Марсіанські "зайці" - Бердник Олесь
МАРСІАНСЬКІ "ЗАЙЦІ"
Підготовка
Вони були нерозлучними друзями — Андрійко, Боря і Надійка. А здружили їх книжки про космос, про польоти на далекі загадкові планети, про зустрічі з розумними істотами інших світів. Ще в четвертому класі вони перечитали всього Жюля Верна, Бєляєва, Владка, а перейшовши в п’ятий, взялися за Єфремова.
Їх владно захопила романтика зоряного світу, неосяжні для свідомості відстані, приголомшуючі пригоди на страшних планетах, поєдинки з кошмарними потворами, породженими під променями похмурих сонць. Дру-зі, ніби свята, чекали кожної нової книги про міжзоряні польоти, жадібно читали повідомлення про нові й нові успіхи вчених, які запускали в небо велетенські супутники і ракети.
Дитячі серця тріумфували. Вже не письменники вигадують неймовірні польоти, а справжні інженери і конструктори запускають до зірок гігантські апарати. Друзі збиралися після уроків і мріяли, як самі стануть космонавтами, як будуть ходити в химерних скафандрах поміж скель і цирків Місяця.
Кожної перерви чорний чуб Андрійка, попеляста стрижена голова Борі та руді кіски Надійки схилялися докупи, і тоді сусіди-учні чули палкий шепіт, щасливий сміх або гарячу суперечку.
Та ось у них з’явилися трійки. Вчителі докоряли друзям. А піонервожатий Стьопа — високий, сильний десятикласник, який одною рукою міг підняти двопудову гирю, — прямо заявив:
— Літаєте попід небесами, а вчитися як слід не хочете. Для польотів на інші планети потрібні глибокі знання. А з трійками ви на ночвах з хати будете літати! О!
Учні довго сміялися після цього і прозвали їх "ночвонавтами". І образа подіяла. А може, не так образа, як славнозвісний політ Юрія Гагаріна.
В той день гриміла вся школа. На уроках читали газети з повідомленнями про героїчний політ. Всі кричали "ура", складали привітальні телеграми першому космонавту, а нерозлучні друзі мовчазно сиділи за пар-тою. Вони були вражені, приголомшені, зачаровані. Вони не могли кричати — занадто чудесним було це здійс-нення. Дитячі серця підказували, що найкраще осмислити таку подію в тиші.
Взявшись за руки, вони довго ходили того вечора під зорями, зітхаючи, дивилися на Місяць, на червоний вогник Марса, на золотаво-срібний візерунок небес. І дали один одному слово — вчитися лише на п’ять, щоб стати такими, як Юрій — перший міжзоряний мандрівник.
Вони дотримали слова. Жодної трійки не з’являлося в їх щоденниках. Учителі хвалили друзів. Але прізвисько "ночвонавти" за ними так і лишилося.
Та ось настало літо. Почалися канікули.
Андрійко зібрав друзів у заповітній долині, де вони завжди гралися. Ця долина лежала за три кілометри від села. Щоб потрапити до неї, треба було перейти два невисокі горби, минути березовий ліс і перебрести не-глибокий струмок. У долині завжди було пусто, дороги проходили далеко осторонь, трава росла мізерна, тому худобу сюди не виганяли, і це робило безлюдну місцину дуже затишною для гри.
Надійка і Боря зацікавлено дивилися на свого вожака. Що там він вигадав?
Сині очі Андрійка аж бризкали іскрами від таємниці. Зібравшись у ямі, під крислатими кущами бузини, друзі сіли на кам’яні стільці і приготувалися до наради.
Андрійко сказав:
— Товариші! Пора нам починати практичні роботи.
— Що значить, практичні? — заморгав віями Боря. — І в чому?
— Як-то в чому? В космонавтиці, певна річ…
— Кажи точніше, — не терпілося Надійці. — Що ти хочеш?..
