Камінний господар - Бічуя Ніна
А зрештою, може, вони б це справді зробили, якби бодай віддалено здогадувалися, що я відчуваю, сидячи в директорському кабінеті, яке слово мені хочеться написати — може, вони б розклали вогнище й спалили мене на ньому, але вони не знали нічого й тому ходили попри кабінет тихо, навшпиньки, майже побожно зазираючи до мене, аж поки директор не вирішила замкнути двері на ключ, щоб мені не заважали, а я проклинала той час і день, коли поділилася з учителькою дивовижним відкриттям, що вмію складати слова докупи так, що вони заламуються раптом, творячи якийсь ритм, і можу зіставляти слова так, аби вони перегукувалися римою, як голос і луна в лісі; я проклинала й свою здатність писати ті римовані рядки, і взагалі вміння креслити якісь знаки на папері, я шкодувала, що не захворіла, не втрапила під автомашину, йдучи до школи, що взагалі народилась, — і мені не міг би допомогти тоді ніхто на світі, і в свої чотирнадцять років я мусила сама для себе вирішити, як маю вчинити, а фарисейське виховання, яким було уражене й розкладене за життя моє ні в чому ще не повинне покоління, виявилося єдиним, що допомогло таки мені й порятувало: "Я не можу, не можу, — бурмотіла я фальшиво, ховаючи очі, які зовсім не були червоними від плачу, одвертаючи обличчя, на якому не був виписаний ані жаль, ані смуток, — я не можу... ну, не можу, не можу ані рядка написати, бо печаль моя така безконечна, що не укладається у слова, туга моя така безмірна, що я не годна висловити її", — бубоніла я, похиляючи голову, боячись, аби мене хтось не викрив, сподіваючись, що мені повірять, і паленіючи від сорому не за ось цю брехню, а за те, що таки ж писала одного разу віршика з іменем вождя, заримованим з якимось ще іншим гучним словом; і коли мені таки повірили, я мало не зірвалась на ноги, мало не кинулась вистрибом, як батько, коли вигукував "здох, здох!" — але фарисейське виховання знову порятувало мене, я поклала голову на зігнутий лікоть, а довірлива вчителька погладила мене по голові; і коли пізніше, надвечір, я місила мокру землю там, де ми відстоювали свою годину під смолоскипами, і ноги в мене промокли й замерзли, а в голові паморочилося від безконечної, цілоденної трагічної музики, котра пливла над містом, як чорна хмара, разом із смолоскипами, я усе ще озиралася зі страхом, чи ніхто часом не розгадав моїх хитрощів, і чи ніхто не чує, як у вухах моїх, перекреслюючи жалобні мелодії, одлунює батьків вигук. І хотіла б я знати, скільки ще юних фарисеїв було поряд зі мною, які ридали фальшивими сльозами, а скільки було безумців, які оплакували вождя щиро, проливаючи гарячі сльози, скільки також було підступних серед моїх ровесників, які пильнували уважно за одними й другими водночас при червоно-жовтому світлі чадних смолоскипів, що їх вряди-годи гасили вітер і сніг, і ми мусили знову запалювати ґніт. Ті смолоскипи робилися у дуже примітивний спосіб: до консервних бляшанок припасовували довгі дерев'яні держаки, наливали досередини якесь пальне — уже не пригадую, що то було — встромляли ґніт, а той горів, палахкотів, чадив і тхнув; з такими смолоскипами ходилося також через ціле місто в день святкування річниць армії; часом вони спалахували під час футбольних матчів — і хто його знає, як нам пощастило не підпалити Львів бодай один раз...
З кутка кімнати ми почули раптом тихий смішок, а потім молоденький голосок обізвався:
— Послухайте, як він гарно пише!
Сидячи при круглому столику й п'ючи вино, ми геть забули про присутність того дівчиська; мала примостилась у маленькій дитячій гойдалці, у кріслі-гойдалці, дуже тоненька, худа, з чорним розкуйовдженим волоссям, вона дивилася на нас, ніби теж щойно помітила присутність дорослих:
— Я вам зараз прочитаю, послухайте: "Якщо вінценосець добрий, якщо він любить своїх слуг, міністрів, домочадців, свого фаворита, то це ще не означає, що він відданий своїй країні: треба бути великим монархом, щоб любити свій народ..." Або ще таке: "Кому не дано привернути до себе прихильність вінценосця, той намагається прихилити до себе міністра чи принаймні, його лакея". Ха-ха-ха! Тату, тобі подобається?
