Марсіанські "зайці" - Бердник Олесь

Дико завив Топ. Діти змішалися в одну купу. Неймовірний тягар притиснув їх до підлоги, стало важко дихати…

Але так було недовго. Гуркіт поволі затихав і перетворювався на одноманітне дзижчання. Полегшало. Тягар зник.

Боря заворушився, хрипко запитав:

— Де ми?

— В космосі, — непевно відповів Андрійко. — Мабуть, летимо…

Раптом угорі спалахнуло і вдарило прямо в очі друзям яскраве світло. Вони зажмурились, розгублено прикриваючи долонями очі. Почувся гучний тривожний голос:

— Там діти, Юрію Сергійовичу!

На стіні спалахнув голубий прямокутник телевізора. На ньому виникло обличчя Юрія Сергійовича. Він побачив дітей. Погляд ученого сповнився подивом і гнівом.

— Так от як ви мені віддячили за відвертість?! — загримів він. — "Зайцем" пробралися в ракету? Ви ро-зумієте, що ви наробили?

— Юрію Сергійовичу, — жалібно обізвався Андрійко, але вчений урвав його:

— Що "Юрію Сергійовичу"? Чи це вам прогулянка за село? Адже ракету повернути назад неможливо. Вона обов’язково долетить до Марса…

— Так ми ж і зібралися на Марс! — виправдовувався Андрійко.

— І продуктів набрали! — підхопила Надійка. Юрій Сергійович обурено стенув плечима, подивився на когось рядом із собою.

— Продуктів! Ви чули?! Вони набрали продуктів і гадають, що цього досить для космічного польоту! А того не знають, що ракета розрахована на певну вагу, що зайвий вантаж змінює шлях польоту і можлива катас-трофа. Адже ви можете розбитись!

— Ми вирішили йти на жертву, — похмуро сказав Андрійко.

— Ох і капустяні ж у вас голови! — докірливо сказав учений. — Де ви бачили, щоб нашій науці потрібні були такі жертви? Спочатку навчіться, станьте космонавтами, а потім уже летіть!

— А в книжках же так, у фантастичних, — виправдовувався Боря. — Разом із дорослими летять діти… і стають у пригоді…

— Бач, як вони книжки використовують! Що ж тепер із ними робити?

Надійка жалібно схлипнула, хлоп’ята опустили голови. Учений розгублено поглянув на дітей, потім рішуче махнув рукою.

— Будемо посилати другу ракету сьогодні ж. Попередьте Василя.

— Василь полетить? — радісно вигукнув Андрійко. — А ми з ним зустрінемось?

— Не радій завчасно, — суворо відповів Юрій Сергійович. — Герої! Начиталися книжок, навчилися за-пускати самовари і думаєте, що вже досить цього? Морока з вами. Переходьте зараз же у каюту і слухайте мене уважно. Я поясню, що треба робити…

У польоті

Інструкції Юрія Сергійовича була суворими, жорстокими.

До приладів не торкатися. Слухати його вказівок. Із ракети на Марсі не виходити. Ждати прильоту Василя.

— Так для чого ж ми летимо? — жалібно запитав Андрійко. — Ми ж хотіли як краще…

Юрій Сергійович трохи змилостивився.

— Гаразд. Я дам вам одне завдання. Погляньте на пульт. Там є щиток із червоною кнопкою. Біля неї на-пис: "Дублююча система".

— Знайшла! — щасливо вигукнула Надійка. — Ось вона…

— Правильно, — похвалив учений. — Запам’ятайте її. Коли я скажу — натиснете її при підході до Мар-са.

— А що це, Юрію Сергійовичу? Що значить "дублююча"?

— Запасна. Зрозуміли? Якщо зіпсується один механізм, то включиться інший, запасний!.. А тепер можете поглянути на небо, я дам наказ відкрити ілюмінатори.

Безшумно розійшлися темні щити на круглих отворах. Діти завмерли від небаченого видовища. За ілю-мінаторами відкрилося чорне, як сажа, небо, а на ньому — безліч яскравих зірок. Вони сяяли рівним світлом, а не тремтливо, як на Землі.

