Оповідання про Майкла Паркера - Йогансен Майк
Навіть ідучи через вулицю до кума[5], він озброюється ціпком[6], смушковою шапкою і грішми на колективну закупівлю горілки. Тим більше він хоче, щоб у його хаті[7] повсякчас стояла в кутку рушниця, задовольняючи його лицарські емоції. По-друге, він хоче мати зброю, щоб оборонятись від основного методу вирішати спірні питання — від підпалу. Підпал — це, так би мовити, селянська дуель. Замість багато балакати, замість цитувати наукові авторитети, замість відкладати диспут на другий день, диспутант уночі просто підпалює хліб, хату й клуню свого опонента, справедливо сподіваючись, що, вигнавши його, голого й голодного, з сім'єю на вулицю, він тим самим наочно доведе справедливість своїх тезисів. Тоді й собі опонент добирає слушної хвилини, щоб тим самим способом переконати диспутанта в правильності своєї теорії.
Таким чином, восени українське село часто являє веселу, жваву картину. Скрізь палають хати, клуні, стоги, худоба реве, діти плачуть, жінки, мов божевільні, дивляться, як гине їхнє добро, як горить єдиний захист від холоду й голоду зимою... Отже, щоб хоч як-небудь оберегти себе від цих методів критики, селянин купує рушницю. А що куркулям на Україні заборонено бути мисливцями, то саме бідний селянин має деяку змогу обороняти своє злиденне майно від куркульської ненависти.
Третє міркування, яке спонукає селянина на купівлю рушниці, це той факт, що заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста (якого зайця позаторік цілком надійні свідки бачили в ріллі, як їхати на станцію), що цей заєць має взимку з'явитись саме на його капусту. Отже, перспектива мисливських радощів, доброго шматка м'яса, сірої шкурки, сімейного свята, оздобленого інтелектуальною розвагою, запечатаною в склянім посуді, перехиляють важницю, і селянин купує блискучу берданку, пересвердлену з казенної гвинтівки епохи турецьких воєн. Цей факт, сам по собі, вимагав друзького свята, на якому гості, розпалені надхненною розмовою, купою йдуть дивитися рушницю. На виробничій нараді під головуванням найпершого технічного авторитету села, коваля[8] Мусія, обговорюється хиби й переваги новопридбаного інструменту. Після гарячих дебатів, пересипаних рясно технічною термінологією, нарада вирішає прикоротити дуло рушниці точно, рівно й нестеменно на довжину ковалевого Мусієвого щиколотка, який щиколоток під час наради був разів із десять обслідуваний і зрівняний зі щиколотками пальців інших членів наради. Другого дня дуло прикорочують і рушницю становлять у куток, де вона, поливана борщем[9] і поприскана окропом, тихо береться ржавіти. Тільки пацани час від часу, коли нікого немає в хаті, клацають затвором, аж доки болтик, що з'єднує бойову личинку із затвором, не вистрибне долі і наймолодший пацан не ковтне цей болтик у своїх нескінченних мандрівках, шукаючи поживи в безплідних просторах хати.
Коли настане зима, заєць із жовтою плямою праворуч від хвоста вибере собі в капустянім королівстві якийсь один район, де качани соковитіші, а собаки соннивіші. Той щасливець, на кого паде зайців вибір, негайно починає готуватися до полювання.
Передусім, він дістає порох, завинутий в обмуслену ганчірку. Можливо, що цей порох зберігався як дискусійний аргумент ще з часів підпальних диспутів — тоді хобоття ганчірки, як ґніт, підпалювалось сірником і ввесь жмут укидалося під скирту, проходячи повз опонентову хату. Але думаймо, що заєць на цю зиму обрав город чесного середняка чи незаможника і що порох, отже, зберігався в ганчірці тільки через те, що іншого герметичного посуду не знайшлося в мисливцеві м майні.
З-посеред куплених при берданці чотирьох мідних гільз мисливець вибирає одну, що йому показується найбільш зайцевбивча своїм виглядом. Тримаючи щасливу обранку межи колін, він заганяє в неї "підстона" обухом сокири. Два-три пістони вибухають, пшикають і з великими труднощами вибиваються назад семидюймовим гвіздком. Четвертий, скажемо, пістон сідає добре, гільза перекидається вниз головою й до половини насипається порохом. Більше пороху — дужче вдарить, міркує мисливець і, одірвавши шматок тієї ж таки ганчірки, тим же таки обухом заганяє її в гільзу намість клейтуха. Згори він, скільки є місця, досипає шротом розмаїтих нумерів і, не шкодуючи нічого задля високої ідеї полювання, вкладає туди ж ще ґудзика[10] від штанів[11], которий ґудзик, без сумніву, найтяжчого зайцеві завдасть удару. Нарешті, на шріт і на ґудзик заганяється корок з пивної пляшки, тієї самої, що допомагала одсвяткувати день народження рушниці. Цей корок усе сімейство довго шукає по закапелках, бо ж він, як і всякий утиль, становить цілком серйозний і конкретний пункт господарського інвентаря і ніяким способом не може просто "пропасти", бо це не палац американського мільярдера, де такі речі викидають, а українська селянська хата. Висловлюються здогади, що отець сімейства сам ужив цей корок на поплавці, але, кінець кінцем, він знаходиться в кишені самого отця сімейства, поруч із двома сірниками, притрушеними тютюновою потертю...
