Листя землі - Дрозд Володимир
І побрели ми, куди очі бачать, щастя-долі шукать. Так пойняв я на власній шкурі, що поліція, військо, уряд, а з ними й цар — за багатих, а не за нас, сіряків. І яни усі, хто на наших шиях сидить, хто поганяє нами, — сила.
І казав Устим, син Мартина Волохача, людям пакульським, що вечорами на дворище Уляни Несторки сходилися:
— А коли пойняв я, що яни сила, пойняв і друге: супроти сили, щоб її побороть, ще більша сила потрібна. Бо тольки сила може переважити силу, се я знав з дєтства. Але де та сила, що може перемогти їхню силу, я не знав. Бо розповзлись усі ми, хто в поліційній часті відсиджувався, у різні боки, як миші, тольки Оксана моя і лишилася зо мною. І прибрели ми з Оксаною до Києва, найняли хатинку над яром, серед таких, як самі, босаків, і став я підробляти у пекарнях, а далєй — вантажником на залізниці, а далей — у майстернях залізничних. Оксана ж моя по багатих квартирах чорну роботу робила — прала та мила підлоги. І пойняв я, що і в містах великих робоча людяка — вічний раб, худобина, од якої одне вимагається: робить і робить, поки не впаде яна в борозні. Але туточки, в Києві, уперше почув я про комітети ремісничі, про сходки і про страйки. І пойняв я тут, що єдина сила, яка супроти властей спроможна постоять, се робоча людина, якщо вона у гурт міцний згуртована. Бо нас, босаків, сила-силенна, а багатих менєй, хоч і військо за ними. І коли я зазнайомився ближчей з тамтешніми людьми, підійшов один робітник до мене і на отаке ось, як у нас із вами, зібрання закликав. І були там розумаки, які знали, як робочій людині діять, щоб рабом вічним не буть. Од них я уперше дізнався тади, що є люди, одною думкою, одною волею згуртовані, і звуться вони — соціал-демократична робітнича партія, і ся партія за робочий люд.
І ще я од них почув, що тольки озброєною рукою робоча людина свого доб'ється, бо ніхто з багатіїв добровільно нічим не поступиться. Кулак робочий, мозолястий — ось наша сила, і правота наша, і правда, але ще луччей, калі в тому кулаці щось надьожне є. І скоро переконався я остаточно, що се так. Бо випало мені бачить, як тисячі робітників відмовилися працювать, зайняли депо залізничне, на колії лягли, щоб машини зупинить. Власті викликали полк солдат, а робочі люди кричали до них: "Ось наші груди, стріляйте, луччей померти, аніж так жить!" І за наказом командирів солдати стріляли в робітників, і в їхніх жонок, і в дєток їхніх. І забили багатьох до смерті, і багатьох поранили. Се в Києві було, а не десь у краях далеких. І, бачивши таке, я ще болєй упевнився, що супроти сили потрібна сила, а не слова, озброєна рука робоча потрібна, інак усі ми трупами ляжемо, а свого не доб'ємося. У кого сила, того й правота у сьому світі — така наша правда, іншої буть не може, так жисть учить, ї вже серед нас, робітників міських, багато люду, що готовий із зброєю в руках виборювать для себе життя вільне і сите. І треба, щоб і в селах такі люди були, щоб усе більше їх ставало під наші прапори, бо доля у нас спільна, що в міської робочої худоби, що в сільської, усі ходимо в ярмі, і так до ярма звикли, що не завжди й відчуваємо його на собі. І мусимо єднатися, бо так на прапорі нашої партії написано: пролетарі усіх країн, єднайтеся. Іншими словами: бідні люди усіх країв. І не тільки єднайтеся, бо самого єднання замало сьогодні, а озброюйтеся і вперед ідіть, на бій за краще життя, за соціялізм.
