Листя землі - Дрозд Володимир
І страшко мені на те лице пооране дивитися, і очей одірвать не можу, бо я тади ще й не знала, що такеє любить, та й мало хто з нас знав, за кого батько-матка оддадуть, ото й доля твоя, ото й любов.
А Оксана, се правда, любила Устима, ой любила…
Оджнивували Волохачі, снопи з поля звезли. І молотив Мартин із старшим сином Устимом у клуні. І сказав синові Мартин: "Буду женити тебе, Устиме, сьої осені, досить табє майовать. Зашлемо сватів до Насті Тхорикової. Дєвка справна до роботи, і сім днів поля доброго батько за нею дає, я вже гомонів з ним, і вола, і теличку". Опустив Устим ціпа і мовчав довго, далі мовив несміло: "Дак не люблю я її, батьку". — "Поживете — злюбитеся. І я твоєї матки не любив, як женився. Зате Волохачі теперечки не останні хазяї в Пакулі, а з Настиним приданим ще додасться". Нічого не сказав на те Устим. І до сутінків гупали вони в два ціпи, словом не перекинувшись. А як прийшли до хати вечерять і поставила Килина перед чоловіком миску з галушками, мовив Мартин: "Сідай, Устиме, зі мною до столу, бо мужик скоро будеш, а не хлапак. А ти, жонко, до свадьби синової готуйся, щоб було що їсти і пити, щоб бачили людяки — у Волохача гуляють, а не в злидня якого". І сів Устим до столу, і черпав він з одної миски з батьком. Тремтіла ложка в руці його, як ніс до рота, і юшка на дошки стола, воском натерті, крапала.
Відлетіли іволги та клекотні в ирій, гуртилися ластівки, щоб у далеку дорогу рушать, стелили льон у лузі під Страхоліссям і мочили коноплі в Студениці, Білорічиці та Синявці, як прийшли свати до Дем'яна Тхорика. А були старостами люди поважні в селі: Федір Канабас, Степан Цебекало та Матвій Мохнач, сусіда Волохача. Прийшли старости на подвір'я до Дем'яна Тхорика, забили в бубни. Вийшов на ґанок Дем'ян. І Федір Канабас почав так: "Ходили полювальники по Чорному лісі, за болотом Замглай, за лугами Сиволозькими. І сполохали полювальники вашу голубку та нашого сокола. Голубка полетіла з Чорного лісу та сховалася у вашій хаті, а сокіл наш зажурився. Дак чи дозволите зайти до хати вашої і пошукати голубку?" Уклонився Дем'ян, запросив гостей до хати. І Дем'яниха низько вклонялася, а Настя піч колупала. І сіли старости до столу, і пов'язала Настя рушники. А скоро після Другої Пречистої, свята храмового, і весілля гуляли. "П'ятниця — починальниця, а субота — коровайниця, а неділя — розмай-коса, а понеділок — загуби-краса, а у вівторок горілочку пити, а в середу кінці губити", — співали жінки, що шишки пекли. І як ходила молода з дружкою по селу на весілля запрошувати, заточилася на кладці через річку Синявку, шубовснула у воду і шишки у вузлику намочила. І казали люди старі, що се погана прикмета. А як наряджали гільце у молодої, упало гільце соснове, квітками та стрічками заквітчане. І казали люди старі, що не на добро се. А як одягав Устим перстень на палець молодої в церкві, випав перстень з рук його і покотився по долівці під ноги отцю Олександру, який вінчав. І казали люди старі: не жити їм разом. А ще дивувалися всі, що Устим на весіллі наче дерев'яний — за всі дні, од п'ятниці до неділі, не усміхнувся і слова до Насті не промовив, а тільки робив усе, як дружки й бояри йому підказували. А як прийшли до молодої і танцювали хлопці та дівчата в дворі, і Оксана, дочка Уляни Несторки, прийшла не кликано. І помітили люди, хто ближче до молодих стояв, уже потім оповідали: як ступила Оксана, дочка Уляни Несторки, на дворище, свічка в руках світилки погасла. І довго не могла вона свічку запалити, усе сірники гасли, а до світилки співали: "Що то за ворона стоїть край порога?.."
