Куди тече та річка - Самчук Улас
У Володьковому складі двірських знахідок була дуже вартісна річ — один, зовсім добрий і зовсім не дірявий, залізний, лудяний горщика якоїсь особливої форми. Видно було одразу, що той гори призначений не на варення, а для чогось іншого — для чого, Володько не знає, то знали хіба пани, що його вживали, кажуть, що то якийсь нічник, що Володька, зрештою мало — нічник-ненічник — цікавить.
Німий дуже заздростив Володькові таку здобич, поривався навіть то вкрасти, але не вдалося. І от Володько рішив віддати того горщика німому добровільно, що він негайно і зробив. Німий був утішений неймовірно, передав негаї горщик своїй матері, а завів з Володьком таку дружбу, їх тепер ніякою водою не розмиєш.
Цілими полуднями зникають вони по отих довкруги ліс ні одне, хай найвище щуляче гніздо не уникне їх зору, дряпались на найвищі дуби, і чим він вищий, тим краще, і навіч спробували видерти з липи дикий рій бджіл, і було б це удалося, але вони не мали потрібного знаряддя і по певно часі обидва зовсім стратили свою подобу, обернувшись якісь округлі товкачі, без очей, без носа, без рота і мало без вух. Дома їх пізнали лише по неймовірно підраних штанях і, замість співчуття, Володькові дісталось ще й кілька засягів батькової попруги, що було винятково прикро.
Після того прийшлося Володькові залишити на деякий час ліс, і тут не тільки ті прокляті бджоли завинили, але і його штани, що дійшли вже до такого краю, що хіба зісталось їх зовсім скинути і ходити без них. Мати сказала виразно, що більше латати їх не буде.
А до того й погода змінилася. Взагалі ця весна була мокрою, але ось перед Зеленими святами засльотило на цілі два тижні. Не було дня, щоб Володько так не накис у полі при худобі, що після того йому було не до лісу. Але і в цих сльотах була якась приваба. Всі озера повні води, вся рослинність яскраво-зелена. Півсонний спокій заповняв, здавалось, усе повітря. Вечорами молодь сходиться до хати Ониська, що живе в батрацькому будинку, Максим Стратонів бере свою скрипку, Нестор Ониськів бубенце, Василь Матвіїв гармонійку, миттю прибігають босі й захекані три Ганни — Тарасова, Миколина й Кузьмина, за ними гналися інші і танець починався. Максим дуже зручно нарізував польочку "Свині в ріпі, свині в ріпі, ой, годино моя", а дівчатка дрібненько точились довкруги своїми босими, в "калошах" з грязюки, ногами, і було шумно, і весело, прибігали і з села, напихалось дітвори, стирчав тут і Володько, і це тривало геть за північ, а потім усі розходились зі співами і свистами, незважаючи на ніяку погоду.
Володько весь перейнявся новою думкою: конче захотілося й собі грати на скрипці. Але як, але де, але на чому? Думав і думав, де б його тих грошей роздобути, бо просити в батька чи матері, та ще й на скрипку, коли він зовсім без штанів, було б найбільшим зухвальством, чого він навіть і не думав робити. Гроші мусить самий роздобути, мусить їх знайти на дорозі, мають упасти з неба, але мусить їх мати. Пробував кілька яєць продати, думав іти до міста на службу, пригадав і жида-онучника, що часто проїжджає дорогою і на все село горлає; "Онуч-онуууч! Онуч-онуууч!" — на що біжать стрімголов жінки і діти, несуть ганчір'я, а дістають голки, шпильки, олов'яні перстені, скляне намисто, Дрібненькі, як квасоля, різнобарвні цукорки, сухі ріжки. Весь той крам дуже сумнівної якості, хоча його власник божиться і клянеться, — от хай він до шабасу не доживе, хай не побачить своїх дітей, коли це не найкращий товар у світі, і що він за те дістає? Ганчір'я! Зовсім нічого не варто, непотрібне ганчір'я, яке він отам далі викине до рову.
