По дорозі в Казку - Олесь Олександр

Я так і думав... і думав так, що далі.

З долу недужим голосом:

— У мене він питав: коли ми дійдем в Казку? Слова його мене, як стріли, підтяли. Я з місця встать не можу.

— Питав?!

Дівч[ина]. Хіба не знаєш ти? Ти заблудив? Ти збивсь з дороги?

— А де його корона?..

Він. Корона де?.. Не знаю. Я, може, в нетрях загубив її.

— Він загубив корону.

— (З долу). А я... її й не пам'ятаю.

— Скажи, коли ми будем в Казці? Ти ж був, ти ж знаєш.

Він. Я знаю... був... Я знаю...

— Ну, так кажи, чого ж мовчиш?..

Він. Мені здається...

— Ви чуєте, як у його голос дрижить? Ви бачите, як жахливо у його бігають очі... Він не знає... Йому здається...

Він. Мені здається, що ми сьогодні будем.

— Скажи, коли ми будем в Казці?

Він. Принаймні... Мені здається, що сьогодні.

— Йому здавалось і раніше... Хе-хе-хе!

Він (встає). Хто смів тут зараз засміятись? Чий голос тут мені над ухом продзвенів? Комар, чи що, хотів мене злякати сміхом? Я грому не боюсь! Ти чуєш?.. (Тиша). І смерть... останній мій тріумф на світі!..

Той, що лежав, підводиться.

— Я не казав нічого. То ти спитав у мене, чи скоро ми у Казку дійдем. Я відповів тобі, що я не знаю. Хіба я можу знати? Я тільки йду і сам не знаю, як іду. Мене несуть немов великі крила.

— І я нічого не казав. Твій голос задрижав, я усміхнувсь несамохіть.

Він. Коли несеш ти жертву Богові, не личить усміхатись.

Дівч[ина]. Він усміхнувся мимоволі,— прости йому.

Здалека чути співи молитовні.

— Ідуть, надходять... Ходім назустріч їм.

— Ми їм розкажем те, що чули. (До дівчини). А ти останешся?

Дівч[ина]. Я... останусь.

Двоє ідуть ліворуч, і чути їх далекий сміх.

Він. Хто засміявсь?

Дівч[ина]. Ніхто, ніхто... То так тобі почулось.

Він. Ні, ні! Я чув, що хтось сміявсь злорадно.

Дівч[ина]. То так тобі, соколе мій, почулось.

Він проводе рукою по голові, зітхає.

Ти зітхаєш? Ну, заспокойсь, ну, усміхнись, ну, глянь мені у очі... А може, ти того сумуєш, що загубив свою корону?! Не сумуй... Я знов сплету тобі вінок із маку. (Іде, зриває квітки і сідає біля його ніг).

Він. Ти знаєш, що мені здалось? Мені здалось, що ми йдемо, йдемо вперед і знов вертаємось туди, відкіль і вийшли. (Тиша). Ні, ні, зовсім не те мені здалося. (Тиша). Мені здалось, що я себе дурманом обпоїв. Ні, знов не те... (Тиша). Немов усі, що йдуть за мною, не ідуть... (Тиша). Немов усі сміються тільки з мене...

Дівч[ина]. О мій улюблений! Хто сміє насміхатись?!.

Він. Ні, я не те хотів сказати... Мені здалось, немов уся юрба іде за мною, щоб подивитися на мене, як на чудо. І це не так, і це... не так... Ну, зрозумій... Мені здалось, що я лежу і сплю, мені ж якийсь солодкий сниться сон. І ось тепер, і ось тепер мені усе єдиним сном здається.

Дівч[ина]. Я й досі не сплела вінка тобі,— ламаються квітки. Пелюстки облітають, а стебла все ламаються.

Він. Це справді сон солодкий. Невже б то я, слабий, найслабший від усіх, міг повести усю юрбу із лісу?.. Невже б я зміг, я б перший зміг іти і розривать терни колючі?! Невже б я міг, як стрілами, очима ранити і тигра, й лева?.. Не вірю я. Це сон усе!.. (Тиша). Не знаю, може, і не сон, а тільки я слабий... найслабший...

Дівч[ина]. Ти плачеш? Плачеш?! (Кидає квітки). У тебе сльози?

Він. Ні, ні, це так...

Дівч[ина] (гордо). Устань і вислухай мене. Я, може, цього більш ніколи вже казать не стану... Ти вів юрбу... Ти розривав кущі тернові. Ти зламував дуби столітні, ти з левами поводивсь, як із псами. Ти вів нас в світлу Казку. Ти нам пророкував, і ми в словах твоїх пророчих у той же впевнювались день. Ти був найдужчий від усіх. Ти не боявсь ні грому, ні вітрів, і блискавки безсило падали, б'ючись об мідь грудей твоїх нелюдських. Я більш нічого не скажу.

Чути далекі співи.

Я йду назустріч сестрам і братам. Вони вітають ранок.

Ранок! Ти засвітив його і сам безсило погасаєш! (Іде назустріч співам).

