Гоголь – Ґоґоль - Маланюк Євген

під сприйнятливим для Поґодіна (і багатьох інших) псевдонімом "Русі". Але деякі реальні складники Батьківщини, розуміється, залишатимуться в Гоголі до кінця життя: це – роздуми над химерною історичною долею України, це – народна пісня (вона завжди звучала в його душі), це, врешті, національний танець, гопак, якого він відтанцює ще з півроку перед смертю в маєтку С. Аксакова – Абрамцево під Москвою, де гостював пізнім літом р. 1851.

Немає сумніву, що трудний і страшний шлях відходу від Батьківщини не був у Гоголя ані короткий, ані радикальний. То був психологічний процес, безумовно, характеру патологічного, що тривав довгі роки. Цікаво, що в ближчім оточенні Гоголя, в останні часи його життя, повставала навіть думка про його психічну ненормальність. А що національні елементи його свідомості не обмежувались лише піснею і гопаком, свідчать такі два документи.

З року 1837 (а це було в періоді найвищого, аж до революційності, піднесення його українського патріотизму) походить єдиний зацілілий лист Гоголя, написаний рідною мовою. Це досить відомий паризький лист до Богдана Залеського, "до земляка, дуже-дуже близького, ще ближчого серцем, ніж спільністю Землі". В нім згадується про "славу цілої Землі Козацької". Але й майже десять літ пізніше, вже з року 1846, маємо в Almanach Carlsbad, в реєстрі "визначних" пацієнтів, нотатку (с. 17) дослівно:

"Mr. Nikolas de Gogol, Ukrainien, etabli a Moscou, auteur de quelques comedies russes".

В цім довгім процесі не денаціоналізації, а, власне, відходження від Батьківщини – не було пасивного самовіддавання, а була, безумовно, внутрішня боротьба, були злети й упадки. Але, поза тим, були й речі гірші – страшні й містичні, що почали, чимдалі настирливіш, виповнювати понуру й хворобливу душу цього дивного письменника.

В листі з р. 1845 до гр. О. Толстого (пізнішого оберпрокурора Синоду; гостюючи в нього р. 1851, Гоголь і вмер в його помешканні в Москві) маємо досить моторошне визнання письменника, що, може, найяскравіше відкриває його тодішній психічний стан, близький до справжнього містицизуючого психозу: "Для Вас так само, як для мене, замкнена брама жаданої оселі (обители). Манастир Ваш – Росія. Отже, символічно одягнувши волосяницю ченця і цілого себе у м е р т в и в ш и – для себе, але не для неї, – ідіть трудитися в ній".

Справа не в трагікомічності цього заклику, скерованого до росіянина, аристократа й бюрократа імперії, – хворий в кожнім хотів би бачити хворого. Але справа в тім, що ця формула самознищення, самозгуби – кидає найбільш сконцентроване світло на особистість, шлях творчості і життєву долю її автора... Легко було О. Вайлдові або Пшибишевському користатися чужою мовою. Може, трудніш було Вергарнові входити до французької літератури. Але вже значно трудніше (як то бачимо з повісти "Lord Jim") було Коженьовському-Конрадові не лише вибрати англійську мову за інструмент творчості, але й – цілком свідомо – зробитися британцем. Та як не трудні й не трагічні можуть бути того роду перевтілення, – все ж не можна їх в найменшій мірі порівнювати з самозгубним експериментом, що, остаточно, його об'єктом став Микола Гоголь. Суб'єктивно – він або несвідомий того, що з ним діється, або підсвідомо вірив, що йому вдасться, сказати б, перехитрити долю, "обдурити" ту Нечисту Силу (а він її поза тим дуже гостро завжди відчував), що за тим експериментом слідкувала й керувала.

У випадку Гоголя справа значно ускладнюється тим, що письменник був потенціально геніальний і що його "експеримент" не відбувався внутрі кола спільної цивілізації, а вимагав передовсім :виходу з цього кола і переходу до цивілізації, і с т о т н о відмінної, властиво, протилежної й ворожої. Та ворожа цивілізація вимагала, кажучи конкретно, моральної смерті ("усмертнення цілого себе") або розриву з органічною цілістю, а одночасно – механічно розплистися в аморфній неокресленості "Росії", отже – культурно-національного самогубства. Це був найжахливіший фаустівський варіант "продажу душі чортові"...

Наслідки такого експерименту – то не лише духова летаргія, у героїв "Мертвих душ", але справжня с м е р т ь духова, з її розкладом і гниттям, як несвідомо-геніально показав це Гоголь у своїй повісті-сповіді "Портрет".

V

Що ж являє собою літературна спадщина Миколи Гоголя, тієї спочатку національно-недокровної, згодом хворої, врешті – національно-відумерлої душі?

У спадщину ту входить передовсім чарівна екзотика дещо елеографічної України у "Вечорах на хуторі", яких сонячна ідилічність починає похмурніти вже в "Миргороді", аж несподівано западається в чорне провалля "Вія", де в містично-таємничій глибині, мальовничо прислоненій лаштунками спокусливої "Малоросії", може, й заховано основну тайну нашої Батьківщини, тайну її історичної Долі й тайну душі Народу.