— Що — гарно? — озвався з екрана Юрій Сергійович.

— Здорово! — вихопилось у Андрійка.

Топ став злякано підвивати, спостерігаючи небачене видовище.

— Юрію Сергійовичу, — несміливо озвався Андрійко. — В книжках написано, що в міжпланетному просторі люди не відчуватимуть ваги… а ось ми…

— Що ви?

— Так, як і на Землі… відчуваємо…

— Так і треба, — посміхнувся вчений. — Ми не виключаємо двигуни. Рух ракети весь час прискорюється, і це дає відчуття ваги. От якби ми виключили двигуни — тоді б ви втратили вагу…

— Виключіть! — палко попросила Надійка. — От цікаво буде політати в повітрі!

— Не можна. Курс польоту точно розрахований. Ви й так порушили його. З виключеним двигуном ви будете летіти в десятки разів довше. А так — сьогодні ж будете на Марсі Та й приємного нічого не буде з нева-гомості. Ви без звички лише гулі наб’єте на лобі. Дивіться краще сюди, на пульт… Трохи вище, в перископ…

В овальному отворі перископа друзі побачили шматок зоряного неба, а на його тлі — зеленувату кулю, що переливалася ніжним, тремтливим сяйвом. На ній видно було темні плями, білі пасма.

— Диви — глобус! — здивувався Боря.

— Не глобус, а сама Земля, — пояснив учений.

— Земля! — ахнули діти в захопленні.

З одного боку на планету находила тінь, куля поволі оберталася. Поряд з нею з’явився срібний Місяць, набагато менший від Землі.

— Надивилися? — запитав учений. — А тепер спати. Вам треба заспокоїтись і відпочити. І не забувайте, що я сказав. Нічого без дозволу не робити.

— А де нам лягати? — запитав Андрійко.

— У крісла перед пультом. І прив’яжіться ременями. Тут краще витримувати перевантаження.

Робити було нічого. Мандрівники востаннє поглянули на зоряне небо і сіли у крісла. Вражень було так багато і втома так давалася взнаки, що діти через хвилину міцно спали.

На Марсі

Прокинувся Андрійко від гуркоту, що заповняв, здавалося, все його єство. Знову, як і при підйомі, дзве-ніло в голові і стискало груди. Звідкись чувся тривожний голос:

— Вставайте! Негайно прокиньтеся!

Андрійко відстебнув ремені, схопився з крісла, впав. Чіпляючись руками за пульт, він підвівся, побачив на екрані обличчя Юрія Сергійовича. Вчений говорив:

— Натисни кнопку, про яку я казав. Ракета падає на Марс. Вона збилася з курсу, автомати вийшли з ла-ду…

Андрійко злякано дивився поперед себе, нічого не розуміючи. Все крутилося в очах, у перископ насувалося щось червоне, ракета дрижала від страшенної напруги.

— Я не бачу кнопки, — у відчаї закричав Андрійко. — Світ крутиться!

Біля нього з’явилася Надійка. Вона прудко видерлася до пульта, знайшла знайомий щиток, натиснула кнопку.

Загриміло ще сильніше. Дітей притиснуло до підлоги. В ілюмінаторі стрімко наближалася поверхня Ма-рса. Ніби здалека, долинув голос ученого:

— Ждіть допомоги! Ждіть Василя! Нікуди не…

Сильний удар, грім заглушив слова Юрія Сергійовича. Всі звуки злилися у протяжне виття. Замигали і згасли на пульті червоні вогники. Ракета ударилася об щось, захиталася і повільно впала. Хмара куряви закрила ілюмінатори. І слідом за цим настала мертва тиша.

— Юрію Сергійовичу, — простогнав Андрійко.

Йому ніхто не відповів. Тихенько заскавучав Топ.

Боря схлипнув, засопів.

— Де ми, Андрійку?

— Мабуть, на Марсі…

— А чого Юрій Сергійович мовчить? — озвалася Надійка.

— Не знаю… Може, радіо зіпсувалося. Він кричав, щоб ми ждали Василя…

— А що це червоне за вікнами?

— Курява… Пісок… Бачиш — уже розходиться. Червона хмара, справді, зникала, розвіювалася.