І щораз більше пакульських людей сходилося до хатки Уляни Несторки послухати Устима, сина Мартина Волохача. І казав їм Устим:
— А коли об'єднаємося ми, бідні людяки усього світу, і ярмо скинемо, жертв не лякаючись, бо жодна боротьба без жертв не обходилася, і усіх, хто супроти нас буде, кулаком озброєним з лиця землі зметемо, інакше житимем, як досюль жили. Робітники в містах працюватимуть по вісім годин, а земля належатиме народу, не панам та підпанкам, як тепер. Не стане начальства над нами, бо й без начальства кожен знатиме, як йому жить. І не буде ні багатих, ні бідних, а будуть усі рівні. І ніхто ні перед ким шапки не ламатиме, як тепер, і колін не гнутиме, бо не буде білої і чорної кості, не буде панів і слуг, а скрізь пануватиме правда та справедливість. І всі будуть вільні, не стане кордонів між державами, як тепер, а вся земля буде для людей простих од краю до краю, і все їхнє буде, що на землі. І будуть школи та ніверситети відкриті для всіх, і стануть наші діти та онуки грамотними людяками, книги і газети читатимуть, а не так, як ми з вами, що ледве розписатись уміємо, а багато хто только хрестики ставить. І буде земля суцільним садом, а ми в тому саду — наче бджоли на квітах, жисті новій радіти…
— Дак се ж чи не та земля Горіхова, яку нам Нестор Семирозум заповідав і яку я шукав тяжко по світу, матку, жонку і дєток своїх згубивши! — голосно озвавсь від порога Гаврило Латка, що досі мовчав з вечора у вечір, люльку смокчучи.
І відповів йому Устим так:
— Що таке Горіхова земля, не чув і не знаю. А те, про що вам розказую, як про завтрашню нашу жисть щасливу, зветься соціялізм. А придумали його для нас, робочих людяк, великі розумаки. Так мене вчителі мої в місті навчали, і навчаю я вас. І так співається в пісні робітників усього світу, а сільські босаки — той же пролетаріат, тольки на землі: "Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов, кипит наш разум возмущенный, на смертный бой вести готов. Весь мир насилья мы разроем до основанья, а затем мы наш, мы новый мир построим, кто был ничем, тот станет всем". А як назвать той новий світ, се вже людяки, які тади житимуть, придумають без нас. Покуль старий треба розрушить, щоб і сліду не лишилося, тади далєй думатимемо.
І навчав Устим, син Мартина Волохача, пісні робітничої селян пакульських, і співали вони упівголоса в хатці Уляниній, на хуторі Несторовім. А як сходилося більше люду і збиралися в світлиці, то й Уляна підспівувала, бо голос мала і співать любила. І тривожили душу її грізні слова пісні нової. І думала вона про одне: що чекає дітей її завтра? Бо пам'ять про долю Марії, сестри Опанасової, жила в ній з молодості.
Калі ж хто чужий до них незвано забредав, яни за карти хутчіш хапалися. Се я пам'ятаю. Сиджу в батька на колінах в Уляниній хаті, дядьки гомонять, а се в неділю серед дня було, а може, в празник який. Тут хтось у вікно виглянув і каже: "Власть іде". Аж заходить чалавєк у поліцейській одежі, з шаблею при боці, се я добре запам'ятала. Заходить той чалавєк, а дядько Устим моєму батькові картами по носі, по носі, аж я заплакала, батька шкода стало. А той чалавєк із шаблюкою сміється: "Што, проигрался, хохол? Терпи!" А як йон за поріг, дак дядьки знову гомонять да пєють, гомонять та пєють. Матка покійна сварила батька: "Се вже знову на спєвки до Устима?! Вилізуть яни тобі боком!" Аж так і получилося.
