Сагайдачний - Чайковський Андрій

Він почав пручатися. Онисько кричав:

— Ех ти, свиняче вухо! Ти панночку напастувати будеш? А ходіть-но сюди, хлопці, бо дужий бестія, що не дам ради.

Прибігли чабани з кошари і одоліли. Це був Срулько. Маруся, пізнавши його, плюнула йому спересердя в лице та побігла з плачем у хату.

Чабани заволокли Срулька на обору і тут його зв'язали. Розуміється, що стусанів ніхто не жалував, коли було за що.

— Хай пан сотник розсудить, що йому за це має бути. Тобі, поганче, нашої панночки захочується?

Над'їхали козаки з поля з снопами. Приїхав і сотник з Петром. Всі стали розповідати один перед другим, що сталося, що годі було розібрати.

Сотник узяв себе за голову:

— Та говори один, а не всі нараз, мов сороки на плоті, — бо нічого не розумію.

Як вислухав старого Ониська, каже:

— Я ще розпитаю Марусю, так судити не можна.

Застав у хаті заплакану Марусю. Вона дрижала з переляку і досади на таке зухвальство попихача і плакала. Мати з дівчатами заходились коло неї. Стара Варвара передерла її сорочку, відлила вугіль і змивала їй лице.

— Що тут сталося? — питає сотник.

— Я давно казала, щоб того рудого жидиська прогнати. Налякав, мені дитину.

— Що він їй зробив?

— Як що? Хіба того мало! Піймав дівчину нечайно і став її цілувати своїм мерзенним писком.

Сотник вийшов з хати сердитий і прикликав з порога свого осавула.

— Гей, Панасе, ходи сюди!

Тим часом козаки обступили зв'язаного Сруля. Один каже:

— Краще тобі було, небоже, повіситись. Ти побачиш, як солодко тобі буде від цих поцілунків. Вицілує тебе пан сотник, аж тобі голова облізе.

— Я би його за це на палю. Так сотникові віддячується за те, що його ще малим щенюком біля себе примістив. От дивіть! Йому нашої панночки забаглось.

А сотник говорив до Панаса:

— Замкнути Сруля до льоху, а завтра добре вибатожити і прогнати в степ. А коли б поважився вернути, так повисне на сухій гілляці.

Панас повторив козакам сотників приказ.

— Та що ми, братці, до завтра будемо відкладати! От краще ми виб'ємо здорово зараз, буде й йому легше спатися. А завтра — то і в степ проженемо.

— Пан сотник казав завтра, — говорив Панас.

— Йди собі з богом, Панасе, вечеряти. Пан сотник казав вибатожити, та й годі, а чи нині, чи завтра, то все одно.

Панас пішов вечеряти. Тоді козаки затягли Срулька в стодолу, заткали рота шматою, щоб не кричав і били, били так, як козаки вміють бити. Жид млів з болю, його відливали водою і били ще.

Панас не втерпів і прибіг сюди:

— Ви чули, що пан сотник приказав вибатожити завтра рано.

— Заспокойся, Панасе, ми ще виб'ємо і завтра, як через ніч відпочине.

Тепер затягли Срулька до льоху, і замкнули, та пішли вечеряти.

Але над ранок по Срулькові і сліду не було. Він якимсь способом розв'язався, видер руками в льоху діру і пропав.

Старий Онисько каже до сотника:

— Зле воно сталося. Його треба було звечора повісити. Він нам ще якої біди накоїть. То завзята бестія, перед ним не встережемося, бо його наші собаки знають.

— Годі нам одного свинопаса лякатись. Він же добре чув, якби в селі показався, то його шибениця не мине.

Але Срулько більше не показувався і згодом про цю пригоду забуто.

V

Була вже пізня осінь. Робота в полі давно покінчена. Тепер молотили хліб на токах.

Одного дня приїхало у Чепелів хутір кільканадцять запорожців, а між ними обидва Жмайли. Марко випередив усіх і почвалував до хутора, як лиш йому показали, де він лежить.

