з зажерливості! А того й не подумають, що на якого ж біса йому таке колосальне багатство? Та він же за нього міг би купатись у найбільших розкошах тисячі літ. Навіщо Штіфелеві, Айхенвальдові, Бравнові, Петерсові, тисячам мільярдерів і багачів їхні багатства, коли вони й тисячною частиною їх не користуються? Коли для багатьох воно є вічне джерело всяких клопотів, неприємностей, страждання, коли цей "деспотизм" є для них тяжкий хрест, фатальний обов'язок? Значить, є якась інша сила, що вимагає цього?
Але, коли одного-другого з таких нещасних "деспотів" людська дурість бомбою розриває на шматки, мільйони ідіотів вважають це безглуздя за акт справедливості.
А тим часом ці самі мільйони вічно потребують деспотизму. Деспоти не родяться — їх робить і творить юрба. Вона хапає підсунуту збігом обставин звичайнісіньку людину, як глину, мне її, тре, розтягає й нарешті виліплює те, що їй хочеться. І, зліпивши із звичайнісінької людської глини ідола-деспота, вона вимагає від нього всіх ідольських деспотичних рис. Ідол (монарх, герой, вождь) мусить бути надзвичайний, одмінний від усіх, неподібний ні до кого, вищий за всі людські норми, приписи, інстинкти, вищий за жалість, любов, сльози, мусить бути якоюсь потворою з професійною жорстокістю ката, лицемірством попа, безпомильністю рахівничої машини. Ця потвора мусить по коліна брьохати в пролитій ним людській крові й з тихим усміхом або з апостольським пафосом обіцяти перетворити цю кров у нектар для будучого людства. І коли та кров і ті трупи починають занадто смердіти, юрба скидає ідола, топче його, плює на нього й метиться на ньому за кров, за все те, чого сама вимагала від нього А через якийсь час знаходить іншу глину і знову ліпить, і знову падає перед новим ідолом до нового бунту, до нових ешафотів, гільйотин і бомб. Вічний закон життя й вічні прояви його.
Райхсканцлер витирає піт і приступає до другої категорії питань.
Пан президент одкидається на спинку фотеля й заплющує очі. Яке щастя було б кинути це вічне напруження, цю божевільну роботу машини, цю каторгу багатства, влади, "деспотизму"! Забитись би куди-небудь на дикий, пустельний берег моря, оселитись у лісі, в печері, поскидати з себе всі людські одяги, всі ярма й пута, лежати на теплій скелі, слухати пульс моря й бути вільним, простим, самим собою. Він же так страшенно скучив за самим собою! Він же так давно не бачився з собою, справжнім, дійсним собою.
До кабінету нечутно прокрадається Вінтер і з листом у руці обережно й нерішуче прямує до пана президента. Пан президент розплющує очі на рип його кроків і мовчки жде.
— Уклінно прошу вибачити, пане президенте. Граф фон Елленберг просить негайно передати вам цього листа.
Пан президент швидко бере листа, нетерпляче розриває й. хмуро водить по ньому очима. Дорадники й Вінтер непорушно, мовчки сидять і слідкують за цегляно-червоним, пітним, квадратовим лицем. І бачать, як умить воно оживляється, набирає знайомої сили, енергії.
— Прошу зараз же провести графа Елленберга до малого кабінету. А вас, панове, прошу провадити далі нараду без мене. Я покину вас на декілька хвилин.
Вінтер, низько перегнувшись, відступає задом кілька кроків і вислизує з кімнати, а пан президент, жваво підвівшись, з листом у руці прямує направо до дверей малого кабінету. По дорозі він зупиняється й знову перечитує записку. Так, він не помилився, граф Елленберг має докласти приємну звістку про її світлість. "Приємну" — навіть підкреслено.
Граф Елленберг уже жде посеред малого кабінету. Він стоїть із скромною гідністю й стриманою радістю в сірих потуплених очах. Панові президентові він уклоняється поштиво, але ж із тою самою скромною гідністю. І зараз-таки тихим голосом, із потупленими очима докладає панові президентові, що її світлість принцеса по довгій розмові з ним, графом Елленбергом, виявила своє високе бажання...
Тут граф Елленберг робить зовсім невеличку паузу, від якої пан президент, одначе, нетерпляче хмурить брови.
— ...виявила високе бажання скласти візит панові президентові. І то сьогодні, оце зараз.
Граф Елленберг скромно підводить очі й уперше бачить, як цііляно червоне лице пана президента робиться жовто-сірим, наче стара кістка, а вуха блідо-синіми.
— Як?! Сама перша?! До мене?!
І голос тихий, зляканий, хрипкий.
— Так, пане президенте.
— Без коронки?!
— Без коронки, пане президенте.
Властивість усяких чудес і надприродних явищ, як то вже давно зауважила народна мудрість та святі писання, є в тому, що чоловік од чуда ціпеніє, стовпіє й падає ниць. Пан президент ниць не падає, але будучи хоч і великим, та все таки чоловіком, ціпеніє. Правда, пан президент ціпеніє всього на якийсь мент. Потім кров йому шугає в жовто сіре лице — і воно робиться ще червоніше, як було.
— Та як же це сталось?! Через що?!
І голос уже знову гиркаючий, вогкий, з бризками радості, шо з усіх сил рветься з загати.
Граф Елленберг знову скромно опускає очі додолу. Сталося це через те, що він, граф Елленберг, узяв на себе відвагу вияснити п світлосії всю величезну шкоду для Німеччини від стриманості її світлості її світлість була така милостива, що вислухала його аргументи, довго вагалася, рішуче відмовлялася, потім знову дозволила йому промовити до неї, і нарешті голос любові до батьківщини переміг усі перешкоди, і її світлість, одкинувши всякі етикети, всякі умовності, маючи на увазі тільки добро загалу, рішилася на цей величний крок, який починає знову епоху в історії Німеччини.
Пан президент кладе обидві руки на плечі графа Елленберга, сильно надушує їх, мовчки дивиться в лице графові, голосно сопе носом і раптом мокро-міцно цілує його в щоку.
І зараз же, відірвавшись губами й руками, швидко відходить до столу, сідає й без ладу починає перебирати складені старі папери Потім умить гатить кулаком по столі, схоплюється, обертається до графа Елленберга і, блискаючи загорілими опуклими очима, піднявши всі загати, пустивши всю повінь радості, буйно гиркає:
— Параду! Королівську зустріч! Салюти всіх гармат! Скликати всіх міністрів, депутатів, увесь Берлін!
Граф Елленберг, скромно сяючи, дозволяє собі завважити панові президентові, що салюти всіх гармат можуть внести занепокоєння в населення, особливо під цей напружений момент. Пан президент моментально згоджується, радісно, бурно обливаючись потом, згоджується. Добре, салютів не треба. Але грім музики. Армію музиків! Килими на всю алею від воріт до палацу! Вишикувать усю гвардію!
Ех, чому вони живуть у цій прозаїчній, сірій Європі, де неможливо виявити грандіозних змахів душі в фарбах, у звуках, у величезних масах живого й мертвого матеріалу!
Нарада, розуміється, розпущена. Які там у біса тепер наради, коли королева світу має ступити своєю ногою на поріг його вбогої халупи? Про що тепер радитись?!
Порозчиняти всі вікна! Повпускати всі вітри неба й землі, всі бурі, блискавки, громи. Гасайте, вихруйте, справляйте танець скаженої радості! Зустріч королеві Землі!
Що?! Не вистачає килимів у палаці? А в Берліні?!
Килимів у Берліні вистачає Широченна алея, всі сходи палацу вкрито різнобарвними пухнатими смугами тканин. Де