— Таке б ми тобі й повірили.
— Не вірите? От хай мені обсохнуть руки, коли кажу неправду!
— Скільки то треба було б тих рук, щоб за кожним разом обсихали.
— Та він же має на думці, щоб обсохли, коли він їх помиє…
— А! Хіба так.
Володько рішив збирати і собі ганчір'я — по ямах, по смітниках, по горищах і все те продати не за олов'яні перстені, а за чисті гроші. Назбирав купу, а коли поніс продати, проклятущий ганчірник не хоче навіть дивитись. За гроші? | Хто за це дасть тобі гроші? Бери он дві голки, одну шпильку і шість квасолин цукерків. Не хоч? Будь здоровий! Немає часу з таким бавитись.
Остання Володькова надія зникла остаточно. Назбирати грошей на скрипку даремно й думати, а до того Максим йому сказав, що скрипка коштує найменше три карбованці…
Тоді він рішив самий зробити собі скрипку, зрештою, це й не так тяжко. Приглянувся добре до Максимової, витесав денце, дістав міцних ниток, навощив їх порядно воском, натягнув на денце, підпер кобилкою — і скрипка готова. Смичка зробив з кінської волосини, натягнутої на каблучку, і натер його живицею із соснових дощок.
Скрипка вийшла значно гіршою, ніж Максимова, але вона все-таки грає і Володько вдоволений. І все, що на ній вигравав, брав умовно, збоку можна б подумати, що все то те саме і воно нічого не варте, та Володько має не лише розум, але й уяву, а до того він став дуже корисним своїй діточій громаді, що хоче також танцювати. Христинка, Хведорка, Улянка, Ганнуся збирались старанно на ганку маказину, Володько брав свою скрипку, німий бляху овальну, що на ній "Государственное страховое общество" вибито,| виходила сильна музика, а дівчатка брались попід руки і точились дрібненько зовсім так, як ті там в Ониська. Гірше, коли хто з дорослих навинеться. Тоді та "зграя" безжалісно розганялась, бо німий, мовляв, так сильно бив у свою бляху, що іншим "вуха тріскали", що дуже дивувало не лише німого, але й усе чесне товариство.
Життя йшло тверде. Багато праці, небагато харчів. Декому їх зовсім не хватало і їли, що трапилось. Усі чекали новий урожай.
Наріки на Матвія не вгавали, ніхто його не любив, ніхто не водив з ним дружби, хіба іноді Стратон прийде щось радитись, зрештою, і сам Матвій не дуже квапився з кимсось дружити, був завжди сам із собою, а тепер де його вільного часу взяти, коли навіть свята не було, не ходилосьдо церкви, зрідка коли їздилось до міста і то лише тоді, коли конче було необхідно.
Матвій усе терпів, як міг, мав на все свою думку. Бог не обидив його волею, мав її справді сталеву і не міг нарікати, щоб коли найшла на нього яка зневіра.
Та одного разу і його терпець урвався. Заміняв він ото той город з Титком і разом з тим набрав на свою голову безліч зайвих клопотів. За панських часів через город навпростець ішла широка дорога до водопою. Дорога та забирала дуже багато найкращого поля, а до того, по обох її боках, худоба геть усе чисто витоптувала й вибивала, так що з тієї десятини мало що лишалося. Панові це не дуже шкодило, бо в нього досить поля, але зовсім інша річ селянинові. І тому, коли краяли городи, всі одноголосно рішили пустити дорогу боком, дебрею, уздовж сусідньої межі, а що там не зовсім для цього зручне місце, було домовлено, що всі прийдуть і толокою скопають нерівні місця, щоб зробити дорогу придатною для вжитку.
Так було ухвалено, але інакше сталося, коли город дістався Матвієві. Про зміну дороги перестали й говорити. Копати ніхто й не думав. Тоді Матвій самий дещо скопав пригірки і пустив дорогу за планом. Але його співгромадяни заявили, що вони тудою не підуть і не поїдуть, а будуть користати старою дорогою.