Захопившися деталями стрілецької справи, Паркер не помітив, що Марка Кедлі не було на лаві проти нього. Грізне передчуття біди опанувало його. Крізь вікно лунко одгукали два дзвінки — з перону долітав приглушений гамір — щось коїлося на станції. Паркер рвонув угору раму — оточений стурбованою, кричущою юрбою, по перону котився якийсь невиразний жмут з людських тіл. Над жмутом манячила спітніла, скуйовджена голова Марка Кедлі. У руках він ніс череватого чоловічка, обвішаного ягдташами, патронташами, сітками, свистками. З-поза спини йому витикалися два блискучі дула мисливської рушниці. Дерево коло залізничої буди зрушило й тихо попливло. У жмуті знявся ураган — люди посипались як горох по перону — Марк Кедлі зник і за секунду вже сидів на лаві і стуляв клапани величезної дірки на коліні.
— Я хотів показати тобі мисливця на французький манір, — сказав Марк Кедлі, — щоб ти не дуже захоплювався лірикою справжнього героїчного полювання в цій країні. Але він дуже бився ногами і розірвав мені штани.
— Бухгальтери, — сказав Паркер, — зави кооперативних крамниць і зубні лікарі теж мають право полювати в цій країні. У міру сил своїх вони намагаються скидатись на європейських "мисливців". Але з-посеред сотень тисяч пролетарських і селянських мисливців вони невеликий становлять відсоток і невелику роблять шкоду дичині.
Що ж до мого мисливця, то він зайця вб'є, хоча й не відразу. Для цього йому треба три ночі.
Під ніч першу він одягає кожуха, шапку й чоботи. Кожуха він обгортає рядном[12], щоб не так було видно проти снігу, на шапку навине рушник[13] з тих самих міркувань, а чоботи обгорне ганчір'ям, щоб не холодно було сидіти і щоб ходити нечутно. Він викопує яму в снігу в трьох ступнях від заячого місця і ще перед захід сонця сідає в тій ямі. Коли сонце вже зайшло, з далеких лісів з'являється заєць. Він не дуже поспішає — зводячись на лапки, він удихає аромат морозного повітря й, до речі, перевіряє, чи не пахне теє повітря українським селянином. Пострибуючи, манівцями, не кваплячись, він добивається до капусти і перед вечерею ще раз аналізує розмаїті запахи, що на крилах вітрових долинають до його делікатного носа. У цю мить мисливець надушує на спуск.
Він вицілив з математичною точністю — він не французький фабрикант, щоб розкидатись набоями, і ні в нього, ні в його батьків немає порохових заводів. Але цієї ночі не народжується вистріл — заіржавілий затвор не працює; коли ж мисливець (збагативши одноманітність зимової снігової ночі кількома яскравими новотворами) рукою подає затвора вперед і назад, заєць, не гаючись, зникає з поля його зору.
Під ніч другу мисливець старанно одчищає затвор від іржі і, добравши хвилинку, коли баби[14] немає в хаті, рясно змазує його олією з лямпадки. Так само сідає він у яму, так само скніє до західсонця, але вже куди довше чекає на появу зайця. Заєць для моціону робить не менш як десять чи двадцять гаків, аж поки знову підходить до капусти. Знову добре вицілює мисливець, слухняний спуск легко звільняє ударника, і перед здивованими, враженими очима мисливця ударник поволі, як гусінь, повзе в місячному сяєві до пістона, бо замерзла олія не дає йому проявити в усьому блискові його ударні здатності.
Під ніч третю мисливець дбайливо витирає із затвору олію і чекає ще значно довше, ніж у ніч другу. Заєць цієї ночі взагалі не певний, що він ще раз прийде на цю неспокійну капусту, коло якої клацають металевими речами. Але якийсь містичний потяг, якесь невиразне почуття, що в цім місці качани нібито соковитіші й смачніші за всі інші качани в його королівстві, примушує його ще раз навідатись (так собі, між іншим, прогулюючись недалечко) і до цього району.
Знову гаразд поцілив мисливець, спуск віддав затвор, і розтявся вистріл. Правда, не стримуваний болтом коло бойової личинки, затвор силою віддачі вилетів назад, розколупав мисливцеві праву щоку й вибив два добрі зуби. Але капустяний король убитий лежить коло качанів — у смертнім сні йому здається, що він тікає від душогубного шроту в Бретань своїх борів — і він конвульсійно меле лапками в морознім небі. Мисливець же й не подивився на нього, він знає: раз був вистріл, значить, заєць є; він шукає в снігу затвор від бердані — сніг м'яко рипить, хропе під його ногами...
Майкл Паркер і справді почув, як злегка рипить сніг крізь гуркіт поїзду, крізь тисячі ударів частин об виступи рейок. Він протер очі — рипіло й хропло десь поблизу його — Марк Кедлі спав на спині, задерши ноги на чемодана.
Високо на скринях із частинами комбайнів Паркер і Кедлі проїхали селом до сільгоспкомуни "Зоря". Терешко з перев'язаною пикою наганяв пару добрих коней.
Коло того місця, де виливали нову хату, Марк Кедлі став сіпати Терешка за рукав. Терешко спинив коней.
— Соломобетон. — пояснив Терешко. — Щоб збудувати цілу хату, треба три десятки дошок. Межи дошки напихують соломи, заллють глиною, баби потанцюють, глина підсохне. Тоді дошки підіймуть вище і оп'ять заливатимуть тим самим маніром.
Марк Кедлі схопився з воза, підійшов до будови і став уважно роздивлятися. Мов колосальний циркуль, розкарячив він свої довгі ноги. На вулиці збилася невелика купка народу, що вже вилупила баньки на строкаті ґамаші Марка Кедлі.
