Криничар - Дочинець Мирослав
Я мусив поспішати — звізди вже в’янули в текучому мареві передрання. Якщо ліхтарник не наткнувся на битого, то друга сторожа виявить його точно. Чекай гвалтової сурми з Паланку!
Здоровою ногою я відтрутив від себе берег, тримачи ніс дубака проти течії навскоси. Тридцять протяжних загребин
— і я вже на протилежній обмілині. Обернув весло і, втикаючи обструг у дно, тихо посунув човна вгору. Місце тут не рибне — на березі пусто, лише туман ходив росяним сріблом. Десь коло млинарні дробилися голоси, там засипали перше мливо. В клубовинні досвітньої мжі я заплив під мостові ребрини. Вхопився за слизьку палю і видихнув суху гіркоту ночі. Крутіль ходила під днищем, і мені теж оберталося в голові. Я прив’язав човна і притулився до Паленого. Пес був твердий і стуцений — як вода за кочетом дубака, як кам’яні зуби дамби, як моє враз закоцюбле серце. Я не мав сили ревіти, сльози і кров запеклися в мені водно.
Я вивів човна на шумливу бистрінь і пустив за течією. А сам перевернувся через облавок у воду, закусивши в зубах паперову скрутку від Гречина.
У воді було легше, плавати я міг і з одною ногою. Мостом прогриміли кінні гонведи, передовий щось скоромовно розказував їм. Чи не по мою душу спіх? За двадцять літ ніхто не втікав із Паланку, хвалився колись пан Лойко... На березі я заліз у бузиновий кущ, перечекав. А коли стихло, потягся осокою, як перебитий вуж, до Жигової хижки. Хотів пошкрябати двері нігтями, та персти заклякли. Тоді клепнув у дошку двічі головою — і зомлів.
До тямки я вернувся у вогненній пропасниці. Ноги і руки горіли рівним пекучим жаром. На правому зап’ясті тверділа свіжа монетка воску. Наді мною горбилася в чорній вовняній реверенді кістлява постать. "Смерть?" — просипів я спаленими устами.
"А ти вже її заслужив? — запитав твердий голос, знакомитий голос. — Чим ти такий зосібний, аби тебе дочасно кликано туци?"
"Нічим", — прошепотів я, аби ще раз почути себе, усвідчитись, що це я, що живий.
"Ногу виправили, — гудів у ніс Божий Симко. —Лишилося дух поправити. Це скит блаженної пам’яті отця Йова. Тут кожна щербинка намолена, тут і павутина простягне тобі спасенну нитку. Пий воду, вщипни хлібця. Утробі твоїй перемученій зараз більше нічого не треба. Хіба що сон. Сон — то земне раювання нашої душі. Лишайся з миром до рана. А я пішов на молитовні чати".
Я спав, прохоплювався, аби впертися очима в темну тишу, і засинав знову. Цвіркун заколисував мене. Сон і явина злилися в одну тривку блаженну протяжність. Я боявся одного — що вона урветься. Часом, коли я розліплював повіки, в стіновій западині блимкала свічка, й на приступці я знаходив горнятко з молоком, горішини, сколотий лопух із ягодами. Іншим разом намацав складену шматку. Розгорнув — вишите нагрудця сорочки. Знайомі нитки, знайомий манір шитва. І вістря голки, що десь-колись вишивала це, множинними проколами прошила моє відмерле тіло. Я ожив.
Печера була заглушена знадвору. Видати, така моя планида — сидіти взаперті. Але в’язнем тут я себе не почував. Монаший грабовий костурик поміг мені обійти притулище, видовбане в камені. Образ на стіні, заглибина для каганця, плетена з верби постеля, пристінна дошка, що правила за столик, лавиця з поламаною ніжкою — от і вся обстава. Сісти не було на що, і я взявся за поправу лавиці. В закуті було приперто ще зо три ціпки, я вибрав підхожий, аби вистругати потрібну для виямка товщину. На столі знайшов тесачок. Дереводіли з двору Влени так підганяли стільці, що до них не треба було ні цвяхів, ні клею. Дерево до дерева прикипало. А я виріс коло них, мені стружка досі пахне квіттям. Заструпілі рани заважали, та я силився і стругав. За тою роботою і застав мене Божий Симко.