Батько її, якраз той, котрий у пору смерті Вінценосця відсиджував провсяквипадкове покарання, мабуть, навіть не вслухавшись і одним вухом у те, що читала дівчинка, розгнівано запитав:
— А ти що тут робиш? Ти дивись, сидить тихо, як миша межи старими! Ану марш спати!
Але мала й не повела бровою на батькову балачку, вона знову взялася читати, ніби й не обзивалася щойно до нас.
Ти давно вже нічого не пишеш, і тобі здається, що суперечки критиків з приводу написаного тобою схожі на якийсь безглуздий, дикий танок на ледь утахлій могилі — твоїй же таки могилі; незважаючи на те, що тебе вже наче й нема, наче ти не існуєш зовсім — тобі до біса боляче й прикро від того тупцювання; тобі здається ще й інше: наче тебе роздягнули безжально, і ти сам-один, оголений, серед натовпу затягнутих у вбрання й захищених вбранням, крізь яке не доб'єшся до живого, до того, що може заболіти. Дотик до своїх ран відчуваєш лиш ти сам, і зранити нікого не можеш, ба навіть не годен (або ж і не відчуваєш у тім потреби); ти не можеш навіть гукнути: не руште мене! — але ти попри всенький біль раптом відчуваєш також і втіху; торкнувся сам зболеної душі й тіла і подумав: го, може, я ще живий? — і таки спробував поворухнути губами.
У твоєму гороскопі сказано: декому з народжених під цим знаком слід остерігатися балакучості, і це, звичайно, безпосередньо стосується твоєї особи, бо ти останнім часом піддаєшся всезагальній пошесті балакучості, ти не можеш опертися тому невпинному потокові слів, тій чумі невтримності, за якою здебільшого ніякі, нікчемні думки; ба навіть думки взагалі часом відсутні, радше відверте скоморохів-ське бурмотіння, балаган, бо ж думка може викресатися або із самотніх роздумів і мовчання, або із зіткнення з новими, іншими цікавими думками; змарніла твоя душа тане й тане, і все твоє існування має знак від'ємний, а не додатній, спробуй бодай боргів позбутися, які назбиралися, накопичилися, поки ти теревениш, піддавшись усеза-і альній пошесті.
Обтяжений гріхами, дурними вчинками, йдеш далі, все невідво-ротніше наближаючись до завершення. А втім — до якого завершення? Хіба можна завершити щось, що не має початку й кінця? Лінія — це ряд цяток, крапок, так учили тебе на уроках геометрії у школі. /Киття твоє — цяточка упритул до безлічі інших — споконвіку й у безвість...
Мої приятелі регочуть, забувши про дівчинку-підлітка в кутку кімнати; регочуть, поставивши на круглий столик келихи з недопитим вином. Червоне вино — то таки дивина нині! Вони регочуть з моїх оповідей про те, як тато стрибав у кальсонах і кричав: "Здох! Здох!" — а я мусила писати вірша, поминаючи в ньому це слово й не римуючи його ні з яким іншим. Мій Боже, як смішно це нині звучить: я такого вірша не написала! — але ж як справді важко — страшно було тоді — не написати його (тут йдеться уже не про мене, мені годі було всього чотирнадцять літ, мені це було не так уже й важко не написати, досить було розіграти маленьку комедію, а хто їх не вміє розігрувати в чотирнадцять років, коли хоче одурити старших, — йдеться зовсім не про мене). Я не знаю, вірять чи не вірять мої друзі в цю оповідку, як я не написала вірша, але вони таки справді сумніваються у тому, що мій тато кричав: "Здох! Здох!", стрибаючи по кімнаті в кальсонах при дитині. Тобто в це останнє вони ще можуть повірити, але — щоб кричав? І таке кричав? Часи були не такі, аби вголос і при дитині щось подібне вимовляти, — хитали головами мої приятелі, однак я не намагаюсь їх ні в чому переконувати, я не маю сили навіть уста розтулити.
Промовець на величезному полі — може, це стадіон? — розмахує руками, показує кудись, я ж не можу озирнутись, наче справді закам'яніла. Голова оратора знову пірнає під трибуну, і я починаю несамовито реготати, але регочу при тому безгучно. Оратор-лялька, оратор-маріонетка вимахує руками й мікрофоном з обтятим, але довжелезним шнуром. Варто б вказати йому на це, пояснити, що шнур обтятий, може, оратор поняття про це не має? Хоч би хто з'явився на полі, жодного чоловіка нема, й незрозуміло, як могла тут опинитися бездарно збита, наче ящик-тара, трибуна, і хто той промовець, задля чого й задля кого він з'явився.