В ілюмінаторах з’явився не бачений ніколи пейзаж планети. Діти з подивом оглянулися навколо. Вони опинилися на стіні каюти. Крісла і підлога були десь над головами.

— Перевернулася ракета, — сказав Андрійко.

— Що ж ми будемо робити? — пригнічено запитав Боря.

— Подумаємо. Треба спочатку поїсти…

Проти цього ніхто не заперечував. Надійка відкрила мішок, дістала харчі, термос із водою. Діти жадібно припали до їжі, дружно знищили ціле кільце ковбаси. Боря хотів починати друге, але Андрійко зупинив його.

— Треба терпіти. Хтозна, скільки тут ждати. Зав’яжи, Надійко, торбу. Дай Топу кістку.

Доки собака вдячно розгризав костомаху, Андрійко, повеселівши, говорив:

— Послухайте мене Недаремно ми прилетіли на Марс. Вперше в історії. Треба зробити щось цінне…

— Що? — недовірливо запитав Боря. — Юрій Сергійович наказав не виходити із ракети. Та й поглянь — нічого цікавого у вікні не видно…

— Справжні дослідники не з вікна виглядають, — огризнувся Андрійко. — Поки прилетить Василь, треба дослідити поверхню Марса. Назбирати гербарій рослин, так як ми в школі робили.

— І камінців, — додала радісно Надійка.

— Правильно. І комах або тварин, якщо знайдуться… Це буде велика допомога вченим. О!

Боря з сумнівом поглянув у отвір ілюмінатора.

— А якщо там дихати не можна? Ти ж читав — повітря на Марсі рідше, аніж на вершинах гір…

— Так то ж написано, а то насправді, — заперечив Андрійко.

— Ми спробуємо. За раз не вмремо… Ждати нічого, за мною.

Двері із ракети автоматично відчинилися, і діти вибралися на червону піщану рівнину, йти було надзвичайно легко — здавалося, що тіло втратило частину своєї ваги. Яскраве сонце, разів у два менше, ніж на Зе-млі, освітлювало синюваті повзучі рослини та чорно-зелені мохи на схилах барханів. Небо було темно-фіолетовим. Сильний вітер, що дув при самому грунті, ніс над Марсом хмарки рожевого пилу. Повітря було сухим, різким. Боря закашлявся. Андрійко засміявся.

— Нічого. Можна дихати. Бачите, Василь був правий… Тут можуть жити люди.

— Нема тут нікого, — жалібно заявив Боря. — Тільки мохи та бур’ян…

— Сам ти бур’ян, — розсердився Андрійко. — А хіба в нас, на Землі, нема пустель? Там теж тільки всякі саксаули та чагарі… Будемо шукати. Бачите — горби. Підемо у той бік. Надійко, збери в мішок трохи цього моху, пригодиться. Це ж рослини з Марса — хіба не розумієш?!

Дівчинка радо заходилася виривати синюваті рослини. Це було досить важко — їх коріння виявилося мі-цним і довгим. Дружно взявшись до роботи, діти вирвали кілька в’юнких стебел, заховали у мішок.

— А тепер — уперед, — скомандував Андрійко, підсмикуючи Топа за ремінець.

Гуртом, збиваючи червоний пісок із барханів, друзі кинулися до обрію. Оглядалися навколо, перемовлялися. Не вірилося якось, що вони опинилися на Марсі, на тій самій планеті, яку вони бачили тільки в книжках та на вечірньому небі у вигляді червоної зірочки. Надто вже Марс був звичайним — обшарпаний, рудий, схо-жий до якогось необжитого, запущеного місця на Землі. Але все ж таки це був інший світ — відчувалося по всьому. І по тому, що обрій був зовсім недалеко і що тіло здавалося дуже легким, і повітря розріджене.

— Нецікаво, — озвався Боря. — Я думав, що ми побачимо тут розумних істот або якісь будівлі….

— Вірити треба, — палко сказав Андрійко. — Зрозуміло? Обов’язково побачимо. Не може бути, щоб не було людей…

Діти пробігли кілометри два, зупинилися.