Дума про тебе - Стельмах Михайло

Це теж не велике щастя мати такого порадника і друга, краще б він був собі десь у небутті. Та свою біду і громом не приб’єш — от і живе поруч такий собі Пасикевич, з яким тебе одним мотузочком зв’язала доля.

Думати про долю ніколи не пізно, і він, повертаючи з вулиці в вулицю, думав про неї, і тепер на заклопотаному обличчі завуча поєднались зажура давніх років і сьогоднішній невпокій. Не легко, не рівненькою доріжкою пробігло його життя. Юність минула на старенькому єпархіальному заводі, де свічковий лом, віск невбілений, недогарковий, жовтий, фузовий і саморобні братські свічі проходили через воскобілильню і в руках майстрів ставали тими свічами, що ставилися перед образами святих і в головах мертвих.

З цього заводу його дорога двоїлась до позаштатного жіночого монастиря, де були не тільки смиренні послушниці, і до тих поповичів, які в церквах співали: "Боже, царя храни",— а на вечорах мріяли про гетьманщину. Тут він і зустрівся з Пасикевичем, що вибився на управителя в багатого попа, який через свою загребущість служив і господарював на двох парафіях, мав два чималих маєтки і навіть власну каплицю, в якій дотрухав його попівський рід.

Шельмуватий і веселий Антон Антонович старався не вдаватись до судів, не битися і не штрафувати дядьків та тіток за спаш чи якусь шкоду. На збитки відповідав збитками. Ось, приміром, весною на попівських левадах жінки розстелили вибілювати полотна, а він і промчить огирем по цих стежинах, вибиваючи в них підковами діри і вибиваючи з жіночих очей сльози. Так він і в себе робитиме коли з управителя вискочить хоч на півпанка.

І коли з минулого Меркурій Юхримович заніс у свою пам’ять образ воскової свічі, то Антон Антонович — стежини полотна, побитого підковами.

Він, Меркурій Юхримович, придивляючись до діянь і розкошування Пасикевича, теж подумав паламатись на управителя, та на його шляху трапилась добра людина, вона пораяла взятися за книгу і допомогла вступити до вчительської семінарії. Хоч і нелегкий учительський хліб, але він не обтрушує сльози з мужицької душі.

А потім було як у казці: чим далі, тим гірше, це, правда, з позицій сьогоднішнього дня, від якого треба наглухо ховати вчорашній день.

У громадянську війну, коли на Україні захиталися настрої між гетьманською булавою і "Капіталом" Маркса, Меркурій Юхримович і Антон Антонович кинулись не до Центральної ради, а до наказного отамана і першого генерального осавула Івана Полтавця-Остряниці, який спирався на козацтво і тільки в ньому вбачав могутність держави, що має плекати націоналізм і мілітаризм. Наказний отаман рішуче виступив проти "старих пасивних іконостасів" із Центральної ради, які бавилися в демократизм, і не крився зі своєю мрією стати гетьманом суверенної соборної великодержавної України в межах хоча б Київської Русі князя Володимира.

"Чим була Україна до цього часу? — звертався Полтавець-Остряниця до своїх однодумців.— Україна була нацією, що складалася з тридцяти мільйонів рабів і жменьки донкіхотів. Отже, щоб вирватись із цього стану, Україна потребує національного диктатора!" І прозоро натякав, що таким диктатором може бути він.

Україна розпорядилася інакше — викинула новонародженого претендента на гетьманство аж у Мюнхен, де він став отаманом ради генеральної старшини і почав хапатися за все, що могло принести хоч сумнівну славу і безсумнівні гроші. У гонитві за ними він ще в 1923 році зв’язався з Гітлером у Німеччині і з Фордом в Америці, обіцяючи йому на Україні "перші концесії на автомобільні поставки і відкриття своїх філій".

Краще було б пристати до самого біса, аніж до цього невиспілого диктатора... Та що було зроблено, того не вирубаєш і сокирою...

Відриваючи од себе минуле, Меркурій Юхримович оглянувся довкола. Скрізь за тинами в золотій задумі цвіли соняшники, до похилених батьківських голів тяглися дитячі, і спокій селянських родин стояв на їхньому доброму цвіті. Завуча взяв жаль за тим часом, коли і в городі його батька цвіли соняшники, а він, малий Меркурій, ще й гадки не мав про політику, що так схожа на людоїдку: кого вона тільки не перемелює у своїй пащеці?

От хіба йому хочеться топити Романишина? Але якщо хтось перший тицьне пальцем на того жовтодзюба, то що тоді подумають про завуча? Тому й треба розкручувати й розкручувати кола пильності. На них має вистояти твій хиткий човен.

Пересипаючи думки, як пісок у жменях, він підійшов до нового будиночка, де тепер проживав Антон Антонович. Усі хатні двері були відчинені, і він ще з сіней побачив у другій кімнаті напівроздягнену Антоніну Аполлінарівну, яка, звісивши ноги з ліжка, смакувала суницею.

Вгледівши гостя, господиня сполохано зойкнула і почала рукою прикривати поопадалі груди, біля яких не лежали ні свої, ні чужі діти. Її перса завжди бентежили й хвилювали Меркурія Юхримовича: хоч були вони опалими, та з-під самого низу незвично вививалися вгору, вбиваючи в блузку крихітні пуп’янки сосків.

Меркурій Юхримович миттю опинився біля господині, поклав свою руку на її занепокоєпі пальці, що стягували блузку, і замурмотів:

— І нащо ховати таке добро?

— Двері! — аж у сіни пустила звужений погляд, над яким злякано билися вії.

Він прислухався до дверей, а руку низько опустив під блузку, до того вививання, що так дивувало і непокоїло його. Треба ж природі отакечки відрізнити її від іншого жіноцтва.

