Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

Тарас дивиться, і невимовна радість охоплює його — з гілочки побігли паростки, свіжі, зелені паростки. Вона перебула страшну зиму, сніги, вітри, завірюхи і витримала, витримала все!

Сатангулі дивиться на неї, як на чудо. А Тарас, Тарас радий, щасливий, ніби одержав найдорожчий дарунок.

Вони обидва стоять якийсь час мовчки.

— Ходімо, Сатангуле, принесемо води та поллємо нашу вербинку, наше перше деревце. Воно витримало зиму, треба зберегти і від палючого літнього сонця пустині перше деревце!

Перше деревце в цій мертвій пустині!

* * *

Воно росте, перше деревце в мертвій пустині. Минають роки, і це вже зелена, чудесна верба. В її затінку можна посидіти. Вона виросла наперекір усьому, наперекір різкому підсонню пустині, сама однісінька.

Минають роки. У Тараса вже борода виросла, і голова полисіла, як у старого, і так, як і раніше, виводять його на муштру. Та, як і раніше, не скоряється його душа. "Караюсь, мучуся... але не каюсь!.." — написав ЕІН у маленькій саморобній книжечці. Тарас вписує туди нишком свої вірші і ховає її за халяву чобота. Як він стережеться, щоб, бува, хто не побачив цю "захалявну книжечку", бо досі заборонено йому писати і малювати.

Перевели в інше місце жорстокого Потапова. Помер старий комендант Маєвський, який усе-таки чим міг полегшував долю поета.

І раптом на гарнізонному подвір'ї затупотіли швидкі дитячі ніжки, забринів ніжний дитячий сміх, залунала жіноча привітна розмова.

— Дядю Горич! Дядю Горич! — кричить маленька кучерява дівчина і з розгону кидається на руки Тараса Григоровича.

— Справжній тобі Горич,— сміється ласкаво Тарас, цілує дівчинку і пригортає до себе.— Дружочку мій, Наталонько!

-т— Казку, дядю Горич, розкажи казку! — і дівчинка показує рукою на город, де розкинула зелені віти Тарасова верба.

Це маленька Наточка Ускова, дочка нового коменданта Іраклія Олександровича Ускова, який приїхав сюди з дітьми і з дружиною Ага тою Омелянівною. І Агаті Омелянівні^ Іраклію Олександровичу ще В.Оренбурзі, звідки вони їхали, розповіли про Тараса його знайомі і друзі; просили зробити те, що можна, для нього. Обоє Ускови, люди освічені і культурні, обіцяли і виконували тепер, як могли. Та найбільшим щастям для Тараса було в їхнім домі — діти. Увесь вільний час Тарас проводив з своєю улюбленицею, маленькою Наталочкою, яка, не вміючи ще вимовляти "Григорович", казала "Горич".

— Справді, мабуть, горе мені за батька,— всміхався Тарас.

От і зараз потягла вона його на їхнє місце — під Тарасову вербу,— а там уже чекав на них городник Сатангул з своїм братиком і сестричкою, маленькими чорнявенькими казашатами, і приятель Тараса, його земляк з України, рядовий Андрій Обеременко.

— Казку, розкажи казку, дядю Горич.— Наталочка маленькими рученятами ніжно гладить Тарасову бороду.

Він уже багато розповів Наталочці "казок" — спогадів про свою далеку Україну, про її зелені гаї, Дніпро, сади. Він стільки переспівав їй рідних пісень. З не меншою увагою слухали його завжди і Сатангул, і маленькі казахські діти, а Андрій Обеременко тільки зітхне завжди та й одвернеться, щоб не побачили люди сліз на його добрих ясних очах.

— Що ж розповісти тобі сьогодні, Наталочко? — спитав Тарас.— От дивлюся я на цю вербу і згадую стару легенду. Ти ще мала для неї, та нічого — я розповім.

