Скоро до школи - Гуцало Євген
Брати прочули й собі побігли, та пізно було — все розмели. Як поверталися назад, то в якомусь ярку оці труси знайшли. Хотіли викинути, бо дуже здорові, та я не дала, а тепер от спідницю собі шию.
З хороби весела ця Катря. Про веселе розповідає — регоче, про сумне — всміхається.
— А що ти робитимеш із такою спідницею?
— А що — носитиму! Може, якомусь хлопцеві сподобаюсь!
— То подобайся,— погоджується Валя.
— Це для нас запросто,— сміється Катря.
Грюкають двері — це Надійка не витерпіла, вискочила. Валя крутнулась туди-сюди по хаті й теж подалася слідом.
— Лисак повернувся!
Його вже давно чекали, що повернеться з армії. Та добре, видно, покалічили ті фронти, що й після війни мусив по госпіталях валятись. Розказували, ніби в нього на тілі живого місця нема, що насилу ноги переставляє, що голову йому ледве чи не пришивали.
То раніше, коли хто повертався з армії, люди всім селом бігали дивитися на чоловіка, який вирвався з самого пекла. А тепер уже звикли, коли хто з пізніших добивався до села, йшли подивитись, але вже не так дружно. А на Лисака поглянути чимало зійшлось народу. Може, тому, що стільки страхів про нього наговорено було, а може, тому, що знали його до війни в селі за баляндрасника, за сміхача?
Лисак стоїть посеред подвір'я високий, плечистий, широко розставивши ноги. Вид його засмаг до чорноти, руде волосся розсипалося, горить полум'ям. На гімнастьорці блищать медалі. А медалей же в нього багато, всі груди закрито! Біля Лисака стовпились люди й дивляться на нього, як на чудо.
— Побито тебе? — питають.
— Побито! — хвацько, з гордістю відказує Лисак.
— Ану, роздягнись!
Лисак розстібає ґудзики, охоче знімає гімнастьорку, дзвінко брязкаючи медалями. Все його тіло рясно вкрите рубцями та шрамами — дивитись на них і страшно, і жалісно. Дехто зітхає, дехто співчутливо ойкає, проте Лисак усміхається, наче має зі своїх ран неабияке задоволення.
— І ноги покалічені?
— І ноги! — гордо відказує Лисак.— Показати?
— Не треба, віримо тобі... А як же ти ходиш?
— А так! — І він легко йде по обійстю. Зупиняється й кидає одному з фронтовиків, що прийшов друга свого побачити: — І поборотися можу, коли хто захоче. Ти, Юрку, не хочеш?
— Та хто ж проти тебе встоїть,— одказує вусатий Юрко, спідлоба поглипуючи на тілистого Лисака.
— Ото-то й воно! — радісно каже той.
Лисаків хлопець Устим, у центрі дитячої уваги. Він шастає то в хату, то з хати — все щось виносить і показує.
— Устиме, дай цукерок, що батько з Німеччини привіз! — просять.
Хитрий лобатий Устимко навмисне повільно розгортає барвисту цукерку, навмисне повільно кладе її до рота. На його обличчі стільки блаженства, що у всіх слина котиться.
— Дай хоч трішки! — просять.
Устимко виймає з рота цукерку, розглядає її, чи ще багато зосталось, і каже:
— Дам лизнути!
Він кожному підсовує свою цукерку. Худий Огірчук раз лизнув, Харитя раз, а Валя аж двічі вхитрилась. То Устимко навіть і розгнівався на неї.
— Ох і язик же в тебе довгий! Більше нікому не дам покуштувати, коли ти така!
— Та я й не торкнулася! — виправдувалась Валя, яка й справді-таки не встигла розкуштувати німецького делікатесу.
Досмоктавши цукерку, Устимко шаснув до хати і невдовзі повернувся з блискучою тримбою. Надув щоки — і тримба заграла, звуки її поллялись легко, соковито. Тепер уже всі не зводили поглядів із тої тримби.