— Ми зробимо ракету! — одрізав Андрійко. Боря і Надійка остовпіли. Вони не могли вимовити й слова. А їхній вожак впевнено вів далі:
— Зробимо ракету і запустимо її. Спочатку маленьку, для спроби. Посадимо в неї кота. А потім, якщо спроба буде вдалою, зробимо велику ракету… І полетимо самі. Ясно? І хай тоді Стьопа скаже, що ми "ночвона-вти"!
Андрійко, на всякий випадок виглянувши з ями, понизив голос до шепоту і розповів друзям свій план. Вони захоплено підтримали його. Кожному було виділено окреме завдання. На прощання Андрійко попередив — усе тримати в цілковитій таємниці.
— Якщо дома взнають — з хати не пустять! — заявив він.
Перша половина плану почала виконуватися блискавично. Дюзи ракети вирішено було зробити із букс від воза. Андрійко знайшов на купі брухту біля колгоспної кузні три букси, Боря поцупив у матері в коморі ста-рий негодящий самовар. Із пальним теж швидко впоралися. Надійка добула на полі в матері, яка працювала ланковою на буряках, селітри. А з селітри хлопці дуже швидко виготовили саморобний порох.
Букси заклепали з широкого кінця дерев’яними чопками, прикріпили їх трикутником до дерев’яного ди-ска. Вийшло щось похоже на триніжки. До триніжок друзі прилаштували самовар, потім витягнули з нього центральну трубу і проробили ілюмінатори. Крім того, внутрішні стінки самовара обклали повстю, щоб коту в польоті було м’яко.
На борту ракети чорною фарбою Надійка написала: "ВПЕРЕД". Так було вирішено назвати перший апа-рат.
Всі роботи велися в ямі. Звідти ж мав бути запуск.
У кінці червня ракета була готова. Ввечері друзі перевірили всі вузли конструкції, принесли до ями па-льне і заховали все це в печері, заваливши отвір каменем.
Вони йшли додому через березовий ліс, жваво перемовляючись, задоволені тим, що їм пощастило довести роботу до кінця.
— Якщо все пройде вдало, — озвався Андрійко, — будемо готувати велику ракету!
Надійна аж спалахнула від радості, її зелені очі заіскрилися.
— І самі полетимо?
— Еге ж! Я вже придумав, із чого зробимо. Бачили за старою конюшнею цистерну з-під бензину? Вона лежить без догляду вже років п’ять. Ми її заберемо…
— Як? Ми її з місця не зрушимо! — скептично озвався Боря.
— Попросимо хлопців. Щось придумаємо.
— А пальне? Де ти візьмеш стільки пального?
— Не знаю! Чого ти причепився? Може, гасу купимо. Ти ж читав — навіть справжні ракети гасом рухаються… Це ще треба добре обдумать! Зате після польоту — знаєте, як нам заздрити будуть у школі…
Сумнівів було багато, але ні Боря, ні Надійка не заперечували своєму вожаку. Адже завтра — перша спроба, їх перший крок до хвилюючого, таємничого неба…
Запуск
На другий день Андрійко і Боря примчали до ями ще на світанку. Вони витягли ракету з печери, просушили пальне, підготували різні припаси.
Над горбами зійшло сонце, в березовому лісі заспівали птахи, сине небо було безжурним, лагідним. Анд-рійко виглянув із ями, прислухався.
— Ніде нікого. Скоро прийде Надійка, і тоді почнемо…
Справді, незабаром на стежині, що вела від лісу, з’явилася захекана дівчинка. Вона тримала в руках ве-лику торбу, в якій щось несамовито кидалося і завивало. Це був їхній "космонавт", кіт Рябуша, улюбленець Надійчиної баби.
— Що — не хотів? — поцікавився Боря, торкаючись пальцем до торби.
— Всю дорогу мучив мене, —пожалілася Надійка. — Ледве донесла.
— Несвідомий, — махнув рукою Андрійко. — Відкрий торбу, хай подихає…
Дівчинка розв’язала зашморг, з отвору з’явилася голова великого рябого кота. Він вдихнув повітря і жа-лібно нявкнув.