Вже молодший сучасник Гоголя – Панько Куліш спостеріг був вертепну "лялькуватість" постатей в ранніх творах Гоголя, їх пр'ивідність і "нереальність". Ті складники можна віднайти навіть в найдовершенішій – під оглядом мистецьким – історичній епопеї "Тарас Бульба", де осягнено максимум пластичності й тривимірності. В петербурзьких новелах ("Невський проспект", "Шинель") та тривимірна пластика вже зникає: постаті сплощуються, стають тінями, які снуються в фосфоризуючій імлі гофманівської фантастики. Автобіографічну повість "Портрет" рятує, під тим оглядом, психологічна правда, яку авторові підповіли власні переживання. Далі, в міру "відмирання" національної душі, все наявніше виника неміч пластичного в т і л ю в а н н я постатей, неміч творення їх в просторі, а не на площині паперу. І так має двовимірні викреси, гостру, досконалу, в певнім сенсі, істотно українську графіку "Мертвих душ", цей альбом першорядних гравюр, механічно зшитих білою ниткою подорожей Чичикова. Альбом той Гоголь з розпачу назвав "поемою", але для "оживлення" цього твору не помогли ні інтермедії, як, напр., вставна "Повість про капітана Копєйкіна", ані патетичні ліричні уступи ("Русь, Русь!"), ані даремні й чим далі, тим трагічніші пошукування "позитивних героїв" (що, до речі, вперто, але так само безнаслідно, практикує сучасна совєтська література). "Мертві душі" – то вже, сливе, н е-л і т е р а т у р а : життя й його живої вроди – в тім творі вже нема. Як влучно десь зауважив М. Бєр, в мистецькій манері Гоголя "є щось близьке до кубізму Пікассо"...

Розважання над Гоголевою спадщиною, як і над впливами його літературної творчості, не обмежуються до цих чисто формальних уваг і спостережень. Оскільки в нашій літературі впливів Гоголевої творчості, хіба, може, за винятком " Тараса Бульби", майже не можна помітити, оскільки в літературі російській і на долі імперії Російської – взагалі, вплив той заважив надто тяжко і, кінець кінців, – згубно. І самого Гоголя, і його творчість – Росія (Петербург, а за ним Москва) сприйняли цілком поважно, як геніальні твори геніального "росіянина", причім те останнє бралося як синім "русского", москаля, а не як історією вироблений тип мешканця імперії, соціологічний продукт тривання тієї імперії (ілюзія, що продовжується досі і набирає зловісних ціх (рис) у намаганнях адміністративного роблення т. зв. совєтського народу чи навіть "нації").

До якої міри глибоке було те непорозуміння з Гоголем у росіян, навіть сучасників, свідчить, напр., голосна полеміка такого чуйного критика і не менш чуйного всеросійського імперіаліста, як В. Бєлінський, який з приводу появи Гоголевого "Листування з приятелями" (книги, між іншим, досить "сковородинської", отже зв'язаної з українською літературною традицією), зовсім щиро обурювався її "реакційністю" і, мовляв, "зрадою" Гоголем свого попереднього шляху: сатирика, викривача темних сторін "Росії", поступовця і т. п. Таж Гоголь тієї "Росії" майже не знав, був царським стипендіатом, фактичним емігрантом і у відношенні до уряду був лояльний більш-менш так само, як кожен чужинець-фахівець"... "Обдурювали ми – щодо Гоголя – самих себе, обдурювали й його одночасно", – писав на схилі життя Сергій Аксаков, людина доброзичлива, мудра і, яко щирий слов'янофіл, до українців сердечна.

Не зупиняючись довше над значенням Гоголя в історії Росії і її культури, не аналізуючи самого вельми цікавого "комплексу Гоголя" в психіці "всеросійській", зупинимося лише на складнику в тім комплексі дуже характеристичному, а іменно "хлєстаковстві" (Хлєстаков – герой комедії "Ревізор", дрібний петербурзький урядовець, що, опинившись без грошей в повітовім місті імперської колонії, правдоподібно, на Україні, удає "ревізора з Петербурґа", обдурює місцеву адміністрацію і щасливо зникає ще перед здемаскуванням).

Не міг того "хлєстаковства" уникнути й сам творець Хлєстакова: більшу частину свого життя мусів Гоголь трагічно удавати росіянина, патетичного патріота імперії (механіки якої не міг не знати) і одного з фундаторів її літератури. З певним упрощенням можна б сказати, що, переїхавши до Петербурґа, Гоголь якби автоматично робиться Хлєстаковим, і то з цілою свідомістю того фальшивого положення. Сам він колись признався (з приводу видання "Листування до приятелів"): "в книжці тій стільки підпустив Хлєстакова, що не маю відваги до неї заглянути". І, справді, "Листування" те, повне наївних і нуднавих моралізувань під адресою всіх станів і фахів імперії, свідчило про повний заник такого адже ж живого почуття комічного у Гоголя, що тут прийняв на себе чисто хлєстаковську роль якогось директора морального департаменту при міністерстві внутрішніх справ... Подекуди "хлєстаковський" характер мала майже анекдотична професура в Петербурзькім університеті, для якої бракувало йому передовсім ерудиції. Зрештою, Гоголь сам любив повторювати, що він "позбувався своїх власних вад, наділяючи ними своїх героїв".

Почуття постійної зв'язаності фальшивою роллю російського патріота (5) і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені твори й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і "зайвих людей", і "принижених і ображених". Звідси пішли і православний месіянізм, і православний нірванізм, і "справжня російськість" (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: "истинно русский"?), і погорда до європейських чужоземців, і зневага "гнилої Європи, і гасла культурної автаркії ("самоти"), і догмат поліційної "єдності"...