Перше його слово було за Петра. Марко горів з нетерплячки, чи живий його побратим. Петро вибіг миттю з хати, бо Марка пізнав по голосу. Марко зрадів, побачивши його живим та здоровим. Обнялись кріпко та нічого не було чути, лише: "Брате мій, побратиме, любий, єдиний".

Маруся вийшла з хати теж. Вона дуже зацікавилась, з ким Петро так сердечно вітається.

— Дивись, Марку, це моя люба дівчина, моя Маруся єдина.

Марко зняв шапку і став вітатись. Він так задивився на дівчину, що забув язика в роті і не знав, що казати.

— Здоровий був, козаче, — говорила Маруся кланяючись, — вітай у нас, та будь милим гостем.

— Здорова будь, панночко, та спасибі за щирий привіт.

За хвилю причвалувала решта гостей, аж земля задудоніла. Сотник вийшов на поріг і вітав гостей, просячи в хату. Сотникові козаки забрали від гостей коні і повели в стайню. Гості пішли гуртом у хату. Тут привітала їх сотничиха і зараз поставила на столі пляшку та що бог дав. Сотник був добре знайомий з усіма, а особливо з старим Жмайлом. Гості позасідали в світлиці, а Чепіль ходив поміж них з пляшкою і чаркою та частував чергою. Зачалася весела дружня гутірка. Запорожці були голодні і змітали все, що сотничиха з дівчатами на стіл ставляли, не даючи себе дуже просити. А Марко Жмайло і за їжу забув, так дуже Петром утішився. А від Марусі то й очей не зводив.

— Чи ти, Петре, може, вже і одружився?

— Куди пак? Ще ні сватання, ні заручин не було. Ми лише так між собою вмовились, а батьки про те добре знають і з тим согласні.

— Гм. а ми тобі це трохи припинимо.

— А це як?

— Нас кошовий батько за тобою прислав. Якесь дуже пильне діло. Треба тобі не гаючись на Січ вертатися. Я й не догадувався, що таким ділом тобі півперек стану, та, бачиш, приказ старшини святий, і треба слухатися. Впрочім, не був би я приїхав по тебе, то другі без мене були б те саме зробили. Петрові було невлад. Але не сказав нічого. Може, сотник зі старим Жмайлом що на те порадять. Петро викликав старого Жмайла на бік і розповів йому свою турботу.

— Ну що ж? Чого тут журитися? На весілля, певно, часу вже не буде. Але сватання та заручини можна відбути зараз. Тебе посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. По що, то ми цього не знаємо. Віку там вікувати не будеш, а все ж то велика для тебе честь, що тебе на те вибрав, а не кого другого. Це ж не в Крим, а ні в Польщу. Заручена дівчина підожде, а тоді і весілля відгуляємо. Як це все зробити, то ми з Чепелем обміркуємо.

— А чи мені так непремінно треба їхати? А коли б я ще нездужав.

— Але ти, славити бога, здужаєш, а ми перед старшиною брехати не будемо, бо бачимо тебе здоровим.

Маруся, як почула, що треба їм розлучитися, поблідла, мов полотно. Вона лиш руками сплеснула:

— Так ти мене покидаєш, Петре?

— Не говори так, моя ластівочко. Коли б я тебе покинув, то мене покинув би бог. Я ще нині до тебе старостів шлю, а завтра заручимося. Позавтра мені від'їздити треба. Можна зараз і звінчатись, бо піп в селі є, та пан сотник на це не пристане, бо обіцяв собі половину січового товариства на весілля запросити. Тому-то весілля треба трохи відкласти. Я їхати мушу, бо запропастив би мою козацьку славу. Приказ кошового святий, і перечитися годі. Мене посилає кошовий з якимсь ділом у Київ. Сам я не знаю, що воно таке.

Старий Жмайло радився з Чепелем. Жмайло радив, щоб таки зараз відгуляти весілля, та Чепіль стояв при своїм, що весілля його одиначки буде славним, і пан кошовий, певно, на весілля приїде.

