Гоголь – Ґоґоль - Маланюк Євген

Словом, все те, що згодом буйним квітом розквітне у Достоєвського (частинно у Л. Толстого) і у незчисленних епігонів, що становитиме зміст і догматику російської літератури й російської культури.

Заклавши мимоволі підвалини під "велику" російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив передовсім сонячно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої, душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховості, привидами й страховищами, які прийшлося геть пізніше побачити нам на власні очі. Але й сам Гоголь, пишучи свій "Заповіт" (в один з моментів очікування смерті р. 1845), з несамовитою прозорливістю передбачав наслідки впливу своєї творчості. Якийсь жахливий зойк вириваєть йому з уст:

"Співгромадяни – (прикметно, що він уживає тут національ-нейтрального звернення)! – Страшно!.. Завмирає з жаху душа моя... Стогне, конаючи, ціла істота моя і стрясається, бачучи потворні парости й плоди, яких насіння сіяли ми за життя, не домислюючись і не передчуваючи, що ж то за жахіття з них повиростає... Співгромадяни! – не знаю і не вмію, як вас називати в цю годину..."

А перед тим кінцевим зверненням читаємо слова, які точно окреслюють свідомість передсмертного ясновидіння:

"Страшний є м о р о к душі, чому ж бачимо його допіру тоді, коли нещадна смерть стоїть перед очима."

Він ще шість літ, зі спаралізованою волею до творчості, чекатиме, аж та с м е р т ь прийде, але, не дочекавшись, Гоголь, якимсь надлюдським зусиллям власної волі, сам собі накаже п е р е с т а т и ж и т и : перерве зв'язок з людьми, перестане приймати їжу, не відповідатиме на запити, ляже, повернувшись обличчям до стіни, і, властиво, з м у с и т ь себе вмерти. В чужій і страшній Москві, в помешканні свого фактичного урядового наглядача...

***

"Жоден політик світу ані жоден політичний письменник не зробив в політиці стільки, скільки Гоголь", – то слова одного з небагатьох росіян, що найглибше відчув і зрозумів справжню істоту Гоголя. То сказав правдивий виразник свого народу – тонкий філософ-публіцист Василь Розанов, для якого Гоголь ніколи не був ані "своїм", ані "русским".

Справді, трагедія Гоголя, обернувшись трагедією російської літератури, остаточно сталася трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної та історично неоправданої імперії. Росія "не вдалася" передовсім тому, що костомаровські "дві руські нородності" – по майже тристалітнім експерименті – не тільки не створили наднаціонального імперіального "народу", але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість. Хлєстаковське фальшування історії і великодержавницька патетика, хлєстаковська містика й хлєстаковський месіанізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного в наслідках не дали. І дати можуть, бо ані механіка, ані – навіть хімія самі в собі не можуть ні змінити, ні підмінити процесів о р г а н і ч н и х . Механічна суміш народів і культур може бути затиснена в границях витривалості затискуючої їх машини. Але як тільки та границя буде перейдена, – наступає вибух.

В останій дії з'являється справжній ревізор – Історія – і здирає маску з Хлєстакова.