Камінний господар - Бічуя Ніна

Магнітофона тоді ні в кого не було, отож пообіцяли приїхати пізніше, коли трохи звільняться, та ще й запросили жінок на виставу, щоб побачили, як виглядають їхні веретена на сцені.

Але хіба хто пам'ятає про такі обіцянки? От і слали старі жінки листи, благаючи, аби ми згадали про них.

Усе було реальним, сон починався аж тоді, коли я врешті вибиралась у дорогу до того села, тільки ж села, як і повинно бути в кошмарах, чомусь не знайшла, я бачила тільки дитину на чорному снігу, дитину з лялькою і в білій хустині, я питала дитину, де село й люди, а вона тільки кивала головою й усміхалась, я помітила, що ясна в неї голі, як у немовляти, дитина була беззуба; я присіла біля неї, чорний сніг був неймовірно холодний, небо ж було червоне, без сонця, але дуже червоне. Дівчинка колисала ляльку, видаючи тільки якісь дивні, незрозумілі звуки, похитуючи головою весь час тільки заперечливо.

Я поклала на сніг магнітофон, дівчинка знову всміхнулась, торкнулась пальчиком клавішів, стрічка зрушила з місця, а дівчинка судомно водила язиком у відкритому роті й намагалася щось вимовити, але магнітофон, мабуть, записував тільки ті судомні зітхання і якийсь такий звук — між "ма" та "а".

— Господи, та що ж це таке? — скрикнула я. — Збожеволіти можна! Ти що, сама-одна тут? — шарпнула я дівчинку за плече, від того мого різкого руху, від того несподіваного й непотрібного руху хустка зсунулася з голови в дівчинки — вона була геть чисто лиса, зовсім лиса, як не знаю хто...

Мій старий стіл, котрий колись може бути викинутий, спалений, зданий у комісійний магазин за червінця (а ще його можуть відвезти на дачу або викинути в двір, або таки спалити) — він усього лишень зужита декорація, що була потрібна як художнє оформлення до вистави, котра називалася моїм життям, моїм існуванням.

А на білому обрусі не зникали сліди від келиха з вином — червоні кружальця не зникали, хоч я напевно знала, що ніхто з нас вина не розливав, обрус мав бути чистий, білий.

— Замість весь час говорити про нього, ви б краще зайнялися спіритизмом і викликали його дух...

— Марш спати! — крикнув батько малій.

— ...і спитали б його самого, що він думає з приводу вашої нинішньої небувалої відваги, — докінчила фразу дівчинка і спробувала вибратися з дитячого крісельця-гойдалки, це було важко зробити, дівчинка давно вже виросла з того крісельця, хоча й була дуже худенька.

Захаращена найрізноманітнішим товаром, вузька й темна крамниця десь на самому замісті переповнена старими жінками й дідами, котрі порпалися у тому товарі, бо могли купити його: крам продавали за зниженими цінами, і продавець пильно стежила, аби хто не запхав собі до кишені якого дріб'язку, чи то забувши заплатити, чи то не маючи чим. Тут можна було надибати старі, облізлі мітли і гігантський плюшовий купальник, в який могла б убратися дружина Ґарґантюа; а ще також у дерев'яний ящик було наскидано найрізноманітнішого взуття усяких фасонів і калібрів — від чогось такого на височенних каблуках до полотняних незграбних "балеток" і кирзових шкарбунів; були там скляні коралі, пластмасові ляльки без рук, глиняні коти з видряпаними очима, якісь потворні лампи і картина "Степ"...

— То не продається, не руш, — сказала продавець до дівчинки, котра торкнулася якоїсь дивної скульптури — чи то погруддя, чи то карлик з гігантською головою. — То не для тебе, чуєш, що я сказала?

Дівчинка відступила на крок, але крадькома таки торкнулася чорного волосяного покрову на тій моторошній голові.

Продавчиня тим часом пасла очима бабуленцію, котра вже з добру годину порпалася у ящику із взуттям, — що ви там так довго сидите? — буркнула вона до старої, аж та здригнулася, ніби збуджена з якогось гарного сну, — ще-сте не вибрали нічого?

— Та я би вже вибрала, пані, — сумно й зніяковіло показала голі ясна бабуленція, — лиш не можу правого черевика знайти... — Вона крутила перед очима якийсь нечупарний черевик, який, видно, чимось підійшов їй, — може би ви мені помогли...

— Не поможу, — сказала продавець, похмуро одвернувшись, — правих нема. Самі ліві.

— Як же то? Як — самі ліві?

— А так. Якби були й праві, то би продавали в іншій крамниці, — неохоче пояснила продавець. — Не руште того, — сказала вона мені, — не продається.

Я стояла й не могла відвести погляду від тої чорної, моторошної голови; вона щось мені нагадувала, я достеменно знала, що я уже бачила десь щось подібне, тільки якоїсь деталі бракувало, чогось тому обличчю бракувало.

— І що ви там далі шукаєте? Я ж вам сказала — самі ліві! — гаркнула продавець на бабуленцію, а та зачудовано дивилася на черевик:

— Та вже-м чула, тільки ще хочу знати, до якої крамниці завезли праві? Хіба може аж на тамтой світ? — засміялася бабуленція сама до себе.

— Як хочете, то йдіть і там пошукайте, — і собі зареготала продавець. — Не руште! Не продається! — знову сказала мені, одразу погасивши усмішку.

Мені здалося, що я втрачаю глузд: голова наче ворухнулась, блимнула очима, злісно й хижо поглянула на мене, я тепер знала, чого тій голові бракує: чорні бутафорські вуса були десь в іншому місці, десь він їх загубив чи то зголив? Тьху, до дідька!

— Я то для себе вигодовую, — сказала продавець, — я то собі знайшла і для себе вигодовую, воно вже с...е, ну, що то вас обходить... хочу мати свого дідька, та й вже! Сказала раз, що не продається — і по всьому!

— Господи, — перехрестилась бабуся, — яке страшне! І хто би то хотів купувати, — сказала вона. — Ліпше у двох лівих ходити, як тото в хату взяти...

Голова обернулась якось так чудно, ніби шия у неї заболіла, ніби їй тиснув комірець, чи що; без вусів то було таке саме моторошне, як і з вусами. Не було різниці.

Переді мною, на всій площині велетенського зеленого поля, діялася ще одна метаморфоза: поле засіювалося людьми. Як зерном. Ставало того все більше й більше, чорні, чернечо-чорні зерна; я не розрізняла облич — може, їх навіть не було; люди-зерна все множилися і множилися на зелені, аж її не стало видно. Напевно, ті люди-зерна чули, що говорив до них оратор зі своєї безглуздо малої трибуни, бо стояли мовчки й наче ж таки слухали, лиш я одна не чула нічого й не могла відрізнити важкого подиху натовпу від важкого дихання оратора. Тепер він був теж увесь у чорному, у чомусь такому, як суддівська мантія чи убрання ченця.

Обірваний шнур мікрофона я побачила нарешті, він звивався змією біля самих моїх ніг; я хотіла відступитись, але це годі вже було зробити: люду-зерна прибувало й прибувало, мене стискали зусібіч, мовчки напирали вони одні на одних; лиш на одну мить переді мною ніби майнуло личко лисої дівчинки, на голові в неї тепер сяяв білий, дуже білий віночок, і це було дивно — на такій лисій голові був віночок; видіння тривало коротеньку мить, натовп людей-зерен сколихнувся, зітхнув, застогнав — і чорна ріка його поглинула мене, зімкнулася над моєю головою.