Петро попросив двох старших запорожців на сватів. Просив зразу до цього старого Жмайла, та той відказався такою речею:

— А хто ж тобі за батька буде, коли б я був сватом? Я тобі найближчий.

Як вже все було змовлене, прийшли свати з Петром у хату.

— Здорові були, пане сотнику, ось ми, подорожні люде в хату твою прийшли та у гості просимось, а ось гостинця тобі принесли.

Один староста вийняв бохонець хліба з-під пахи, поцілував його і передав сотникові. Сотник відібрав хліб, поцілував теж і доклав на столі.

— Будьте гостями, сідати просимо, та скажіть, за чим ви до мене з далекої сторони прийшли?

— Та то ми чули, що у вас гарна дівчина є, а у нас парубок теж неабиякий, та, може би, пан біг допоміг їх вкупу звести.

— Е-е, люде добрі, у мене дівчина ще молода.

А на те сотничиха:

— Вона ще не нагулялася, ще й рушників не має.

— Як нема рушників, то своїх дамо, у нас цього добра доволі

Сотник каже:

— Як воно з чужими рушниками заміж виходити?

Маруся, що стояла в світлиці коло печі, вибігла прожогом до сіней, а Петро за нею.

— У нас молодець неабиякий, — говорив перший староста, — козак, лицар. У поході вславився, з лука по-мистецьки стріляє, та ворога б'є. Далеко він зайде, а то і кошовим буде. Такого молодого то й шукати.

Сотник каже.

— Не знаю, чи дівчина согласна, а коли так, то боже благослови і поможи.

Другий староста відчинив двері і прикликав Марусю. Вона прийшла і стала біля печі. Прийшов і Петро і став біля порога

— Що ж, Марусю? Согласна ти за цього козака вийти заміж чи ні?

Маруся, колупаючи пічку, каже:

— Я согласна, коли б лише батько-мати віддали.

— І що ж, батьку, і ти, паніматко, — питає старший староста, — чи віддасте, чи нехай ще підросте?

— Благослови боже в добрий час! — заговорили обоє.

Старости повставали з лави і ладились відходити, та сотник їх задержав:

— Підождіть, я гостинця дам. — Узяв хліб зі стола, поцілував і передав старостам.

— Та коли вже хлібом обмінялись, то слід нам і випити по чарці.

Маруся була Петрові засватана.

На другий день відбулися заручини. Сотник запросив ще і знатних гостей з села. Між ними прийшов і місцевий піп, бо Петро хотів, щоб їх піп поблагословив.

Тепер прийшов Петро в хату з дружбою Марком і з батьком, якого йому заступав старий Жмайло.

Петро, ввійшовши в хату, вклонився тричі і поцілував сотника і сотничиху в руку. Зараз посідали гості за стіл, а сотник їх угощав. Петро з Марком посідали на покуті. Тоді старий Жмайло узяв чарку і каже:

— Будьмо здорові, пошли боже молодим щастя!

Петро з Марусею поклонилися.

По чарці та по закусці устав піп, надів ризи і став голосно відмовляти молитву. Опісля молода стала роздавати дарунки, зачинаючи від Петра, котрому прип'яла до боку шовкову хустку і вклонилася йому. Петро відклонився і сказав:

— Спасибі!

Маруся перев'язала потім старого Жмайла хусткою, а опісля роздавала між гостей дарунки, нікого не минаючи.

На тім заручини скінчилися. Та ось в сінях заграла троїста музика, котру сотник прикликав з села.

Розпочались танці. У першій парі пішов Петро з Марусею. На них дивились усі. Марко пішов з Горпиною. Козаки пішли за їх приміром і гуляли так, як запорожці вміли гуляти, аж хата дрижала. Гуляли до білого дня. Сотничиха з дівчатами та молодицями приносили різні страви та припрошували:

— Підождіть, панове товариство, це нічого.