Дак то вже людяки напридумували погодєй.
Як погодєй, як напридумували, калі сама я дружкою в Насті була і все теє бачила й чула.
Напридумували чи ні, а Оксана таки ж прийшла до молодої. Тольки ж не незвано, як людяки гомонять, бо кликала її Настя, кликала на весілля, дівували ж бо разом, хоч і на різних кутках виросли. Опосля сама Уляна розказувала: "Сидить моя дочечка в хаті, ридма ридає, а ще як молодого повз наше дворище до церкви повели. Долей схопилася, вбралась у що кращеньке, хустку мою квітчасту, в маках червоних, пов'язала, сміється, але од сміху її у мене мороз поза шкірою: "Я, мамо, на свадьбу! Людяки гуляють, а чим я хужей?"
Скольки годочків спливло, а мені й досі в очах, як вона витанцьовувала у дворі у Насті. Літала на крилах, а не танцювала. І хустка в маках червоних, що полум'ям горіла, на плечах. Танцювала так, наче музики тольки для неї грали.
А я ж тади в Устима за боярина був. Дак був Устим на весіллі як мертвий і з обличчя, і весь. Як ішли до церкви, ледве ногами перебирав. А як з'явилася Оксана на дворищі в Тхорика, бачу, одживає лице його. І очі вперше за багато днів засвітилися вогнем живим. І вже йон очей з Оксани не зводить. А як покликали вдруге до столу, де молодий, усі питають. Я по молодого, а Устим коло одвірка удвох з Оксаною, щось до неї хапком балакає, а Оксана з лиця біла-біла, як з хреста знята. І тади я подумав: щось має буть, щось має буть…
Дак, мо', і не без помочі твоєї, бо відки б Яків Литвин про се знав, як його На весіллі і близько не було.
З моєю поміччю чи без моєї, що тепер споминать, діло се давно минуще, уже тих людяк і на світі нема, уже й кісточки їхні зогнили.
Давно минуще, се правда, але такого в Пакулі не случалося ні ранєй, ні опосля.
Було що їсти, було що пити на весіллі у Волохачів. Повна хата людей була, ще й у садку столи стояли. І казали старші, поважніші люди: "Бач, який хазяїн Мартин, а поки не женився — злидар злидарем, на заробітках у Таврії пропадав. Повезло Дем'яну Тхорику, хоч і сам не босак, а в таке кодло дочку оддає. А що жених не вельми до Насті тулиться, дак се минуще. Одна-друга ніч у клуні, та й злюбляться. У старовину тольки так і було, що батько з маткою молодих зводили. І життя проживали, і порядку й статечності болєй було, аніж теперечки". І пили за молодят, і "гірко!" кричали. Але не цілував молодий молоду, лише для годиться губів її торкався під пильним батьковим поглядом. І сиділа молода смутна за столом весільним, але всі думали: вода камінь точить, так і життя спільне. І знову пили, а хто пити вже не міг, вибиралися з-за столів з напитками та наїдками, повзли під вишні та яблуні, щоб передихнути. Був день теплий, гожий, пора бабиного літа. А в дворі музики награвали без передиху. І молодь витанцьовувала, і старші намагалися не відстати, і дітвора між них скоком-перескоком. Хмільний весільний дух клубочів над Несторовим хутором, під горою Круковою. А гора в білому павутинні бабиного літа під ясним сонечком красувалася. Але не було на гулянні у Волохачів Оксани, дочки Уляни Семирозумихи, хоч і кликали її на весілля од роду нареченої. І питалася Уляна в людей, що мимо йшли з гуляння худобу порать, бо вже вечоріло, чи не бачили там Оксани її. І відказували люди, що витанцьовувала Оксана в танці шаленому на дворищі в Тхориків, а в молодого її не видко було. Усміхалася Уляна про людей: "За дєвками тольки око та око треба". Але тривожилася душа її.