Надійшов Іван, що почувався на їхній вулиці заводіякою, і всі його мусили слухатись, бо інакше битися починав. Перед Іваном розступилися, і він, опинившись перед самісіньким Устимом, уважно стежив, як той надимає щоки, як у нього очі на лоб лізуть.
— Що це ти граєш? — поцікавився скривившись.
— А таке собі,— недбало відказав Устим. Він побоювався Івана, але сьогодні почувався не тільки щасливим, а й хоробрим.
— Дай мені пограти,— попросив Іван, якому тримба сподобалась.
— А ти хіба вмієш?
— А ти вмієш? — одрізав Іван.
— Тримба моя,— закопилив губу Устим.
— То й що? Спробую і віддам,— спокійно провадив Іван.
— Тобі такої ніколи не мати, бо ти безбатченко, ніхто не привезе.
Іванове лице спершу почервоніло, а потім посіріло. Він різко вихопив тримбу з Устимових рук і приклав до своїх губ. Проте Устим грати йому не дав — однімати взявся. Іван, не довго думаючи, пішов із дитячого гурту, Устим — слідом. Скоро один кинувся, прудкіш, і другий так само. Діти й собі назирці побігли.
— Оддай тримбу! — кричав Устим, і в голосі його бриніли сльози.
Іван одбіг далеченько, а потім зупинився і дражниться:
— На, на! Бери свою дудку!
І коли Устим підскочив, то нахилив його, став товкти приказуючи:
— Оце тобі безбатченко! Щоб не говорив! Еге ж, безбатченко!.. Щоб не був скупердяєм, щоб скнарою не був.
— Я батькові скажу! — рюмсав Устим.
— Скажеш батькові — ще заробиш! Я тебе навчу розуму, я тебе навчу, як шануватися!.. Будеш скаржитись?
Устим лише схлипував...
— Будеш?.— допитувався Іван.
— Ні,— зрештою видушив Устим.
— Тримбу свою шкодуватимеш? — І гнув Устимові голову до самої землі.
— Ні,— схлипувало під ним.
— А цукерками поділишся?
— По-ді-люсь...
— О, то з тебе ще може й толк буде... Батько твій герой, а ти з лопуцька зроблений. Ну йди, досить з тебе. Тільки не пхинькай, не розстроюй свого батька, бо він тільки сьогодні додому повернувся. Чуєш мені?
— Чую,— слухняно белькотів Устим.
А як повертався до свого двору, то справді-таки не плакав. Діти позирали на нього глузливо — ніхто, либонь, і не співчував йому. Йшов Устим, закусивши нижню губу, і тримбу тримав не як дорогоцінну річ, а ніби шматок цегли чи цурупалок якийсь. Непомітно шаснув у хату і не з'являвся до самого смерку, хоч було з ким погратись, якби хотів, бо діти не порозходилися — бігали попід вікнами, в шибки зазирали, щоб геройського Лисака побачити. Хіба що один лише Іван пішов одразу ж тоді, наче його й не було тут.
— Мамо, ну коли вже я до школи піду?
— Коли ж іще, увосени.
— А в чому? В оцьому лахмітті? Ви ж мені обіцяли своє плаття перешити, оте, празникове.
— Тобі горить? Ти ж бо не заміж збираєшся.
— Нащо мені той заміж,— бурчить Валя.— Якось проживу.
— Я тобі перешию, а ти візьмеш та й зносиш його ще до школи.
— Та ні! — радісно скрикує Валя, бачачи, що мати ось-ось поступиться.— Я тільки дивитимуся на нього.
— Ну, добре, добре.— А трохи згодом: — То йди по голку, бо й справді вже пора перешивати.
В тім-то й секрет, що йти по голку Валі не хочеться. Мати каже, що в їхньому селі тих голок кіт наплакав — усього кілька набереться. Ну, може й більше, але поприховував народ, бо позичиш комусь, а тобі повернуть поламану. На їхньому кутку голку можна випросити лише в поліцаєвої Ярини — дівки хоч доброї та гарної, але ж поліцаєвої дочки. Батько її десь утік, а вона, може б, і не хотіла позичати свою голку, та мусить, бо всіх побоюється.