— Божевільний! Зараз Антон прийде! Відійди! — зашипіла, і насварилась, і усміхнулась перелюбцю наляканими очима, що теж через революції і контрреволюції не зазнали справжнього кохання: не дуже їй, високій дворянці, хотілося виходити за вкороченого Антона, та довелось.

Він одійшов од ліжка, двоячи погляд на двері і на її груди, що задихали неспокоєм.

— А де ж твій?

— На річці. От-от має над’їхати.

— Поки він над’їде... Я двері зачиню.

— Ні, ні, не треба!

— Але чому, Тоню? — благав обличчям і руками і відчував, як від жаги пересихають уста.

Антоніна Аполлінарівна нарешті впоралася з дрібнотою ґудзиків, що заблищали на зеленій блузці, як роса на траві, благально підняла вигнуті вії:

— Меркурію, я більше не хочу гріха.

Меркурій Юхримович невдоволено буркнув:

— Якби в людей були тільки такі гріхи, то всі б дякували Всевишньому.

— Як тобі не соромно при цьому згадувати Всевишнього,— кинула зляканий погляд у куток, де темніли давнього писання образи.

— А любощі ж від кого? Думаєш, від нечистого? — він знову хотів пригорнути її, але жінка вислизнула з його рук, підійшла до вікна, розчинила його.

— Ти щось, Тоню, неможливою стаєш.

— Роки, Меркурію, роки.

— А як потім будемо жалкувати і за цими роками, і, може, за цим днем.

— Іди краще на річку, а я щось приготую вам. У нас є свіжі щільники.

— Найсолодший трунок — твої щільники,— покосував на її груди і вибив посмішку на жіночих устах, де шерхла рожевість була знизу підведена бляклою жовтизною.

— Меркурію, дорогий, облишмо цю тему.

— За яку ж візьмемося? За політику? — запитав невдоволено.

Жінка озирнулася, зашепотіла:

— Це правда, що зняли їхнього секретаря ЦК?

— Правда.

— І можуть далі піти круги?

— Думаю, так.

І тоді вона гарячково кинула хворобливий блиск очей у куток з образами, кинула руку на лоба, а на підрізаних жовтих щоках її з’явилися лапи рум’янцю.

— Господи, спасибі тобі! Може, нарешті це початок кінця?.. Хай вони в злобі з’їдають один одного, хай почнеться й народовбивство! Тоді прийде і наш час, час вищих сердець!

Від цієї жаги, від цього пароксизму ненависті навіть Меркурію Юхримовичу стало моторошно. Дворянський паростень забувся, що перед ним стояв мужицький син — людина низького серця. Їй, яка й досі жила "голубою концепцією", думається, що вона зроблена з іншої глини. Тільки й усього в тобі, що маєш дворянські немочі й дурман любощів. Бач, вона аж тепер злякалася гріха любові, а народовбивства не злякалась!

Він похмуро вийшов з оселі, за нею мружилась од сонця розімліла річка, на якій кожна очеретинка була охоплена срібним перснем. Над водою проквилив крячок, за водою жалісно попискували кулички, і тиша-тиша над усім світом, що аж не вірилося, як у такому благословенному закутку не розсмокталася задавнена жовч. Та не розсмокталася вона, каменем збилася, очікуючи свого часу. Ох, ця політика!

З-за очеретів виїхала під’їздка* і Меркурій Юхримович почув радісне:

— Га-га-га!

Під’їздка врізалася в проіржавлений пісок, Антоп Антонович зіскочив на берег і обережно вийняв з кишені троє оливкового кольору з темнуватими плямами яєць.

— Це ж чиї, такі пізні? — здивувався Меркурій Юхримович.

— Річкового крячка, отого, що над головою виквилює: "кріія". Це, напевне, друга чи третя кладка.

— І нащо вона тобі?

— Та хай лежить, комусь покажу.

— Ловилось?

— Зараз поласуємо карасиками, дивись, які славні! — Пасикевич нахилився до човна, викинув на пісок карасів.— Кинемо їхнє золото на білу сметанку та й приллємо калганівочкою. Як ти на це дивишся?

— Який же чудило може встояти проти карасів і калганівочки?

— А що в тебе чувати?

— Та чувати.

Меркурій Юхримович розповідає останні новини і запитує, що їм робити з Богданом Романишиним: чи одразу ж проявляти пильність, чи хай хтось почне?

Бестіальні очі Пасикевича стали сторч, спалахнули недобрим блиском:

— Ти ще сумніваєшся, що робити! Негайно ж треба дзвонити у всі дзвони — і в нас, і в районі! Бо як хтось задзвонить, то й нас може навернути билом по голові... От і побачимо тепер, хто мерзопакосник, а хто ворог! — насварився кулаком на той берег, з якого долітало жалібне "кріія" річкових крячків. Може, це були ті самі птахи, в яких Пасикевич видрав батьківство.

XI

На вокзалі його стрічає Іван. Не полінувався занести сюди кучері й посмішку, тільки насмішки нема під нею, і це вже погано. Побачивши Богдана, він, наче вітряк, замахав руками й побіг хапати в обійми свою тривогу.

— Як там на купелях було? — чавить друга, посміхається, а за посмішкою чавить печаль.

Ох, Іваночку, ще не бачив, щоб твої чорні закільцьовані золотом очі отак плавали на смутку. Погані, виходить, мої справи, погані. І чого? І за що? Невже за любов до святого, до святинь?

Іван киває кучерями на вокзал:

— Може, підемо в буфет, маслини замовимо? Такі гарні вилежуються там.

І хоч як гірко Богданові на душі, та він мимоволі посміхається на цю мову:

— Не забув торішнього?

— Не забув.