Був собі на світі страшний розбійник, скільки він лиха накоїв — і сказати важко: от почув він, що смерть його близько, а не хочеться і розбійникові помирати без каяття в своїх злочинах-гріхах. Довідався він, що в тому лісі живе праведний старець — пустельник. От і прийшов до того старого розбійник з величезною дубовою палицею, залізом окованою. Прийшов, замірився на нього палицею та й каже: "Сповідай мене, або я уб'ю тебе". Що поробиш — смерть і старому не свій брат — треба вислухати розбійника. А той як почав розповідати усі свої злочини — аж злякався старий.

— Нема,— каже,— й покути такої, щоб такі гріхи простилися. Іди,— каже,— походи три дні, а я поміркую, яку покуту на тебе накласти, щоб гріхи простилися.

Прийшов за три дні розбійник.

— Ну що, святий, вигадав?

— Вигадав,— каже старий. Вивів його з лісу в поле, на високу гору, увіткнув там його страшну дубову палицю у землю і наказав розбійникові носити ротом воду з глибокого яру і поливати цю страшенну палицю.— І тоді,— каже,— простяться тобі гріхи твої, коли з твоєї смертоносної зброї виросте дерево і плоди принесе.— Сказав це старий та й пішов. Минуло кілька років. Старий і думати забув про розбійника. Якось він вийшов з лісу у поле, замислено підійшов до гори і раптом почув чудові пахощі. Він зійшов на гору і побачив прекрасне грушеве дерево, вкрите стиглими плодами, а під деревом спочиває старик з довгою до землі бородою... Пустинник пізнав колишнього розбійника...

Тарас з мить помовчав.

— От і моя верба виросла і зміцніла, а я все ще караюся в неволі,— сумно додав він.— Та то ж був розбійник... А я тільки писав вірші...

Зажурено дивилися на нього і Андрій Обеременко і Сатангул, а Наталочка, хоч і не все зрозуміла, почала водити маленькою ручкою по голові і бороді "дяді Гори-ча", щоб не журився.

— Та от з палиці, яку, може, на "зелену алею" готували, виросло таке прекрасне дерево тут у пісках, у пустині, що, мабуть, бог забув засіяти зіллям,— усміхнувся раптом Тарас,— то, може, ми, люди, самі це зробимо.

— Що ви вже вигадали, Тарасе Григоровичу? — запитав Андрій Обеременко, і Сатангул присунув ближче своє живе смагляве привітне лице.

— Коли виросло одно дерево, виросте ще і ще. Ми посадимо тут і груші, і верби, і персики, і абрикоси, і виноград, і вони тут мусять вирости. А людям, а дітям яка радість буде! Колись оживуть усі пустині, ріками, озерами вмиються, садами зацвітуть. Наталочко, ясочко моя, ти хочеш, щоб тут сад був, а ви, малі, хочете? — звернувся він до дітей.

— Якші, ата Тарас, якші! 31— залопотали вони.

— Ну, тоді ходімо, Наталочко, порадимось та поговоримо з твоїм батьком.— І він пішов, натхнений великою своєю доброю думкою, і рядки майбутніх віршів вириг нали в голові:

І дебрь-пустиня неполита, Зцілющою водою вмита, Прокинеться; і потечуть Веселі ріки, а озера Кругом гаями поростуть. Веселим птаством оживуть.

Понад сто років минуло з того часу. Тоді не було ще на світі старого діда Сатангула, а батько його ата Сатангул жив у кибитці. Діти бігали босі й напівголі по пісках за козами та баранами, а не ходили, як тепер, до школи. Тоді й школи не було, і не було навіть цього зеленого саду, який з гордістю показують усім приїжджим піонери-школярі. Тоді тут на багато кілометрів навколо навіть жодного тонесенького деревця не було.

31 Добре, батьку Тарасе, добре!