"Виджу, що оклигуєш. Перша познака здоров’я — коли зачинають свербіти до роботи руки".
"Та яка це робота..."
"Не смій говорити про роботу непоштиво. Якою б малою вона не була. Мій найперший побратим казав, що робота —святе слово. Не так вже й багато їх, таких поважних слів. А він на цьому добре розумівся".
"Був монахом?" — запитав я задля провадження бесіди.
"Монахом? Аде, він був чисто світським чоловіком, водив дружбу з бражниками й любив погомоніти з блудницями, а зі священиками, бувало, що й гиркався. Не дарував ш святенницького лукавства. Ні, він був простим робітником, теслярував разом з вітцем. І до роботи мав особливий стосунок. Люди для чого працюють — аби заробляти, правда? А він і грошей до рук не брав. Йому головне, щоб робота була доброю, досконалою, щоб любилася замовцю, а найперше — майстрові-вітцеві. Вони тяжко працювали, годували велику родину. Мій побратим дуже тішився, що працює для своєї матері, що годен якось влегшити її нелегкий тривок. І все він робив у покорі, в послуху, легко приймав убогість. А дерево він гладив із тихим радуванням. Вважав його найпридатнішим, найціннішим матеріялом. Тверде, сучкувате, волокнисте дерево мліло в руках майстровитих, як віск. І променило тепло, набране від сонця, а свою дужість, напиту їз землі, віддавало на тривку службу людям. Як його не любити, як не шанувати?! З дерева наша перша колиска, перші бавки, а по тому — інструмент у руках; з дерева ложка, стіл і постеля для солодкого спочинку і для супружних любощів; з дерева і зброя для войовника, і ключка для каліки; з дерева і дім наш, і остання домовина; з дерева і хрест, що увінчує земну нашу юдоль... Та що це я завернув на сумне? Якраз тішитися треба. Ти, виджу, обвикся, ногами-руками володаєш, голова на місці..."
"Що там люди кажуть?" — кивнув я на притулені двері.
"Різне кажуть. Під Зняцевом перейняли човен, а в ньому
— замордований пес, що сторожив у Паланку. Вартовому втікач голову провалив, звезли його до шпиталю. Гонведи літають, як комашня. Кажуть, що з Егера покликали якогось удатного псаря, аби вхопити слід".
"Вам, отче, боятися нема чого, я дубака повів водою під другим берегом. Ніякий пес не вхопить сліду. А той, що міг би, той пішов за водою". — Слова мої мерхли в розм’яклому горлі.
"Не гоже боятися богочинного діла. Це раз. А друге: коло млина ріка викинула під бережину тюремний сіряк і чуню втікача. Гомонить челядь, що втопився бідака".
Я огледів себе. В печерній сутені й не зауважив, що вбраний у легкий овечий лайбик, а на ногах м’які повстяні бурки. Зрозуміло, хто віддав мою одежу ріці. Щиплива розчуленість заново напливла на мене.
"Дякую вам, отче, за все".
"Пусте, — відмахнувся той костистою пучкою. —Відробиш. Он уже лавицю поправив. Я принесу тобі рамці підрихтувати на образи. Недурно казав Петро-копач, що руки тобі справно служать".
Такого повороту бесіди я затаєно чекав. Погладив вишитий клапоть і скрадливо мовив:
"Добре б увидіти його, Петра".