А я ще хлапак зовсім був, як ходив Устима слухать. З Яковом Литвином на цегельні рабів, а йон мені й довіряв. А тади як нагнали війська в село і частували нас усіх нагаями, і мене, аж кров бризкає, а Данило Галай з губернії зуби скалить: "Что ж это ты "Интернационал" свой не поешь? Не жалейте его, хотя и молод годами. "Французскую болезнь" только так и излечивают". Се йон так про "Інтернаціонал", якого Устим нас навчав. А в двадцятім годі денікінці в Пакуль зайшли. А ми ж уже тади сякий-такий клуб зліпили і піяніну з помістя Журавських перевезли, і Марина, дочка управителя Штоми, яка в Журавських росла, калі не стало Штоми, нас навчала на піяніні грать. І вже ми "Інтернаціонал" так виспівували, аж шибки дзвеніли. Се вже і я з молодняком займався трохи, бо я з дєтства в півчій, на криласі, і камертон чую, як голос своєї жонки, а з голосу жонки своєї я читаю, про що вона і завтра думатиме. Дак денікінці — ті інакше, ті нас шомполами по пальцях "Інтернаціоналу" навчали, у дєвок наших і кров з-під пальців пирскала. А як заганяли нас уже в колгоспи, забрали у мене і коня, і корівку, і птицю, де яка. А весна, а голод зуби скалить, треба зорать та засіять, думаю, хоч грядку коло хати, бо дєтки мої перемруть і ніхто не зглянеться, така житуха настає. Дак ми з батьком моїм шлеї на плечі і волочимо плуга по городу, а жонка моя за чепіги взялася. Волочимо ми плуга, а в мене душа така, що я, працюючи, неодмінно мушу щось мугикать, тади й робиться луччей. Дак я волочу в парі з батьком плуга по городу і мугичу: "Вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голоднйх и рабов, кипит наш разум возмущенный, на смертый бой вести готов…" Бо я сюю пісню досюль люблю, жонка сміється, що й курей скликаю на мотив її. Я мугичу, а батько мій старий і собі — другим голосом. А сусіда мій, знаєте, що за сусіда в мене був, Дем'ян Тхорик. А йон через межу кіньми орав, йон уже був у колгоспі начальником. Дак йон і написав куди треба, тади багато хто грамотником об'явився, що ми плуга тягли і співали "Інтернаціонал", знущалися з пролетарського гімну. І дали нам з батьком по п'ять годочків. Дак батько і не вернувся, пропав на Біломорканалі. Як закурюю теперечки "Біломорканал", завжди його згадую. А я перед війною прийшов і досюль викашлюю.
Се-бо я знаю, бо я хоч і далека, а родичка доводилася Дем’яну і трохи його гляділа, бо не було кому на старості і кухоль води подать. Дак помирав йон і каже мені: "Позви-бо, позви Олексу Коршака, бо не можу я вмерти, покуль йон до мене не прийде, як на вугіллі лежу". Тади я ж до тебе ото й приходила.
Ходив я до Дем'яна, як йон помирав, ходив. Плаче йон і гомонить: "Сучий син я, Олексо, се я про "Інтернаціоналку" на тебе й батька твого написав, і страждав ти безневинно через мене, а батько твій і жисть тамочки поклав. Прости мені, калі можеш". Дак я йому й одвічаю: "За себе я простить можу, а за батька мого, і за всіх пакульців, на яких ти писав, і що ти потім німця з хлібом-сіллю на околиці стрічав, і про людяк луччих німцям нашіптував, се тобі Бог судія і совість твоя". Грюкнув дверима та й пішов.
Того ж таки вечора йон і помер. А як помирав, кричав дуже. Забудеться наче, а тади очі розплющить, скинеться, як риба на сковороді гарячій, і репетує: "Олекса Коршак мені відпустив, а остальні людяки до чортів у казан із смолою гарячою мене волочать!" Дак я йому так казала, хоч і родак мій далекий йон: "Ранєй треба було гріха на душу бояться…"
Бо живемо так, наче вічно жить будемо, мало хто тепер про останню годину свою задумується.
Того вечора з'явився в Пакулі новий учитель Микола Гриневич, а привезла його сама пані Дарина.