Перша одміна сну-реальності, чи спогаду, чи як там собі хочете називайте, — виглядає так, що в слова його втиснути неможливо. Зрештою, дві інші одміни такі ж: втискати у слова їх неможливо.
Я існувала з тим першим сном від самого дитинства, з тою першою його одміною, хоча таки чим іншим, як не сном може бути чиясь розповідь, чийсь далекий досвід, чиєсь чуже життя? Але я існувала з тим так давно, відколи сама себе пам'ятаю, що все те стало також і моїм життям, і моїм досвідом, і ще також кошмарним сном, який постійно повертається. Я накладаю той чужий досвід, переказаний для мене моїм батьком, на щось знане мені, на щось подібне до того чужого досвіду: наприклад, на смак глевкого хліба з остюками, вони впиваються у губи і в язик, але ти продовжуєш жувати, бо голод змушує до того; або ж — склянка гидкого, який смердить нафтою, окропу, з мелясою замість цукру, з обридливим, печеним цукровим буряком. Ти бачиш висохлі старенькі руки своєї бабуні Марії — ти думаєш, що то й до її хати могли прийти люди-примари, високі, цибаті й невідворотні, їх не наженеш, не позбудешся, вони до твоєї баби простягають довжелезні руки й домагаються у баби якихось мішків із зерном, а баба (не твоя, але може бути й твоя, а може, це ти сама) простягає у старих руках надтріснутий, зв'язаний мотузочком під горлом глиняний глечик: осьо, синочки, оце стілечки, більше нічого й не маю, — і в неї глечик забирають, видирають, зерно висипається, баба схиляється підняти зернини, а їй наступають на пальці чоботиськами, не дають і того зібрати.
Та ж мене нині не дивують найстрашніші картини, змальовані очевидцями, про голод, голод, голод, про розпухлих і синіх людей; я не вірю, що комусь то могли вибити з пам'яті чи хтось, може, того не знав; бо коли так, що ж, це означає, що ми всі невиліковно хворі, і ніяка самостійна Україна не порятує нас од тої хвороби, бо ж можуть бути рецидиви; батько мені розповів про те все, коли я мала яких шість літ, розповів — і не боявся ані зради, ані мого дурненького дитячого язика, таке не на язик паде, а в душу; і коли вам того не оповідали, то мені шкода вас і ваших батьків; була ще також на кутку Харитина, вона пекла найкращий хліб, ніхто такого не пік, я відчувала й відчуваю досі запах того хліба, може, навіть куштувала його в тому сні, у тій найпершій одміні мого сну, — куштувала, хоча ж ніколи не знала Харитини, — я знаю, як хрумтить на зубах чорна крихітна вуглинка, котра пристала до споду теплого хліба, добутого з печі, — коли хто позичав у Харитини хлібину, то потім мусив так уже старатися, щоб хліб для оддавання не був ані глевкий, ані пригорілий — ніхто не хотів зганьбитися перед Харитиною, але й ніхто не вдав спекти такого ж хліба; Харитина вмерла від голоду, це було ще на початку того походу смерті, і чоловік поховав Харитину, а в труну поклав рушник, в який Харитина загортала витягнутий з печі хліб, щоб не черствів, чоловіка того звали Оверком, він лиш один із цілого кутка не вступив до колгоспу; коли тато мені розповідав про те, то вимовляв "Харатина", так, певно, і той Оверко казав.
Виходячи з брами у Львові, я не раз боялася подивитися убік, бо я знала, що колись тато бачив у Києві під ворітьми вмерлу від голоду жінку, вбрану у вишивану красну сорочку, в коралі; я знала про людські трупи на вокзалах — важкі колоди, котрі з грюкотом падали, пожбурені іншими, ще живими, у вагони товарняків; я була тим малим хлопцем, котрий вночі, їдучи в поїзді, намагався відсунутись од чогось важкого, холодного, що навалювалося на нього, і тільки на світанні побачив: то був мертвий дядько, з котрим вони разом надвечір ще сідали в поїзд.
Чи мусила все це знати дитина? А таки мусила, бо то був страх — так, страх, але очищаючий, рятівний, він помагав на доноси, на підступ, на слабкість характеру, на той ще інший СТРАХ, абстрактний, незбагненний, не страх вмерти, чи бути побитою, чи кудись вивезеною — у безвість, а СТРАХ взагалі, і СТРАХ — всезагальний.
Твій старий, великий, міцний і надійний стіл.