255

Насадив той сад батир Тарас. Він жив тут, у цих пісках, у цій колишній пустині. І його бачив батько старого Сатан-гула і приятелював з ним, приятелювали з ним казахи, які пасли свої отари на цих безмежних пісках, на яких лише верблюжі колючки, та полин, та ковил росли, й любили його маленькі казашата. І ата Сатангул казав своїм дітям — яка добра і прекрасна душа була у солдата Тараса, тільки не знав він, і ніхто не знав, яка то велика людина була, отой засланий солдат Тарас.

А тепер всі знають, скрізь знають, в усьому Радянському Союзі. І в Казахстані, в невеличкому місті Форт Шевченко, колишньому Новопетровському, є школа імені Шевченка, і діти можуть повести вас у великий зелений сад, про який піклується тепер старий дід Сатангул, відомий на весь Казахстан садовод-мічурінець, і вони з гордістю скажуть:

— Цей сад насадив Тарас Шевченко. Він жив тут. А оця стара верба — перше дерево, що посадив він у мертвій пустині.

1953

ТАРАСОВА ВЕРБИНКА ,

Вербі понад сто років. Навколо неї виріс великий сад, і казахські піонери, хлопчики і дівчатка, з гордістю показують її і розповідають:

— Це перше дерево в цьому саду. Його посадив тут великий поет Тарас Григорович Шевченко. Коли везли Тараса Шевченка в заслання, по дорозі у місті, на березі Каспійського моря, і підібрав він гілочку верби. З нею за пазухою переплив він човном море і увіткнув на городі форту. Голим і порожнім було подвір'я, і навколо самі піски. І виросла з тої гілочки, бачите, яка велика, крислата верба. Бачите, скільки пагінців дає вона. Це Шевченків сад, Шевченкова верба, і ми вчимося в школі імені Шевченка.

Багато людей приїздять подивитись на ті місця, де конав у засланні наш Кобзар, подивитись на ту вербу, що й досі росте. її оберігають і старі і малі. І от кілька років тому на шевченківські свята приїхали туди поети й письменники з України, взяли кілька пагінців тієї дорогої для нас Тарасової верби і привезли з Казахстану, з берега Каспійського моря, на Україну. А один пагонець — крихітна вербинка зробила ще довшу подорож. Я розповім вам про неї.

Нас була невеличка група туристів з України. Вранці ми були ще в Москві, а увечері вже підлітали до великого міста в Канаді — Монреаля. Ми всі почували себе добре, але хвилювались за маленьку зелену мандрівничку, яку весь час тримала на руках наймолодша серед нас — Неля.

— Ну, як вербинка? Не зів'яла?

— Все гаразд! Я її полила, вона свіжа і, мені здається, ще трошки підросла.

Так, у горщичку з землею ми везли з собою маленький пагонець від славної Тарасової верби. Разом з нами вербинка пролетіла над Дніпром, Бельгією, Францією, над Атлантичним океаном. І от уже Неля обережно сходить з нею по трапу з літака. Ми на монреальському аеровокзалі. Тут, як скрізь за кордоном,— перевірка паспортів і речей. Ми спокійні. Ми — радянські туристи, не веземо нічого недозволеного в чужу країну, і навіть наша маленька вербичка має свій власний паспорт. Його видав на неї Ботанічний сад. Але що це? Саме її, зелену крихітну рослинку, не пропускають у Канаду! Ми схвильовано з'юрбились коло розгубленої Нелі, схвильовано просимо перекладача пояснити — ми веземо вербинку в подарунок нашим землякам — українцям у Канаді. Але службовці невмолимі. Рослини, насіння квітів забороняють перевозити через кордон, щоб не перенести якоїсь рослинної хвороби.

— Але ж от її паспорт, довідка вчених Ботанічного саду, що наша вербичка цілком здорова.

Ні, нічого не допомагає. Тоді ми просимо принаймні зберегти її до нашого від'їзду.

— Поливайте її, будь ласка, а за два тижні ми повертатимемося і заберемо її додому.