Як стало смеркатись, підвелися весільні з-за столів, хто ще мав силу підвестись, і молодого з молодою розвели. І взяла баба Солоха, повитуха, на бабу-скалозубу білим, скуйовдженим волоссям з-під очіпка схожа, молоду за руку та повела стежкою до клуні. Слідом чеберяла баба Мокрина, якої боялися, бо шептуха, бо всілякі дання вишіптувала. За бабою Мокриною тюпачила баба Оришка, висока, худа, наче граблі, вона худобу по людях виходжувала. Баба Солоха несла під рукою біле як сніг простирадло, а баба Мокрина і баба Оришка — подушки, сінник та рядно. І зайшла молода з бабами до клуні, де вже тапчан дерев'яний біля стіни, стояв. І поклали баби сінник та подушки, перебивши їх навхрест, на тапчан дерев'яний, застелили білим як сніг простирадлом, а зверху постіль рядном застелили. Тричі перехрестила баба Солоха постіль, пошептала над постіллю молодих баба Мокрина, а баба Оришка сипнула в головах жита і зілля пахучого, що на нім тільки вона зналася. І мовила баба Солоха до Насті, що плакала, припавши чолом до одвірка: "Лягай, дочко". І вийшли баби з клуні, дмухнувши на свічку, що жевріла на лаві біля постелі. І прийшли вони до людей у дворі і сказали: "Ведіть молодого, молода його жде". Тоді озирнулися люди хмільні доокіл. "Де молодий?" А молодого не було ніде. І боярина, товариша Устимового, Федора Затирахи, не могли догукатися. Як забігали вже люди по садибі Волохачів, знайшли Федора Затираху під горіхом волоським, п'яного як чіп, язиком не володає, і не міг він сказать, де Устим, як не допитувалися. Казали потім люди спостережливі, що прикидався він п'яним, бо мало пив на весіллі. "Устиме, Устиме, де-бо ти?" — гукали весільні на весь куток, аж під Круковою горою відлунювало, але не могли догукатися. І впала Килина, мати Устимова, в чім була, і відпоювали її водою джерельною. І жартували люди, хто хмільніший та веселіший, що молодий давно біля молодої, попід стріхою в клуню проліз. І почеберяли троє бабів — Солоха, Мокрина та Оришка — знову до клуні, засвітили свічку, але сама Настя лежала на тапчані широкому, під рядном білим, до стіни обличчям одвернувшись. А вже ніч на землю опустилася. Тоді вивів із стайні свого коня вороного Мартин Волохач, чорний з лиця. І чули люди весільні, і всі хутірські, як загули вовки у нетрищах на Круковій горі, хоч давно не чувать було вовків у Краї. Лементом скумасним відповіли їм пси пакульські. Підскакав верхи Мартин Волохач до двору Несторового, а Уляна стовпом омертвілим біля воріт стояла, ніч слухала. "Де дочка твоя?!" — стьобнув голосом скаженим.
"Не знаю, де дочка моя, Мартине", — тільки й сказала Уляна Несторка. Ударив Мартин нагайкою дротяною по воротях Уляниних, довго ще слід рваний на дошках виднівся, як рана, розвернув коня і помчав риссю у бік Страхолісся, на шлях Чумацький, що до Мрина стелеться і далі, у світ широкий. А вовче виття з Крукової гори слідом за ним покотилося, як грім, що все даленіє.
І тверезішали люди весільні од думок та гадок тривожних, і розходилися по селу тихо, без пісень хмільних. І чути було, коли двір Несторів проминали, як ридма ридає у Дворі Уляна, а Гаврило Латка та син Кузьма словами пустими утішити її пробують.
