Скоро до школи - Гуцало Євген

І чорних людей побачити, й жовтих.

— А хіба люди не однакові? Де ж це ти чорних бачила? А жовті звідки беруться? Усі народжуються білими.

— Та ні, народжуються чорними й жовтими.

— Чудна ти!

— Я не чудна,— серйозно заперечила Надійна.— Я про те в книжці читала.

— Як же вони живуть — чорні?

— Так само, як і всі.

Валя не могла втриматись од сміху:

— Це ж і лице в них чорне?

— Усе — руки й ноги, вуха.

— А якби перефарбуватись їм?

— Як же ти перефарбуєшся? То від народження.

Вони ще багато говорять про різне — Надійці багато відомо, начиталась. І Валя нищечком докоряє собі, що знає одненьку лише літеру "су", а на більше не спромоглася. Швидше б уже осінь, швидше б до школи.

— Хотіла б усю землю обійти, на все подивитися...

Мати полатала їй старе-престаре пальто. Полотняні, хоч і пофарбовані в темне, латки видніли здалеку, і Валі було радісно, що всі звертають на неї увагу. Стояв не такий уже й холодний день, проте вона випросила в матері дозвіл на те, щоб побігати в полатаному пальті по вулиці. І що від радості ноги не могли її нести спокійно, а бігли, то скоро Валя й змокріла, й засапалась, а скинути своє пальто не думала.

Гурт дітей зібрався біля школи, і кожне хвасталося чим могло. Валя, звісно, пальтом своїм полатаним, Харитя — новим зошитом, Устим Лисак батьковою польовою сумкою — там лежали якісь пописані папери та книжка невідомого змісту з обдертими палітурками.

Надійка сказала, що в неї є читанка. Більше ні в кого не було читанки, навіть букваря ніхто ще не бачив, але Надійці повірили. До початку занять залишалося з тиждень, і на сухотну Надійку поглядали з повагою — вона єдина серед них уміла писати й читати. Надійка почувалася серед дітей начебто старшою і досвідченішою.

Проїжджав мимо Іван, то його спинили. Іван сидів у передку, помахував батіжком. У нього запитали, чи збирається він до школи. Хлопець не відповідав, наче роздумував. Далі ударив коней батогом — і погуркотіло, збиваючи куряву.

— Де ж йому до школи,— сказав Устимко Лисак.— Він у колгоспі робить.

Валя раптово розсердилася:

— А якщо в колгоспі, то не можна?

Устимко злодійкувато закліпав очима:

— Та хай іде, мені що? Чи я не пускаю його...

Валя ще дужче розпасіювалась:

— А ти чого тут розхвастався своєю сумкою? Радий, що більше ні в кого нема! Ану тікай звідси!

— Це не твоя вулиця! — набурмосився Устимко.

— От і моя!

На них дивилися з цікавістю: хто переможе — заповзята Валя чи боягузливий Устимко. Зрештою, перемогла Валя, бо Устимко, ще трохи побувши серед дітей, похнюплено подався додому. Ніхто не став на його бік, не покликав — недолюблювали малого Лисака за хвастощі та за скупість.

Кожне вихвалялося своїми обновами, та всіх перевершила Катря. Вона звідкись поверталася додому, а побачила дітей — до них підійшла. Насмішкувато слухала, про що вони говорять, а потім візьми й покажи їм пальці правої руки:

— Бачте?!

— Що то? — поспитали ті, що стояли далі.

— А перстень! — радісно відповіла Катря.

І справді, на пальці в неї жовтів великий грубий перстень — чи з п'ятака мідного виклепаний, чи з патрона вирізаний. Либонь, що з патрона, бо тепер багато таких наробили.

— Ти з ним і до школи підеш? — запитала Валя.

— Піду!

— А навіщо він тобі?

— А так!

Обізвалася Надійка, трохи похмуро, наче аж сердито:

— З перснем до школи не пустять!

— Усе ти знаєш! — Катря їй.— Отак візьмуть і не пустять!

— А буквар у тебе є?

— Нащо мені буквар? Я й так умію читати!

— Е-е, п'яте через десяте,— спокійно кинула Надійка.— А ходитимеш із перснем, то багато не навчиш. Із перснями дівки на вулицю ходять, а не до школи.

— О-о, бачили таку? А мені смішно все те, що ти кажеш!

І вона вдавано зареготала, думаючи, що інші теж поглузують із Надійки. Але діти лишилися серйозні — вони й справді-бо не знали, чи пустять Катрю з перснем до класу.

— Побачимо, як ти вчитимешся,— провадила вона далі.— Чи багато ти тієї науки вгризеш.

— Угризу,— похмуро пообіцяла Надійка.

— Авжеж, такі, як ти, старатливі. Та тільки з своїм здоров'ям не настараєшся.

