Українські гетьмани Бруховецький і Тетеря - Нечуй-Левицький

Так скінчився похід ко­ро­ля Яна Ка­зиміра на Східну Ук­раїну. Він не по­вер­нув її до Польщі і тільки зруй­ну­вав ба­га­то сіл та го­родів і на­ро­бив ба­га­то ли­ха в Пол­тав­щині та Чер­нігівщині. Як тільки вий­шли звідтіль По­ля­ки, мос­ковські воєво­ди по­ча­ли ка­ра­ти ті го­ро­ди, котрі по добрій волі од­да­лись ко­ро­леві. З Пе­ре­яс­ла­ва вий­шло чотири ти­сячі Москалів на Во­ронків і по­ча­ли ка­ра­ти їх, за те, що во­ни од­да­лись ко­ро­леві; звідтіль во­ни пішли на Бо­риш­поль і ог­ра­би­ли люд­ей, потім вер­ну­лись у Во­ронків, спа­ли­ли го­ро­док, по­би­ли ба­га­то лю­дей і вер­ну­лись в Пе­ре­яс­лав. Але за те тут про­ти їх збун­ту­ва­лись Ук­раїнці і стріли їх ку­ля­ми з гар­мат, так що во­ни мусили втіка­ти в Київ. Сам Бру­хо­вецький жорс­то­ко ка­рав ті го­ро­ди, котрі самі прис­та­ва­ли до По­ляків.

Тетеря з своїми ко­за­ка­ми та з По­ля­ка­ми одс­ту­пався до Дніпра. Те­пер По­ля­кам при­хо­ди­лось кру­то. Бру­хо­вецько­го ко­за­ки шар­па­ли їх по до­розі, а най­більше в лісах та на бо­ло­тах і з за­ду, і з боків, і спе­ре­ду. В се­лах лю­ди не да­ва­ли їм ні хліба, ні сіна. По­ля­ки пот­ра­ти­ли ко­ней і мусили йти пішки, ще й нес­ти на собі сідла і са­мі од го­ло­ду на­си­лу во­ло­чи­ли но­ги. Те­те­ря й Чер­нецький на­си­лу долізли до Дніпра. На Дніпрі ру­ши­лась кри­га. Одні пе­реп­ли­ва­ли че­рез Дніпро на чов­нах та бай­да­ках, поміж пли­ву­чи­ми шмат­ка­ми кри­ги, другі пе­реїзджа­ли на са­ноч­ках там де ще сто­яв лід. По дру­гий бік Дніпра їх уже ждав Сірко, що підняв Київщи­ну про­ти Те­тері й По­ляків. Сіркові ко­за­ки стріля­ли на тих, що прис­та­ва­ли к бе­ре­гу. Сам Сірко сто­яв па бе­резі на то­му місці, де пе­ре­во­зився Чернецький. Але Чернецький пе­ре­хит­рив Сірка. Він звелів роз­па­ли­ти на бе­резі здо­ро­ве ба­гат­тя і пус­тив сла­ву, що в то­му місці бу­де пе­ре­во­зи­тись че­рез Дніпро, а сам тим­ ча­сом пішов ви­ще по Дніпру і пе­реїхав на дру­гий бе­рег прос­то у Іржи­ще­ва. Сам Чернецький з своїм пол­ком пе­реп­лив ріку вплав вер­ха­ми на ко­нях се­ред пли­ву­чої кри­ги. Сірко ки­нувся ту­ди, де горіло ба­гат­тя, але там По­ляків не бу­ло, а по­ки він добіг до Іржи­ще­ва, По­ля­ки вже пе­рей­шли Дніпро. Тільки що Сірко хотів ки­ну­тись на По­ляків, йо­му да­ли зна­ти, що татари вер­та­ються до до­му і ве­дуть з со­бою ве­ли­кий по­лон лю­дий та то­ва­ру. Сірко ки­нувся на та­тар, роз­бив їх і од­няв од їх кілька со­тень ук­раїнських бранців.

Переїхавши че­рез Дніпро, Те­те­ря став з своїми ко­за­ка­ми під Вільхівця­ми. Він за­ба­жав в своїй гетьман­щині бу­ти. Сірко од­няв уже од йо­го по­ло­ви­ну йо­го гетьман­щи­ни од Дніпра до Дністра, до са­мо­го Чи­ги­ри­на й за Умань. Те­те­рю не­на­виділи, зва­ли йо­го зрад­ни­ком, лядським прис­луж­ни­ком. Су­ли­ма й Сірко підні­ма­ли на­род про­ти Польщі й Те­тері скрізь до са­мої Білої Церк­ви. В час то­го повс­тан­ня про­пав і Іван Ви­говський, був­ший гетьма­ном після смер­ті Бог­да­на Хмельницько­го.

