Тихий Дін - Михайло Шолохов

— Ех, наздогнати б... В степу не запалиш.

— Побоялись, а, либонь, не насмілився б?

— Чоловік у розпалі підпалив би, напевне.

—— Хахли, вони куди сердиті, — посміхнувся Панаско Озеров.

Чоловік махнув капелюхом у його бік.

— А ти хто?

Той зневажливо чвиркнув крізь щілину щербатого рота і, простеживши за летом слинної петлі, відставив ногу.

— Я то козак, а ти не з циганів часом?

— Ми з тобою обоє руські.

— Брешеш! — роздільно вимовив Панаско.

— Козаки від руських походять. Знаєш про це?

— А я тобі кажу, — козаки від козаків ведуться.

— За старих часів від поміщиків тікали кріпаки, оселювалися над Доном, їх і прозвали козаками.

— Йди но ти, чоловіче, своєю дорогою, — стискаючи запухлі пальці в кулак, стримано-злісно порадив Олекса безрукий і заблимав частіше.

— Сволота оселилась!.. Чи ба, погань яка, на мужиків захотів перекинути!

Хто він такий? Чуєш, Опанасе?

Приїхав тут якийсь. У Ликерки зизуватої кватирує.

Момент слушний для гонитви минув. Козаки розходились, жваво обговорюючи відбуту сутичку.

Вночі, верст за вісім від хутора, в степу кутаючись у колючий дебелий сіряк, Григорій тужливо казав Наталці:

— Чужа ти якась... Ти, як цей місяць: не холодиш і не грієш. Не люблю я тебе, Наталко, ти не гнівайся. Не хотів гомоніти про це, та ні, видно так не прожити... І шкода тебе — за ці ж дні й зріднились, а немає в серці нічого.... Порожньо. От як зараз у степу...

Наталка дивилась вгору на недосяжне зоряне займище, на тінисту прозору габу хмари, що пливла над ними, мовчала. Звідти з чорноблакитної горішньої порожнечі срібними дзвінками кликали за собою запізнілі в леті журавлі.

Тужно, мертвенно пахли віджилі трави. Десь на горбі миготіла червона плямка—орачі розгнітили багаття...

Перед світом Григорій прокинувся. На сіряку на два вершки лежав сніг. В миготливій незайманій блакиті свіжого снігу млів степ і чіткі синіли коло стану плутані сліди зайця на первозимку.

VI.

З давніх часів повелося так: коли дорогою на Міллерово їхав козак один, без товаришів, то досить було йому при зустрічі з українцями (українські слободи починалися від хутора Нижнє-Яблонівського й тяглись аж до Міллерово на 75 верст) не звернути з дороги, українці били його. Тому їздили на станцію по кілька підвід разом і тоді вже, зустрічаючись з українцями в степу, не боялися зайти в сварку.

— Ей, хахол! Звертай з дороги! На козачій землі живеш, сволочуго, та ще й з дороги звертати не хочеш?

Не солодко бувало й українцям, що привозили до Дону на парамонівську зсипку пшеницю. Тут бійки починались без всякої причини, просто тому, що українець, а раз українець— треба бити.

Не одне сторіччя тому дбайлива рука посіяла на козачій землі насіння національної ворожнечі, зрощувала та плекала його, і насіння гнало багату прорість: в бійках лилася на землю дінська блакитна козацька кров хазяїв і червона — воронізьких пришельців — руських та українців. Через два тижні після бійки на млині на хутір приїхали становий пристав та. слідчий.

Штокмана викликали на допит першого. Слідчий, молодий з козацької шляхти, урядовець, риючись в теці спитав:

— Ви де жили до приїзду сюди?

ч

— В Ростові.

— 1907 року за що одбували кару у в'язниці?

Штокман блиснув тхорячими очима на теку й косий,

у лупі, проділь на схиленій голові слідчого.

— За розрухи.

— Угу-м... Де ви працювали тоді?

— В залізничих майстернях.

— Фах?

— Слюсар.

— Ви не з жидів? Не вихрист?

— Ні. Я гадаю...

—— Мені не цікаво знати, що ви гадаєте. На засланні були?

— Так, був.

Слідчий підвів голову від теки, пожував виголеними в пу-пиришках губами.

— Я вам пораджу виїхати звідси — і про себе: "Проте я сам подбаю про це".

— Чому, пане слідчий?

На питання питанням:

— Про що мали розмову з місцевими козаками в день бійки на млині?

— Власне...

— А, ну, можете бути вільні.

Штокман вийшов на терасу Мохівського будинку (в Сергія Платоновича завжди спинялося начальство, обминаючи, розправу)