Надійка так образилася, що почорніла з лиця й слова вимовити не може. То Валя за неї заступилася:

— І чого ти причепилась? Наділа свого персня, то й добре, а дурного не кажи.

Катря, розширивши очі, подивилась на неї пильно, а потім голосно зареготала — і пішла геть. Бо й справді, думала собі, навіщо вона зв'язалася з цими дітлахами? Якби вона мала їхній розум, а то ж на дві голови вища за кожного. Та й чи є хоч у когось із них такий перстень, як у неї?

Надійку ховали сьогодні, а завтра вже мали йти до школи. Дівчина лежала в маленькій дубовій домовині, руки їй склали на грудях, а між пальців запхнули свічку. Свічка горіла кволим огником, ледь помітним серед водоспаду сонячного світла, що могутніми хвилями вливалося до хати. Навколо домовини стояли Надійчині сестри — заплакані й зжовтілі від горя.

Діти грались надворі, а потім їм сказали, щоб перестали бігати й пішли попрощатися зі своєю товаришкою. Не кожне зуміло стерти усмішку з розгарячілого обличчя, не кожне зуміло заспокоїтися так, щоб груди не ходили ходором. Пройшли, товплячися, через сіни, а в хаті спинилися біля порога й не знали, що їм далі робити.

— Підійдіть ближче,— сказала котрась із жінок.

Валя стояла попереду. Вона несміливо ступила, некліпливо дивлячись на загострене Надійчине лице, що виднілося з домовини. Хоч огник свічки і був кволий, та він обпік їй погляд, і Валя відчула, що теплі сльози затремтіли в неї під віями.

— Поцілуй у лоба,— сказали збоку.

Валя торкнулася скрижанілого Надійчиного лоба.

— Поцілуй у губи.

І губи в Надійки відганяли кригою, хоч у хаті було задушно.

Потім інші діти підходили до Надійки й цілували. Всі понасуплювались, хоч не усвідомлювали всієї глибини того, що сталося. Ну лежить Надійка в домовині, ну скрижаніла вся, але якось не вірилося їм, що вона не зведеться, що не побіжить разом із ними.

Валя вийшла надвір — високе небо аж дзвеніло від ясної блакиті, ніде ні хмаринки. Тепло ллялось їй в очі, вона примружувалась; тепло котилось їй у душу, і душа розкривалася назустріч сонячній ласці. Діти, повиходивши з хати, спершу стояли несміливою купкою під стіною, далі хтось когось штурхнув, хтось од когось почав тікати — і наче стало поволі танути дитяче непорозуміння перед тим, що відбулося.

Іван підійшов до Валі, подивився їй глибоко в очі.

— Ходімо звідси,— сказав.

— Куди? Осині стільники дерти? — само вихопилося в неї.

— Які ще стільники! — відказав.— Хіба ти не знаєш, що оси не носять меду?

— А-а,— пригадала вона, як Остапчучка заскочила їх у своєму хліві.

І раптом перед нею виразно постала Надійка — як вони лежать із нею в траві біля мілкого Білоусу, сюрчать коники, з поля пахне полином, коні неподалік пасуться, а Надійка говорить, що їй кортить об'їхати всю землю, щоб надивитися...

— То ходімо,— наполягав Іван.

— Ходімо,— погодилась мимоволі, не зовсім дослухаючись до того, що він каже. І вже коли за Надійчиним обійстям опинилися, запитала: — Куди ж ми підемо?

— По ожину,— відказав.— Ти знаєш, скільки в цьому році ожини по ярах? А над Білоусом?

— Хіба доспіла?

— О, вже скільки!

Босими ногами збивали куряву на дорозі. В них за спиною раптом озвалась тужлива музика, вона вдарила дітей, і на хвилю серце у Валі стислося, наче пташина в жмені.

— А в що ми збиратимемо ожину? — спитала.

— Ось я зараз додому забіжу, візьму відро.

Незабаром вони вже йшли з відром. Тужлива музика все даленіла, й Іван у такт їй бив кулаком по дну, по бляшаних боках, клямцав дужкою.

— Торік ми багато ожини назбирали з матір'ю,— розказував.— Але всієї не поїли, пропала, бо цукру не було, щоб пересипати.

— А хіба вже дістали цукор?

— Та ні, не дістали... Ми з тобою наїмось, а то ще на вареники зостанеться. Добре?

— Добре,— відказала.

Знову долинули хвилі музики — уже тихше, не так чутно.

— А ти пам'ятаєш, як Остапчучка нас у хліві застала? — поспитав і всміхнувся.

Вона теж відповіла усмішкою:

— І зовсім та Остапчучка не клята!

— Хіба не наговорять?

— А я й не пам'ятаю, коли перед тим їла мед.

— Тепер багато роїв літає, то треба було б зловити — і в вулик його. От і все!

Ген і яри над Білоусом, сонцем усе залите, сяє, блищить, іскриться...