Іван Ви­говсь­кий слу­жив тоді в ко­ро­ля за київсько­го воєво­ду. Він мав ба­га­то во­рогів і між ни­ми гетьма­на Те­те­рю й польсько­го воєво­ду Ма­ховсько­го. Ще дав­но, за жит­тя Бог­да­на Хмельницько­го, Те­те­ря був пе­ре­яс­лавським пол­ков­ни­ком і не лю­бив Ви­говсько­го, що був при Бог­дані ге­не­ральним пи­са­рем. Після то­го Те­те­ря оже­нився з вдо­вою Да­ни­ла, бра­та Іва­на Ви­говсько­го, Оле­ною, доч­кою Бог­да­на і заб­рав собі ве­ли­ке її при­дан­е, кот­ре діста­лось би Іва­нові Ви­говсько­му. Став­ши зя­тем Бог­да­на, Те­те­ря за­гар­бав собі ба­га­то Бог­да­но­во­го скар­бу, ма­буть тим що Бог­данів син Юрій пост­ригся в ченці. Ви­говс­ький і собі хотів заб­ра­ти ті скар­би. Те­те­ря по­чав з ним по­зи­ва­тись в польський суд і щоб не ви­пус­ти­ти із своїх рук скар­бу, він за­ду­мав згу­би­ти Ви­говсько­го. Як тільки в Київщині по­ча­лося повс­тан­ня про­ти ко­ро­ля, Те­те­ря на­пи­сав до ко­ро­ля, що повс­тан­ня підні­має ра­зом з Сірком та Су­ли­мою, Ви­говський, мит­ро­полит Ту­кальський і Ге­де­он Юрій Хмельницький, що во­ни за­ду­ма­ли од­ня­ти од Польщі пра­во­бе­реж­ну Ук­раїну і пе­ре­да­ти мос­ковсько­му ца­реві. Ко­роль тоді сто­яв під Глу­хо­вом і не пой­няв віри Те­тері, але на­пи­сав до Ви­говсько­го лас­ка­вий лист, щоб він пок­ло­по­тався як най­швид­че по­га­си­ти повс­тан­ня.

Як, Тільки Те­те­ря вер­нувся в свою гетьман­щи­ну, ко­роль на­пи­сав до йо­го лист, щоб він як мож­на скоріше пос­ти­нав го­ло­ви всім вер­хо­во­дам повс­тан­ня. Те­те­ря зро­зумів, що до тих вер­хо­водів мож­на сміли­во при­лу­чи­ти і са­мо­го Ви­говсько­го.

Тим часом повс­танці з Су­ли­мою взя­ли Ли­сян­ку, взя­ли Ста­ви­ще на Гни­ло­му Тікичі і прог­на­ли Ма­ховсько­го з По­ля­ка­ми до Білої Церк­ви. Те­те­ря пішов на поміч Ма­ховсько­му і во­ни вдвох прог­на­ли Су­ли­му до Ро­кит­ної, де був уби­тий сам Су­ли­ма. В той час Ви­говський сидів в Хвас­тові і ви­дав при­каз по своєму воєводстві, щоб уся шлях­та з'їзджа­лась на сейм в Жи­то­мир. Але польська шлях­та вже не йня­ла йо­му віри, кри­ча­ла, що Ви­говський зра­див Польщу, і не хотіла їха­ти на сейм. Ви­говсько­го во­ро­ги на­мов­ля­ли шлях­ту і роз­пус­ка­ли сла­ву, що він став при­хильни­ком мос­ковсько­го ца­ря.

Почувши, що діється під Білою-Церк­вою, Ви­говський поїхав ту­ди, щоб по­ба­чи­тись і пе­ре­го­во­ри­ти з Те­те­рею, але вже не зас­тав Те­тері. Те­те­ря вже пог­нався за повс­тан­ця­ми під Ро­кит­ну. Ви­говський поїхав в Ро­кит­ну. В Ро­китні йо­му при­вез­ли од Ка­ховсько­го лист, щоб він їхав в Кор­сун на ра­ду про ду­же потрібне діло. Ви­говський приїхав в Кор­сун до Ма­ховсько­го і зас­тав там Те­те­рю і кількох польських воєнних, що зібра­лись ніби­то на воєнну ра­ду.

- Треба-б нам по­ра­ди­тись, як би скоріше за­да­ви­ти повс­тан­ня і ви­гу­би­ти вер­хо­водів, котрі підні­ма­ють чор­ний на­род на бунт, ска­за­ли де­котрі на раді до Ви­говсько­го.

Тільки що Ви­говський по­чав го­во­ри­ти, Ма­ховс­кий і Те­те­ря ра­зом пе­ре­би­ли йо­го і наз­ва­ли йо­го зрад­ни­ком і вер­хо­во­дом в повс­танні.

- Ви не до­ка­же­те сього і ніхто сього не до­ка­же, ска­зав Ви­говський. Йо­му по­ка­за­ли засвідчен­ня тих ко­заків, кот­рих уже по­ка­ра­ли смер­тю і котрі в му­ках пе­ред смер­тю на­го­во­ри­ли на Ви­говсько­го. Ви­говський од­го­во­рю­вався тим, що чо­ловік го­тов на­го­во­ри­ти вся­кої вся­чи­ни, як йо­го му­чать та ви­пи­ту­ють. Йо­го не слу­ха­ли і го­во­ри­ти йому не да­ли. Воєнна ра­да ста­ла нес­подіва­но воєнним су­дом над Ви­говським.

Тетеря й Ма­ховський звеліли чи­та­ти воєнний при­каз, в кот­ро­му зна­чи­лось, що за та­кий пе­рес­туп, в яко­му об­ви­ну­ва­ти­ли Ви­говсько­го йо­го по­винні по­ка­ра­ти смер­тю.

- Ви не судді! - ска­зав Ви­говський, ви не маєте пра­ва чи­та­ти мені при­го­вор. Я воєво­да й се­на­тор: ме­не мо­же су­ди­ти тільки ко­роль та се­нат.

Виговського не слу­ха­ли. Нас­та­вав вечір. Суді вий­шли мовч­ки. Сто­ро­жа вхо­пи­ла Ви­говсько­го під ру­ки і по­ве­ла в од­ну ха­ту, кот­ра по­вин­на бу­ла ста­ти для йо­го замість тюр­ми. Кру­гом ха­ти пос­та­ви­ли сто­ро­жу.

Смерком в ха­ту ввійшов один офіцер Ма­ховсько­го й оповістив Ви­говсько­му, що йо­го