Ярину застає в сінях — у каглі порпається. А що не хочеться признаватися, чого прийшла, то стала стовпом і мовчить.
— Що доброго скажеш? — уже сама обзивається Ярина до неї.
Ні пари з уст.
— Ну, то помовч,— радить Ярина і, заткнувши каглу, йде мимо Валі до хати.
Валя ще деякий час у сінях стовбичить, а потім і собі відчиняє двері до хати, завмирає біля одвірка, бо страх як не хочеться просити в поліцаєвої дочки голку!
— То ти так і мовчатимеш до вечора?
"Обізватись, чи що?.. А-а, хай із нею собарня розмовляє".
— Може, ти знов по голку? — І коли Валя ледь помітно нахиляє голову, Ярина зразу ж дістає їй голку з комірця своєї блузки.— Бери, та не загуби, дивись!
Валя щось невдоволено бурчить і, схопивши голку, вискакує надвір. У цієї Ярини голок тих, мабуть, як сміття, а бач, застерігає, щоб не загубила. Ось що вона з цією голкою зробить, і Валя кидає її в порох, але недалеко, щоб видно було. Відходить на кілька ступнів, а потім повертається і забирає голку.
Вона глибоко зневажає Ярину. Недавно в їхньому селі було храмове свято, то Ярина за день кілька разів перевдягалася, натягуючи на себе щонайкраще вбрання. Посоромилася б виряджатися, бо всі ж знають, що то для неї батько десь награбував, а їй хоч би що! Всі жінки у благенькому такому, бо де ж ті статки-достатки тепер, а Ярина в розкішному одязі!
Валя раптово кривиться — пригадує, як увечері ще довго пахне гарними парфумами вулиця, коли нею пройде Ярина. От уже нема її, зникла за поворотом, а вулиця пахне так, що й не розкажеш. Діти бігали-бігали, а це поставали, щоб куряви не збивати, і нюхають.
"Тьху, яка ж вона погана!" — подумки лається Валя.
Мати дістає зі скрині своє празникове квітчасте плаття — рукави довгі, в плечах широкі. В таке плаття може влізти чотири Валі, і їх не видно буде. За своє життя мати одягала його разів кілька, бо мало їй випадало свят. Шкода його різати, може, попідшивати скрізь та й годі?
І все-таки ріже. Барвистий клапоть подолу одрізаний, а, наче живий, лягає їй на коліна.
— Мамо, це на ляльки мені!
— Які ще ляльки? — гримає мати.— Забудь про них, раз до школи збираєшся. Це тобі на латки згодиться.
До вечора плаття готове. Не тямлячи себе від радості, Валя одягає його і почувається зовсім іншою людиною. Начебто це не вона, Валя, а якась інша, дуже гарна й щаслива дівчинка. Ця дівчинка має всім подобатися, вона розумна й дотепна.
— А надвір можна вийти? — мало не пошепки просить і поглядає благально.
Проте мати невмолима — згорнуте плаття разом з обрізками лягає в скриню там, де воно лежало й раніше. Тільки раніше воно було материне, а тепер Валине. їй і радісно, що воно її, але водночас і сумно, що її роздягнули, що вона вже не почувається тією гарною й щасливою дівчинкою, як ото щойно.
— Занеси голку і подякуй! — наказує мати.
Вже на вулиці Валя згадує, що в неї на лікті лахманина порвана. Нитки в голці ще є трохи, і вона, роздягнувшись, сідає під кущем бузини і береться залатувати дірку. Лахманина геть зовсім благенька, що ті краї дірки стягнеш докупи, а воно все розлазиться, наче з піску зроблене.
Раптом, коли потягнула нитку дужче, вушко голки перервалось і нитка вискочила з нього. Валя спершу й не второпала, що сталось, а потім так і похолола: що ж це їй Ярина скаже. І ще це напоумило її посеред улиці зашивати дірку?... А може, не нести? Отак не занести, і все!
Та ні, потім од матері дістанеться... Нехотя встає, нехотя плентає.
