Поеми - т. 4 - Франко І. Я.

Сів у шоломі наш лицар,

Вгору здер візир руками,

А услужнії дівчата

Пхали страви в рот йому.

Ще з вином було смішніше:

Горілиць поклався лицар,

А коршмар йому до рота

Просто з лійки лив вино.

Так «прип’явши душу к тілу»,

Встав наш лицар покріплений,

Коршмаря узяв за руку

І до стайні з ним пішов.

Там нараз беркиць у мерву,

Перед коршмарем прикляк,

Ще й низенько поклонився

І йому ось так сказав:

«Славний пане каштеляне!

Тут клячатиму й не встану,

Поки згодитесь мені

Те зробить, чого попрошу!»

Спудився коршмар, та був він

Хитрий і бувалий в світі,

Та й доміркувався зараз,

Що у лицаря, мабуть,

В голові нема всіх дома.

«Встаньте, лицарю! - промовив.-

Що лиш треба вам, усе те

Я вчинить для вас готов».

«Бачите,- сказав наш лицар,-

Власна воля й обов’язок

Звуть мене у світ широкий

На пригоди й боротьбу.

Блудним лицарем зробиться

Я задумав, поражати

Всю нечисту, вражу силу

І невинність боронить.

Та біда, що я ще досі

Не принятий в стан лицарський,-

Так ви завтра, ясний пане,

В лицарі мене побийте!

По лицарському звичаю

Я сю ніч продержу варту:

В вашій замковій каплиці

Буду зброї пильнувать.

Завтра ж рано, милость ваша,

Звольте законні удари

Дать мені й благословити

На той славний шлях мене!»

«Ну,- коршмар подумав,- буде

Нам на сюю ніч забава!»

Та на голос рік поважно:

«Лицарю, най буде й так!

Думку вашу похваляю.

Сам я замолоду також

В світ ходив пригод шукати

І келішками дзвонить.

Жаль лише, що в моїм замку

Поки що нема каплиці,

Але можна й край криниці

Зброї вам допильнувать.

А тепер скажіть, мій пане,

Маєте ви дещо грошей?» -

«Ані дудка! - мовив лицар.

В жадних книгах я ніде

Не читав, аби лицарство

Мало хоч би гріш при собі».-

«Ну, се помилка, мій пане,-

Відказав йому коршмар.-

Може, в книгах там про сеє

Не писали, та се певно,

Що блукаюче лицарство

В світ не гналось без дрібних.

Певно й те, що не пускалось

І без чистої сорочки,-

Як не лицар сам, то чура

Мав при собі все, що слід.

І бальзам на рани також

Мусили при собі мати,

Бо у битвах, у пустинях

Де цирулика візьмеш?

Все те, лицарю мій любий,

Мусите ви роздобути;

А тепер здіймайте зброю

І до рана стережіть!»

Ніч. Неначе вовчі очі,

Виіскрилось темне небо,

Холод тисне аж до кості,

Місяць зирка з-над хліва.

Дон-Кіхот в одній сорочці,

Мов мара висока, ходить

По подвір’ї, лічить зорі

І вартує власну зброю.

Зброю ту поклав на купку

На кориті водопою,

Тільки спис узяв у руки.

Ходить, стане, знов верта.

Холод тисне аж до кості,

Цокотить герой зубами,

Споминає Дульчінею,

Шепче вірші, та дарма!

А з вікна коршмар-собака

І дівчата заглядають

Та сміються з Дон-Кіхота,

Аж дзеленькають шибки!

Втім, один погонич мулів

Заспаний устав з запічка

Та й поплівся на подвір’я

Своїх мулів напоїть.

Ледве вздрів його наш лицар,

Зверещав до нього грізно:

«Стій, безумче, мої зброї

Навіть пальцем не діткни!»

Та погонич тільки буркнув:

«Чорт не вхопить гарматури!»

Вхопив зброю за реміння

Та й шпурнув її набік.

Наш відважний лицар, вздрівши

Сю нечувану зневагу,

Завернув до неба очі,

Дульчінею спогадав.

Потім вхо́пив спис обіруч,

Як погонича не трахне

Зверху в голову! Мов громом

Поражений, той упав.

Зараз кров його облила,

Пам’ять вся його лишила -

Якби ще раз так дістав,

Був би, певно, вже не встав.

А наш лицар преспокійно

Взяв свою лицарську зброю,

Знов поклав на тім кориті,

Знов принявся вартувать.

За маленькую хвилину

Зліз погонич другий з печі

І поплівся на подвір’я

Своїх мулів напоїть.

Він не знав, що з першим сталось,

І спокійно наближався,-

Аж ось Дон-Кіхот муркоче:

«Дульчінеє, поможи!»

Знов ухо́пив спис обіруч,

Як погонича не трахне

Зверху в голову! Та сей мав

Твердший череп і не впав.

Крик зробився на подвір’ї,

З коршми всі повибігали

В сорочках та пестрих коцах,

Мов страховища які.

Дон-Кіхот як стій подумав,

Що ворожі чародії

Вислали нечисту силу,

Щоб знущалася над ним.

І він крикнув: «Га, прокляті

Виходіть! Валіть юрбами!

Скорше в штуки дам порватись,

Ніж на крок уступлю вам!»

Бачить наш коршмар, що лихо,

Що не знає жартів лицар,

Що безкарний божевільний,

Хоч би їх і всіх посік.

То втишив юрбу швиденько,

Геть забрать велів ране́них,

Сам до лицаря зблизився

І такі слова сказав:

«Славний лицарю, даруйте

Мужикам сим їх провину,

За котру вони аж надто

Остру кару приняли!

Ваша проба вже скінчилась!

Ви дали непоборимий

Доказ вашої відваги,

Час вам лицарем зістать».