З вершин і низин - Франко І. Я.

Там хлопець трохи коні покормить.

Так ви панич Євгеній? І в гостину

До нас? І довго будете гостить?

Олекса щось писав нам про причину,

Що каже вам в пустині нашій жить,

Та раз побачить вас, то вже й питать не треба:

Повітря треба вам, води, і лісу, й неба».

«Так ви,- панич почав був і зап’явсь,-

Так ви пан Дорош? Пане, бога ради,

Даруйте! Я задумавсь, загадавсь…

Приняв вас за слугу!..» - «Ну-ну, не вадить!

Я не який-то й пан!» - «Не сподівавсь,

Признаюсь вам, такої маскаради.

Олексин батько ви! Поміщик! В хлопській свиті!

Признайте, се в умі нелегко погодити».

«Погодите,- відмовив Дорош живо,-

Коли побачите, як ми живем.

Поміщик на сто моргах, от все диво!

Тут штуки треба, щоб кінець з кінцем

Звести. А з роду я мужик. Те пиво

Культурне, що колись я пив хильцем,

Не оп’янило мя так дуже, як то кажуть,

Щоб рвать всі ті нитки, що нас з мужицтвом в’яжуть.

Живу, працюю разом з мужиками,

В потребах мало чим різнюсь від них,

Хіба часом думками та книжками

З границь тих наших вибіжу тісних,

Тим, що добуду власними руками,

Що власним я трудом навчиться встиг,

По змозі тих братів убогих спомагаю,

А далі ні умом, ні хіттю не сягаю».

«Го-го, значить філо́соф ви кругом! -

Сказав Євгеній трохи насмішливо.-

До плуга з академії бігом,

Paterna rura 26 оброблять щасливо!

Ще й філантроп, мужиколюб, з часом

І депутат! Ну, що ж, на сеє мливо

Я дуже рад хоч раз поглянуть зблизька пильно…

Наш круг глядить на се крихітку неприхильно.

Наш круг! Даруйте, я не так сказав…

Той круг, в котрім я виріс і ховався,

Та я тепер від нього вже відпав,

Здається, з ним навіки попрощався.

Ох, той шляхетський круг! Як я пізнав

Його наскрізь, від нього відцурався!..

Ви смієтесь? Ну, що ж, філософ ви, ні слова,

То й сумнів є у вас, усіх думок основа».

Всміхався Дорош на слова ті скорі.

«Ай, панцю-панцю, що дурниць наплів!

Ентузіаст ви непоправний! ‘Дго́рі

Вас тягне все, так як мене долів.

Філософ я лиш в полі та в оборі,

В високі сфери зроду не летів,

І сумнів мій не брат, не сват, не друг, а ворог:

Хоч порох чоловік, та вірю я в той порох.

Я твердо вірю в труд його могучий,

В ті міліони невсипущих рук,

І твердо вірю в людський ум робучий

І в ясний день по ночі горя й мук.

В тій вірі й сам я свій маленький ру́чій

Посеред тих підгірських піль і лук.

Врівно́біж величним струям часу простую

І, роблячи свій пай, для загалу працюю.

Як я на філософії терпів,

Як в Відень їхав панським тарантасом,

А з Відня пішки йшов назад домів,

Як мазури вели мене цюпасом,

Що́ дома я при повороті вздрів,

Як дідич наш зробив мя свинопасом

І як потому вмер, як панщину зносили,-

Все розкажу я вам колись при вольній хвили.

Що вже й казать, цікаві то часи!

Я пережив, переболів чимало!

Було там дещо радості, краси,

Але найбільше по хребті вдаряло.

Мужик - то кінь: що вложать, те й неси!

Одно йому, чи камінь там, чи сало:

Чи тьма тиранії, чи Wolność, Równość, Zgoda…

Отим-то вірю я в движучу міць народа.

Коли вона не зниділа донині,

Носивши майже тільки камінь все

На тюрми, на палати, на твердині,

То є надія, що як принесе

Здоровий хліб робучій всій родині

І світла в себе ясного нассе,

То розростесь не так і процвіте розкішно.

Отим-то, бач, мені з всіх песимизмів смішно».

Здригнув Євгеній... По лицю блідому

Оп’ять іронії пробігла тінь,

Та щезла гнеть. У серці молодому

Заворухнулась найглибша глибінь.

Якесь чуття, немов тоска по дому,

Тоска за скарбом віри, сил, стремлінь,

Котрі й його колись у тихий рай манили,

Збудилась, мов дитя зіснеться і заквилить.

І жаль притьмив весь вид його, як дим

Гіркий, що в’єсь, сли свічка допалиться;

Уста нервово дро́гнули, слабим,

Бездушним усміхом стяглися лиця:

«Щаслив, хто вірить существом цілим,

Хто в бою, наче сталь в огні, сталиться!

Щоб вірить, треба кров здорову мати в жилах…

Я сумніваюсь лиш, бо вірити не в силах.

Немов черв’як підточує билину,

Так підточило те життя мене.

Мов зв’ялий лист, що здавсь на хуртовину,

Котра його і топче і жене,-

Так я живу; де впаду, де спочину,

О те не дбаю; чую лиш, як схне

У серці джерело життя, і вже не трисне

Наново! Ні, я жду, чень, якнайскорше висхне.

Бо нерв життя у мене перетятий,

Зруйновані підвалини буття;

Бо щастя фонд залізний я розтратив,

І розміняв на мідь срібло́ чуття.

Не маю сили навіть, щоб поняти

Ту вашу віру в вартість, в ціль життя.

І жаль, що вам мене отак накинув друг мій,

Бо не найдесь у вас ліку на той недуг мій».

«Ну-ну,- рік Дорош,- хоч ми й не докторі,

А розпізнать зумієм ваш недуг.

Ви, знать, крихітку на байро́нізм хорі,

На Weltschmerz, 27 як казати звик ваш друг.

І нерви в вас до зрушень надто скорі,

Роздразнена уява, бо весь круг

Мрій, мислей, бажань - все к одній змагає цілі:

Ятрити рани, що згоїтись ще не вспіли.