— Мовчи, дурню, — докірливо озвався Андрійко. — На ракеті полетиш. Не кожному така честь випа-дає…
Але кіт явно не згоджувався із доказами Андрійка. Він не змовкав ні на хвилину, то жалібно нявкаючи, то погрозливо завиваючи.
Андрійко махнув рукою — нічого, мовляв, не вдієш! — І наказав:
— Неси в яму. Пора запускать!
Вони спустилися в яму. Андрійко поставив ракету на ніжки-дюзи, відкрив дверцята каюти.
— Надійко, клади кота в ракету…
Дівчинка всунула голову "космонавта" в отвір, але кіт, ошаленівши від страху, вперся лапами у стінки, не бажаючи брати участі в сумнівному експерименті.
— Що ж робити? — жалібно крикнула Надійка. — Він дряпається навіть крізь торбу!
— Притисни лапи!
— Кусається!
— Сунь голову в каюту. Ось так. Тепер передні лапи! Бач! А тепер задні самі підуть! Готово!..
Андрійко швиденько зачинив дверцята, накинув гачок. Рябий кіт біснувався в самоварі, репетуючи, ніби сто котів у березні. Ракета повалилася набік. Андрійко ніяк не міг поставити її рівно. Надійна прихилила облич-чя до ілюмінатора, ніжно примовляла:
— Рябчик… Рябушенька… ну, заспокойся… ну, будь розумненьким… я тобі ковбаски дам… Ми ж тобі хочемо як краще!..
Рябушка трохи вгамувався. Він сидів уже смирно, тихо нявкаючи і насторожено чекаючи, що ж з ним зроблять напасники.
— Переверніть ракету дюзами вгору, — прошепотів Андрійко.
Боря і Надійка виконали наказ. Андрійко всипав у букси по дві жмені пального, потім укинув туди по жарині з вогнища, розведеного заздалегідь. Пальне затлілося, Андрійко схопив чопки і заплішив ними "дюзи".
— Тепер поставте сторч! — приглушено крикнув він.
Помічники дрижачими руками опустили ракету на землю.
— Тікай!
Усі кинулися геть із ями і сховалися за бузиною, припавши до трави. Андрійко, вхопивши зубами бадилину папороті, нервово жував її. Чи вийде що-небудь з їх плану? Чи полетить?
Боря, що лежав поряд, шморгнув носом, розтер пилюку на щоці.
— Не вибухне, — розчаровано озвався він.
— А от і вибухне! — огризнулася Надійка. — Ти завжди панікуєш…
Кіт, почувши голоси, знову жалібно занявчав.
— Тихо, — урвав суперечку Андрійко. — Бачите, димить…
Справді, над ямою звивався сизий дим. Спливали тягучі секунди. І ось…
…почулися лункі вибухи. Над ямою з’явилася біла хмарка, майнуло щось блискуче. Над кущами захурчало, пролунав божевільний голос кота.
— Вийшло! — залементував Андрійко, радісно зриваючись із трави. — Полетіла!
Друзі стрімголов кинулися до місця старту. Там валялися лише два чопки, третій десь зник. Андрійко пе-резирнувся з товаришами, бадьоро махнув рукою.
— Шукати ракету! Треба врятувати космонавта!
Приємне знайомство
Із кущів терну, недалеко від ями, почувся зляканий крик. Потім хтось засміявся. Друзі завмерли від не-сподіванки. Невже їхня ракета впала кому-небудь на голову?
На галявині з’явився літній чоловік — високий, худий, з борідкою і вусами. Він чухав одною рукою голову, а в другій тримав "ракету". Защіпка дверцят відпала, і рябий кіт, на смерть переляканий польотом, блис-кавкою чмихнув у кущі. Чоловік аж задихався від сміху. Побачивши дітей, він гукнув:
— То це ваша робота?
— Наша! — потупившись, несміливо відповів Андрійко.
— Що ж це ви, шановні товариші, запускаєте мені на голову самовари? Якби не намет — то й покалічило б!..
— Це не самовар! — заперечив Андрійко.