Але стару дорогу Матвій старанно зорав і засіяв її викою. Не сподівався там першого року якогось урожаю, але земля не сміє лежати дарма. Думав, що це змусить його співгромадян виконати свою постанову. Одначе помилився. Коли на городі нікого не було з його родини, бо будувався він не тут, а на полі, люди ходили і їздили просто через поле, через ріллю, по засіву. Матвій поставив віху. І це не вплинуло… Матвій не знав, що з тим робити, судитися не хотів, а битися з усіма також не випадало.
Та одного разу — був душний, літній ранок — Матвій працює з рискалем і ломом біля свого городу, рівняє рештки з якоїсь корчми, що колись тут стояла, працює з усією вирвою, піт ллється з нього цюрком, одіння мокре до рубчика… І бачить: Кузьма Запорука — повільний і впертий дядько — веде свої мишаті коники через поле і не звертає на Матвія ніякої уваги. Матвій це бачить, його бере злість, розігнув спину, оперся на рискаль і чекає. Кузьма їде верхи поволі й байдуже далі, і коли доїжджає ближче, Матвій кладе на бік рискаля, переходить дорогу і спокійно каже:
— Що тобі, Кузьмо, вже не видно, де дорога, що ти мені через засів ведеш?
— Дорога має бути де була! — бундючне заявляє Кузьма.
— Але ж ти сам ухвалював, що дорога має йти долом. Що ж ти не по-людськи робиш. Вернися назад. Ти ж не дитина, а господар… Знаєш же, що й до чого.
Кузьма мовчки намагається їхати далі.
— Вернись, кажу! — твердіше каже Матвій.
— Не вернуся! Дорога має бути сюдою, це всі люди кажуть! — говорить Кузьма.
— Не вводь мене, чуєш, у злість, краще вернись і їдь кудою належиться.
Кузьма сидить охляп верхи і все-таки намагається їхати далі. Матвій хватає коня за оброть і різким рухом повертає його назад.
— Пусти повід! — кричить Кузьма.
— Вернись — пущу!
— Не вернусь!
Матвій різко шарпнув коня за оброть, кінь сіпнувся назад, Кузьма миттю зіскочив на землю, схопив рискаля, що, лежав побіч, і шелестнув Матвія по голові. З Матвієвого чола одразу закапала кров. Цього було досить. Матвій, мов роздратований слон, пускає коня, зводиться на весь свій, зріст і кидається на Кузьму. Дике і різуче — "гвалт, рятуйте!" — рознеслося довкруги. Недалеко працювала Настя, почула це і прибігла. Прибігло на гшвалт і ще кілька чоловіків і жінок. А Матвій бив. Звалив Кузьму на ріллю і бив його кулаками, місив чобітьми, гатив по чому попало, ах поки той не замовк.
Люди кинулись було їх розбороняти, але вже не було потреби. Кузьма весь у крові лежав, а Матвій — страшний і великий, з обличчям, залитим кров'ю, з рискалем у руках, стояв проти всіх і кричав:
— Гади! Нелюди! Вам не хліба, а каменю в животи! Я вам, чортова голото, добра бажав, а ви ось як! Шпана чортова! Собача зграя! Тічка паскудна — геть! Геть з очей! Розіб'ю! — і він кинувся на юрбу.
Усі сипнулись врозтіч.
— Розіб'ю! У гроб ужену! — ревів дико Матвій і гнався за ким попало.
— Матвію! Та втихомирся! Глянь он на свою сорочку! — гукала Настя і намагалася його зупинити.
Матвієва сорочка була дійсно у крові, він зупинився, тернув брудною долонею по чолі, розвів ще більше кров, після тріпнув рукою, ніби хотів усе то струснути, і нагадував дикого, роздратованого звіра.
