По дорозі в Казку - Олесь Олександр

ПО ДОРОЗІ В КАЗКУ

Етюд на 3 картини

I КАРТИНА

Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нації й часу.

Він.

Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти)

Дівчина.

Окремі голоси з юрби

— Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.

— Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.

— А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.

— Ет! Що́ мороз?!. В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..

— Останній хліб ми доїдаєм... Що́ далі будемо робити?!

Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.

— Ми помремо всі з голоду...

— Не бійсь! До смерті ще далеко!..

— А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесь з'їмо, гайда усі на пашу!

— Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крім рота,— руки.

— Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить?

— Дарма! Привикнути до всього можна

Авжеж! Як звикне буде жити

— Ми на́ зиму нагорнем гори сіна!

— Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.

— Хати збудуєм.

— А чим палити?

— Навколо — ліс! Палити є чим

— Я не про те кажу,— вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили...

— У лісі живемо, у лісі й заблудились.

— Ішли вночі.

— В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.

Він. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!

Сміх

— Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи...

— Я щоку розірвав.

— Я око виколов.

— А в мене брата задавив ведмідь.

— Піди та пошукай ведмедя.

— Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога...

— Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.

Сміх.

Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах...

— Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе.

Дівчина. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.

— І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: "Мамо, мамо!"

Сміх.

— Ну, от! От, змалились! Чого сміятися, і що ви смішного в словах його знайшли? Коли б піти та пошукать, то, може б, і знайшлась дорога. Вона ж десь єсть, напевно.

— Дивись, який знайшовся оборонець! Ти свині з ним, бува, не пас?

— Це з тим, що борсука злякався?! У його батька не було свиней... У його батька був кобзар.

— Так він водив за руку батька!?

Сміх.

Він. Смійтесь! Ваш сміх мене минає.

Лягають останні. Дівчи́на підходе до нього й кладе йому на плече руку

Дівч[ина]. Мені тебе зробилось жалко... Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини.

Він. Жалко! Правда: дітей жаліти тільки можна.

Дівч[ина]. Я іншого люблю. Мій молодий на цілий хутір швець. Усі до його йдуть. Поглянь, які мені він чоботи пошив! В інших вже давно побилися в дорозі, а в мене ще міцні, немов з колодки вчора зняті. А ти? Ти б що мені зробив? Ти так, як вітер! Сьогодні — тут, а завтра — там. Всі люде на роботі, а ти сидиш собі та граєш на сопілку. Неправду я кажу? Не сердься...

Він. Так, так... Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї... Я слабкий... Ах, я найслабший від усіх!..

Дівч[ина]. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру... Ну, веселіший став? Ну, заспокойся — не всім орлами бути!

Він. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать — невже це єсть літання попід небом?

Дівч[ина]. Він не літає, він латає,— роботою він дужий...

Він. Кому потрібно те, що він там щось латає?!

Дівч[ина]. Тому, для кого він латає.

Він. А той — кому потрібен? Гробакам?.. Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!.. Твій швець не був ніколи в небі, твій швець нікого не здіймав з землі угору, нікого і не кликав...

Дівч[ина]. Навіщо кликати йому, коли до його йдуть самі у хату люде?

Він. Про лет у небі я кажу. У хаті ж ніде й крил розправить.

Дівч[ина]. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять.

Він. Я не боюсь небес! Мої відкриті груди!

Дівч[ина]. Зате землі боїшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз і другий, а ти замість того, щоб тут його схопити, стоїш собі та червонієш... А далі сльози — бризь! Кап, кап... До тину ти припав і плачеш...

Тиша.

Він. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу... Яке там пекло! А скільки всі оці, що завжди сплять, накидали каміння в неї!.. О, чом я не такий міцний душею, як вони?! У їх душа, як кремінь: б'єш крицею по ній, а з неї іскри ллються. Їм очі зав'яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук... Вони міцні, душа їх — кремінь, а я слабкий. Мене стрілою ране навіть погляд злий...

Дівч[ина]. Ну, що ж? Терпи! Не всім же буть міцними: єсть — камінь, єсть — вода.

Він. Так... єсть — камінь, єсть — вода... (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі "завтра". Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву...

Дівч[ина]. Я спати йду... (Іде й зникає в пітьмі).

Хтось (підводиться). Лягай лишень і ти, а то ти спати заважаєш. Удень сміються з тебе, то ти мовчиш, а уночі, як всі заснуть,— своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо і так, що в тебе без кісток язик.

Він. Я спати не піду, не ляжу. Вже світає...

Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досі не лягав?

— Балакав з дівкою... Я чув усю розмову... Я чув, про що, ха-ха, орел наш клекотав! Ти знаєш, він орлом назвався дівці? Твій молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий.

— Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобі про його матір. Вона й зимою ходила боса...

— Тому-то він, ха-ха, й не любе так шевців!

Він рушає.

— Куди це ти ідеш?

Він (суворо). Іду шукать дорогу.

Сміються.

— От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..

— Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.

Він. Ні, не вернусь!

Дехто прокидається.

— Про що говорите? Що сталося вночі?

— Та ось іде шукать дорогу.

— Від розуму не піде.

— Та що вам? Хай іде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дітям на утіху.

Він. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я більше тут не можу жити. Тут можна одуріть!

— Ти йдеш? Ти справді йдеш?

— Лягав би та заснув, а то всю ніч не спав, з дівчатами балакав.

— Ні, справді, ти ідеш? Кажу ж, наколеш ноги.

Він пішов ліворуч і зник. Хвилину чути тріск і шелест.

— Що, він пішов? Я думав, він жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись! (Пішов за ним).

Людей прокидається ще більше; деякі сідають, деякі встають.

— Пішов?

— Хіба пішов?

— Атож!

— Навіщо ж ви пустили?

— А як же ти не пустиш?

Тиша.

— Ще... згине!

— А шкода: нікому зла він не робив.

— Всі молоді — гарячі. І я колись хотів іти шукать дорогу. Уже і чоботи озув.

— Чому ж ти не пішов?

— Та так зробилося одразу страшно.

Хтось (вертається з лісу). Я не догнав його: гілля прокляте не пустило. Коли б було видніш, кривавий слід мене б довів до нього. Десь пахла кров, а де — не зміг я розібрати.

— Чого б ти не схотів! Якби було тут видко.

— Нащо б тоді й шукать дорогу?

— Нащо?! Щоб вийти з лісу.

Тиша.

— А десь тропа тут, певно, єсть! Не може буть, щоб люде тут ніколи не блукали. В такому лісі всяк заблуде!

— Звичайно, тут не диво заблудити...

Тиша.

— А що, як він дорогу знайде?

— Ти думаєш? Ха-ха! Той дурень?..

— Чого він дурень? Не був він зроду дурнем.

— Ну, не кажи сього! Він з посміху ніколи не виходив.

— Багато треба людям, щоб сміятись! Піти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всі,— то й осміять тебе готові!

— А звісно: люде людьми.

— Мені здається, на́йде він дорогу.

— Чого тобі здається?.. Ходили ж і без його.

— Мені здається, він ніколи б не пішов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Мені здається, він її шукав давно вже і знайшов.

Дівч[ина]. Коли б на землю він дививсь, то, може б, і знайшов, а то він дивиться угору. Збирається усе летіти.

— А крил не має.

— Малого й не стає... от шкода!

— Малого?! Ха-ха-ха!..

Тиша.

— Подумаєш! І не злякавсь піти у нетрі.

— Божусь, що він стоїть десь за кущем і нашу всю розмову слуха.

— Звичайно, в ліс злякається піти. Злякався ж вчора, кажуть, борсука?

Сміх.

— Чи найде він дорогу, а чи ні, а тут не можна довше жити.

— Ого, подумаєш, який знайшовся пан! Молив би Господа, що він створив тебе людиною і ти сидиш між нами, а не вартуєш псом майно абощо.

— Я вартував не раз у пана. Собака спав, а я ходив і прислухався. А це... життя хіба? Хіба я про таке життя раніше марив?

— Хо-хо! Чого ти в дідька забажав!

Дитячий голос I. І я про інше марив.

Дитячий голос II. І я.

— І я.

Грубі голоси:

— Це не життя — прокляття!

— Тюрма якась!

— Печера.

Чути далекий голос в лісі

— Що це кричить?

— Де? (Підвівши руку, до інших). А стійте... тихше... Я не чую...

— Та це тобі почулось.

— І я мов чув.

Чути крик знову.

— Це він кричить! Їй-богу, Він.

— Він нас знайти не може.

— А може, він попавсь ведмедю в лапи та кричить — рятуйте.

Знову голос.

— Він нас шукає... Агов! Гу-гу!

— Гу-гу!

Голоси:

— Гу-гу! Гу-гу!

— Ми тута!

— Ми ось де!

— Ага, знайшов? І сам тепер не радий!

— Ого, ого!

— Іди сюди!

— Піти б йому назустріч: піймав він, може, що... не донесе, не вдерже.

— Ходімо ближче.

— От ще — іти! Його ніхто не посилав,— хай сам же і шукає.

Голос (ближче). А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене!

— До його — чуєте? Він кличе нас. І як його вовки не з'їли?

— І не злякавсь! Відважний!

— Він, може, порося піймав та рота затулив йому, щоб свині не почули.