Він сидить замислений і слухає співи. Співи згодом стихають, і розтинається сміх. Прислухається, встає. Поволі в йому прокидається сила, він виростає, гордо відхиливши голову назад, стоїть і жде. Регіт наближається, і юрба ввалюється на сцену. У одного на високому кілку Його корона. Юрба, угледівши Його, спиняється і мовкне. Опускається кілок з короною. Страшні обличчя ховаються. Декілька хвилин тиша.

— (Ззаду, тихо). Учителю! Нам сказали, що ти з дороги збився.

Легкий сміх, гудіння

— Нам сказали, що ти не знаєш, куди іти.

— Нам сказали, що ти згубив корону. Ми знайшли.

— Нам сказали, що королем не був ти зроду.

— Нам сказали, що ми не вийдем з лісу!..

Він. Хто вам сказав? Хай вийдуть ті і ще раз скажуть.

Тиша.

— Я не казав.

— І я.

— І я, хоч забожусь, і слова не казав такого.

Він (підвищеним голосом). Хто смів казать в той ранок чистий, коли ось-ось ми вгледим браму Казки? Хто смів (кричить) цей ранок затуманить?

Юрба одступає, згорблюється, стає сірою.

Він. Я вам знайшов дорогу, я вів вас в Казку світлу, я вів вас з ночі в день, і от, коли пройшли ми сотні миль, коли підходим ми до Казки (кричить), коли я ввесь в крові і ранах,— ви смієтесь! Брати! У мене сльози!

— Він плаче?

— Він плаче...

— Він плаче! Ха-ха-ха!

Юрба наступає, випливають знов страшні обличчя.

Сміх.

— Ха-ха! ха-ха! ха-ха!

Він (по тиші). Так ви не люде, а страховища якісь?! Я вас... боюсь!..

— Він нас боїться, а ми ішли за ним! Ха-ха-ха-ха!

— Хто йшов? Принаймні я не йшов.

— І я не йшов.

— І я.

— І я.

Він. Так ви не йшли за мною? Ні? Так я не вів вас?! Ні?!! Я божевільний?!

— А ти... ти думав, що ішли? Ха-ха-ха-ха!

Регіт Підіймають кілок з короною і вертять ним

— Ха-ха! Король! А ти і досі думаєш, що ти король?!

Він. Хто... думає?!

— Уже ж не ми.

— Ха-ха!

— Уже ж не ми!

Він. Так ви не йшли за мною? Я вас не вів нікуди?

— Ти ще питаєш нас?

— Ха-ха!

— Та годі з ним балакати! Назад! Рушаймо на домівку

— Ходімо навпростець! Ось я дорогу знаю.

— Ні, краще я...

— Давайте я попереду піду! За півгодини доведу вас.

— Ось він нехай попереду іде... ось... Він.

На людину, подібну до горили, надівають вінок.

— Король! Король! От так король!

— Ведмідь злякається такого короля!

— Ха-ха-ха-ха!

Він. Страховища! Хто́ ж ви? Ви привиди?

— Ми привиди?

— Ми привиди? Хто привиди?

— Ти привид сам!

Кидають каміння, дрючки. Хтось з дівчат в юрбі голосно скрикує. На сцені робиться темно, юрба зникає, потім поволі яснішає. Він лежить і стогне.

Він. Розбили голову... Розбили голову... Я умираю... Я умираю...

Дитячий голос згори.

— Хто там?

Він. Я умираю... Я умру...

Сходе з гори хлопчик років 10-ти, в білім убранні.

Хлопч[ик]. Ти хто такий?

Він мовчить.

Ти хто такий? Ти впав? Розбився?

Він мовчить.

Хлопчик підводе йому голову.

Він. Це привид знову?!

Хлопч[ик]. Я — хлопчик!

Він. Чого ти тут? Як міг зайти в такі ти нетрі?

Хлопч[ик]. Я був тут на узліссі, коли — твій стогін чую. От я й пішов на голос.

Він. Ти на узліссі був? Ти кажеш — на узліссі?.. Що ти кажеш?..

Хлопч[ик]. Із Казки я прийшов, щоб зірвати папороть розквітлу. Тут, на узліссі, щодня розквітлу папороть знаходять, а іноді цвіте їх сила! Тоді весь ліс здається в золотім вінку.

Він. Тут Казка, кажеш ти?!.

Хлопч[ик]. За лісом зараз Казка.

Він. Тут ліс кінчається?

Хлопчик. Кінчається тут зараз.

Він. За лісом — сонце?

Хлопч[ик]. Сонце. У Казці завжди сонце.

Він. Сонце!!. Не вірю я, ти — привид!

Хлопч[ик]. Ну, глянь: я гілку відхилю, і ти дорогу вгледиш. (Відхиляє гілку, і цілий поток сонячного проміння ллється через просвіт і вривається на сцену). Ти бачив браму Казки? У золоті вона горіла.

Він. Так я не помилився?!.Так я їх добре в Казку вів? Ми швидко будемо у Казці!! (Гукає, але голос його ледве чути). Люде! Люде! Брати мої! Я вас довів! Ще два-три кроки! Люде! Люде! Люде!..

Хлопч[ик]. Твого вже голосу ніхто почуть не зможе.

Робиться темно.

Завіса

3-7. XIІ.1908