"Тобі, синашу, нікого видіти не вільно. А тебе й поготів. Цей склеп потайний, мало хто. з братії про нього знає. Перебудеш, заможешся на силі й підеш собі. Далеко звідси підеш... А Петро Солома вторік із Мукачева вибрався, дворище лишив сестрінниці. Маєтний румун з Марамуреша доньку його взяв. Петро в нього криницю копав, то й запізналися. Кажуть, тепер він на соляній копальні за десятника".
"Як... вона віддалася... Юлина?" — глитав я слова, що не давалися, як тверді кислиці.
"Що чуцуватися, з дівицями таке стається. А вона дівка годна й рукаста. Здри, яке шитво! Петрова донька дала завити в нього твій нотарський документ. Аби не забути, коли що: папір той прихований у старому "Служебнику" на горішній полиці монастирської книжниці. Не забудь, це твоє сокровне, заслужене... Е-е-е, та тебе, виджу, не гроші бавлять і не Солома, а хіба Соломина... Синашу, жінки чоловікові не належать, бо не він їх вибирає, а вони його. Якщо вибрала іншого, — забудь її, випорозни з душі. Бо душа твоя й так без міри напхана жужелицею цього немилосердного світу".
"Душа моя нею повна", — скрикнув я в розпуці.
"Не розумієш, що кажеш. Душа нам не людьми дається, і люди нею не можуть володіти. Лише Той, хто її дав".
"Той, хто дав її мені?! А нащо?! Дав душу, а натомість забрав усе — матір-страдницю, родовитість, яку мають інші люди, свободу... розтоптав мій молодий вік, дозволяє гноїти в замковій ямі мого навчителя і десятки таких же нещасливців, відібрав від мене сердечну наречену, вірного пса... Та що там говорити, навіть ім’я моє відібрав, а тепер збирається забрати й вітцізнину і погнати в чужину... Чому? За що? Де Він?"
"Він тут. Він третій коло нас двох".
"Ви гадаєте, що Він тут, у цій землянці?"
"Не гадаю. Знаю".
"То чому Він мовчить? Я хочу Його чути?"
"Він мовчить, бо слухає тебе. Ти запитав — і Він тобі відповість. Але тоді, коли й ти навчишся слухати. А поки що спробую відповісти тобі я, Його слуга. Поглянь-но лише сюди", — чернець довгим темним перстом придушив таргана на стіні, сколупнув нігтем. — Що ти бачиш?"
"Темну плямку".
"І все? Придивися ліпше, синашу".
"Ні, не бачу більше нічого".
"Дивно. Якби ти був уважніший, то помітив би головне
— стіну. А якби був ще й проникливим, то міг би дещо й прочитати на тій стіні. Хоча б те, що ніхто від тебе нічого не забирав. Матір маєш, якщо вона в твоїй пам’яті живе. І дівка, якщо в серці, то залишається твоєю. Бо більше благо, коли сам любиш, аніж коли тебе. Маєш добре здоров’я, квітучу молодість, знаєш ремесла і набрався наук у вченого чоловіка, за що хвалю найпаче. І на свободі єси, вільний робити, що хочеш. Чужі, але щирі людкове подбали і про твій пожиток, про чорний твій день. А слуга Божий, сиріч я, прихистив тебе, пригрів, ще й стелить примовні словеса, аби впокоїти натруджену твою душу..."
"Простіть, отче. Дурна кров ударила в голову".
"Бог простить. А я ще не скінчив. Якщо довго вдивлятися в стіну, то вона може дзеркалом обернутися. І тоді глипнеш, а плямка не на стіні — на тобі! І зветься вона —гординя, непомірно роздута. Найліпший серед псарів! Не встиг відро зачерпнути — найліпший криничар! І вже благодійника свого й працедавця можна дурити, а тюремників водити за ніс. А бідолашного каторжанина хто використав для свого визволення, хто вірного пса заморив
— Господь з небес?! І до маляра блаженного хто легковажно приповз, чуючи за собою гонитву і накликаючи на нього чорну хмару?! І, полікований, зодягнений, нагодований —із п’ястуками на Небо..."
"Господи...
