Тихий Дін - Михайло Шолохов
— Ви звідки ж прибуваєте до нашого хутора.
— З Ростова. %
— Тамтешній рожденець?
— Як ви кажете?
— Питаю: родом' звідки?
— А-а... Так-так, тамтешній; ростівський.
Хведот, зводячи бронзові вилиці, дивився в далекі хащі степового бур'яну: Гетьманський цілях стелився під узвіз, і на гребні в брунатному бур'яновому сухостої, за півверстви від дороги калмицьке зірке око Хведота вгледіло ледве помітні голівки 'дудаків.
— Рушнички немає, а то б заїхали на дудаків. Он вони ходять... —зідхнув показуючи пальцем.
— Не бачу, — признався пасажир, підсліпувато блимаючи.
Хведот провів очима дудаків, що спускалися в балку, і повернувся обличчЖм до їздців. Пасажир був середній йа зріст, худорлявий/ близько поставлені до м'ясистого перенісся очі світліли хитрістю. Розмовляючи, він часто всміхався, козирком випинав верхню пухлу губу. Жінка його, закутавшись у плетену хустку, дрімала. Обличчя її Хведот не роздивився.
— За якою ж потребою їдете до нашого хутора на мешкання?
— Я—слюсар, хочу майстерню відкрити. Столярую.
Хведот недовірливо оглянув його великі руки, і пасажир, перехопивши цей погляд, додав:
— До того ж я ще агент від кампанії "Зінгер" для роз-. повсюдження швацьких машин.
— Як же ви прозиваєтесь? — поцікавився Хведот.
— Моє прізвище Штокман.
— Не руський, виходить?
Ні, руський. Дід з німців походив.
За короткий час Хведот дізнався, що слюсар Штокман Йосип Давидович працював раніш на заводі "Аксай", потім на Кубані десь, потім у південо-східніх залізничих майстернях. Крім цього ще купу подробиць чужого життя випитав цікавий Хведот.
Поки доїхали до скарбового лісу, вичерпалась розмова. З придорожньої криниці напоїв Хведот спітнілого маштака і осовілий від трусіння та їзди почав куняти. До хутора залишилось верстов із п'ять.
Хведот примотав віжки, звісивши ноги приліг 'зручніш. Задрімати йому не пощастило.
— Яке в вас життя? — спитав Штокман, підскакуючи і вихлячись на своєму сидінні.
— Живемо, хліб жуємо.
— А козаки, як загалом, задоволені з життя?
— Хто задоволений, а хто й ні. Усім не догодиш.
— Так, так... — погоджувався слюсар і, помовчавши, ставив далі криві, що ховали за собою щось, запитання.
— Добре живуть, кажеш?
—> Живуть справно.
— Служба, мабуть, обтяжує? А?
— Служба, кажете?... Звикли ми, тільки й поживеш, що на дійсній.
— Погане те, що справляють все самі козаки.
— Та як же, трясця їх матері, — пожвавішав Хведот і боязко глянув на жінку, що одвернулася у бік. — 3 цим начальством біда... Виходжу на службу, продав воли—коня справив, а його взяли й забракували.
— Забракували? — удавано здивувався слюсар.
— Еге ж, учисту, — ґандж, кажуть, у ногах. Я й туди я й сюди: змилуйтесь, кажу, ноги ж у нього як у призового жеребця, але ходить він півнячою риссю... Проходка в нього, півняча. Ні, не визнали. А це ж роз-з-орі
Розмова пожвавішала. Хведот захопившись скочив з воза, охоче почав розказувати про хуторян, лаяти хутірського отамана за неправильний розподіл луків, вихваляти порядки в Польщі, де полк його стояв, коли відбував,дійсну службу. Слюсар гостреньким поглядом зведених укупу очей нишпорив по Хведотові, що ступав поруч з возом, курив легкий тютюн з кістяного з обідцями мундштука й часто посміхався; але коса поперечна зморшка, що рубцювала біле схиле чоло, рухалася повільно й важко,, наче штовхав її зсередини хід якихось захованих думок.
Доїхали до хутора надвечір.
Штокман, за порадою Хведотовою, пішов до удови Ли-керки Попової, найняв у неї дві кімнати під кватиру.
— Кого привіз із станиці?.— питали у Хведота: сусідки, дочекавшись його коло воріт.
— Агента.
— Якого такого агела?
—* Дурні, ех, дурні! Агента, сказано вам, машинами торгує. Вродливим так ррздає, а поганим таким-о, як ти, тітко Маріє, за гроші.
— Ти' вже, Диявол клішнюватий, гарний. Пика калмицька!.. На тебе конем не наїдеш: злякається.
— Калмик та татарин перші люди в степу, тож бо й є, тітонько!—уходячи відбивався Хведот.
Оселився слюсар Штокман у зизуватої та язикатої Ли-керки, не встиг і переночувати, а на хуторі вже баби плескали:
— Чули, кумасю?
— А що?
— Хведотка-калмик німця привіз.
—
